"...Про Дмитра Павличка" - Євген Якунов

Коли наприкінці 70-х я російськомовний етнічний росіянин захопився сучасною (на той час) українською поезією, Дмитро Павличко не був серед моїх кумирів. Надто вже пафосними були на мій юнацький розсуд його вірші. Мені ближчими були тогочасні модерністи Іван Драч, Віталій Коротич, Ростислав Братунь, Борис Олійник.

За роки, що минули моє ставлення до поезії Павличка не змінилося. І я б жодним чином не відреагував на його смерть, аби в цей день не з'явилося кілька "некрологів", де автора "двох кольорів" буквально розмазують по підлозі.

Його називають кар'єристом, запроданцем, який умів швидко перевзуватися в повітрі. Наводять довжелезні цитати з віршів, де він славить Леніна, КПРС. Розвінчують як роздмухану величину, людину, яка отримувала всі радянські блага в той час як Василь Стус помирав у таборах, і яка потім "примазалася" до національно-визвольного руху.

Один з авторів навіть вихвалявся, що довго збирав матеріал і очікував смерті поета, щоб вистрелити ним.

Мабуть Павличко був суперечливою людиною. Напевне так. І ті, хто його краще знали, змалюють його як особистість яскравіше.

А я, як уважний свідок пробудження української нації наприкінці 80-х, упевнений, що без таких як Дмитро Павличко, Іван Драч, Олесь Гончар нам жодна незалежність не світила.

Пам'ятаю, як приголомшило багатьох в Києві створення Народного руху за перебудову. Як багато хто з тих, хто вітав горбачовську Гласність і Перебудову перебували в розгубленості: що це за така, несанкціонована самодіяльність?

Тим більше, що пропагандистська машина компартії України лякала повторенням кривавих "націоналістичних чисток" в Сумгаїті, Тбілісі, Нагорному Карабаху. Письменників, які ініціювали створення НРУ, з усіх підконтрольних компартії ЗМІ називали "петлюрівцями"...

Як було розібратися народові? Нечисленних дисидентів, які поволі виходили з таборів, не знали й боялися. Навіть "Демократична платформа в КПУ" на чолі з Мирославом Поповичем і Володимиром Полохалом сприймалася як щось вороже.

І тоді свою роль зіграла теза, яку тривалий час виховувала в нас офіційна пропаганда - про те, що радянські письменники й поети - це совість народу.

" Чи може совість народу помилятися"? -питали ми себе. Чи можуть помилятися такі авторитети як Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч? Ні. Отже вони праві!" Це був убойний аргумент за Народний рух.

Сьогодні зростає і розцвітає буйним квітом міф про те, що український народ сам скинув імперське ярмо. Що це було не так важко, бо імперія була слабкою і варто було її підштовхнути мізинцем і вона завалилася.

Або інше: що незалежність було здобуто зусиллями купки дисидентів - Чорноволом, братами Горинями, Левком Лук'яненком, які прийшли й розігнали комуністичну партію.

Але це міфи. Не народ надихав на здобуття незалежності. Серед робітничого класу оборонних підприємств Києва, наприклад ( а таких було 90% всієї промислової потуги міста), ідея незалежності України не мала великої підтримки.

Робітничий клас під впливом горбачовської Перебудови зажадав знову стати гегемоном, господарем фабрик і заводів. І в учорашніх дисидентах вбачав лише наймитів західного капіталізму - одвічного ворога пролетаріату.

Я на власні очі бачив і на власні вуха чув, як у 1990 році представники цього робочого класу вимагали ввести у Київ війська Київського військового округу й "розстріляти з кулеметів петлюрівців і їхніх дітей".

І засумнівалися в своїй позиції вони не в останню чергу й тому, що національно-визвольний рух очолили поети й письменники, такі як Дмитро Павличко, які вчора ще оспівували Леніна і партію. А якщо так, то вони не можуть бути антикомуністами й антирадянщиками, не можуть бути суцільно неправі. І це багатьох змусило замислитися.

Зрештою Незалежність у 1991 році Україна отримала не в результаті всенародного повстання проти комуністичного режиму, до чого закликав Чорновол, а руками тих самих комуністів - що передбачав Левко Лук'яненко.

І колишній співець комуністичного ладу, борець з "бандерівщиною" Дмитро Павличко зіграв у цьому неоціненну роль. Отака вона гримаса історії.

Але є й ще одне.Ті, хто сьогодні протиставляє особистості Василя Стуса, українських інтелігентів, закатованих у Сандармоху тим представникам української культури, які пішли на співпрацю з комуністичним режимом, вони мають замислитися: а що було б якби в молоді роки так само закатували Тичину й Рильського, Сосюру й Гончара, Стельмаха й Бажана? Що сталося б з українською мовою, з високою національною культурою, що сталося б з тяглістю традицій української літератури?

Чи було б на яких зразках вчити наших дітей і онуків?

Може в тому й була роль таких як Павличко: ціною власного сумління зберегти й розвинути в умовах імперського тиску ці духовні скарби?

Я давно вже шукаю відповіді на ці запитання на тлі масової кампанії по розвінчанню "тичин і сосюр" і перейменуванню названих в пам'ять про них вулиць.

І не знаходжу. І, мабуть, ніхто не знайде. Але принаймні над цим варто замислитися.