За сотні років воєн в історії людства було багато гарантій безпеки, які мали зупинити конфлікти або ж взагалі не допустити вторгнення ворожих армій. Якісь з них справді працювали та навіть діють досі, якісь – залишалися порожніми обіцянками.
Але завжди ефективність гарантій безпеки залежить від готовності держав-гарантів їх виконувати.
І тим більше гарантії не працюють, коли хтось з "гарантів безпеки" сам починає агресію або є союзником агресора.
Гарантії безпеки можуть стати одним з ключових питань для реального завершення російсько-української війни, незалежно від того, чи будуть це "NATO-like-гарантії", чи якийсь інший формат.
Але від того, як будуть прописані механізми й деталі зобов'язань всіх сторін, залежатиме все.
Тож пригадаємо деякі з безпекових гарантій та обіцянок щодо захисту, які давали різним країнам за останні кілька століть.
Вестфальський мир (1648)
Це один з перших договорів у модерній історії, де йшлося про гарантії безпеки.
Вестфальський мир - спільна назва двох мирних угод, підписаних багатьма європейськими державами у 1648 році у вестфальських містах Оснабрюк і Мюнстер.
Вони завершили криваву Тридцятилітню війну у Старому Світі й заклали нову систему міжнародних відносин, яка базувалася на принципах державного суверенітету.
Так, кожна держава отримала право самостійно вирішувати свої внутрішні та релігійні питання без зовнішнього втручання. А Швейцарію та Нідерланди офіційно визнали незалежними.
Головними гарантами Вестфальської системи виступили Франція та Швеція.
Вони отримали право втручатися у конфлікти у випадку порушення миру та активно це робили військово та політично щодо роздроблених тоді німецьких князівств.
Система цих гарантій фактично проіснувала понад півтора століття - до наполеонівських війн на початку XIX ст., коли баланс сил зруйнувала експансія Франції.
Лондонська угода (1839)
Це - угода, за якою Королівство Бельгія офіційно стало незалежним від Нідерландів. Її підписали Велика Британія, Франція, Пруссія, Австрія, Російська імперія та Нідерланди.
Одним з ключових пунктів було закріплення за Бельгією статусу назавжди нейтральної держави. А всі країни-підписанти зобов'язувалися захищати її у разі вторгнення.
Лондонська угода успішно проіснувала 75 років до серпня 1914 року, коли Німецька імперія вторглася в Бельгію під час блискавичного наступу на Францію за "планом Шліффена".
Тоді ж німецький канцлер Теобальд фон Бетман-Гольвег зневажливо назвав Лондонську угоду 1839 року "шматком паперу".
Але саме вона стала офіційним приводом для вступу Великої Британії у Першу світову війну.
Локарнські договори (1925)
Це серія угод, що мали на меті гарантувати кордони в Європі після Першої світової війни та нормалізувати відносини з переможеною Німеччиною.
Центральним документом став Рейнський пакт, за яким Німеччина, Франція та Бельгія взаємно визнавали недоторканність кордонів. Це означало, що німці відмовляються від претензій на райони, які перейшли французам та бельгійцям.
Також Берлін підтвердив обов'язок не вводити війська у Рейнську демілітаризовану зону (тобто до кордонів Франції та Бельгії).
Гарантами виступили Велика Британія та Італія.
Утім, коли в 1936 році Адольф Гітлер увів німецькі війська у Рейнську область, ні Велика Британія, ні Франція не пішли на рішучі дії. І тим більше не виконав локарнські гарантії і Рим, союзник Берліна.
Відсутність воєнної реакції на порушення Локарнських договорів - це один з перших проявів політики "умиротворення" Гітлера. Що відкрило шлях до його подальших дій, таких як аншлюс Австрії, анексія Судетської області та зрештою – Друга світова війна.
Безпекові гарантії Ліги націй для Ефіопії під час вторгнення Італії (1935)
Як повноправний член Ліги націй Ефіопія (яку європейці тоді називали Абіссинією) могла розраховувати на принцип "колективної безпеки".
За статутом Ліги, у разі нападу на одного члена, інші повинні застосувати санкції чи інші заходи.
Коли у 1935 році в Ефіопію вторглася Італія, Ліга Націй засудила напад і навіть запровадила економічні санкції проти Риму. Але вони були обмеженими та не поширювалися на такі стратегічно важливі товари, як нафта, вугілля та сталь.
Тобто економічні санкції серйозно не вплинули на агресора і не зупинили.
Неспроможність Ліги Націй захистити Ефіопію остаточно дискредитувала тодішню систему колективної безпеки та продемонструвала, що Ліга не може запобігти агресії "великих" держав.
Щось схоже відбувається і з наступницею Ліги Націй ООН після російської анексії Криму у 2014 р.
А у 1935 році цей крок ще більше наблизив Другу світову війну.
Обіцянки Чехословаччині після Мюнхенської угоди (1938)
Після Мюнхенської угоди та німецької анексії Судетської області Чехословаччина не отримала ніяких офіційних гарантій безпеки.
Однак ця декларація була скоріше політичним жестом про те, що Прага нібито у перспективі зможе здобути безпекові гарантії - після того, як Третій Рейх отримає Судети. Ці заяви так ніколи і не стали реальним договором.
У зверненні до Палати громад Британського парламенту в жовтні 1938 р. тоді ще просто депутат Вінстон Черчилль казав, що пропонував уряду разом з іншими союзниками реально гарантувати безпеку Чехословаччині одразу після аншлюсу Австрії. Цього не сталося, через що, за його словами, дійшло до "катастрофи першої величини".
Але справжня катастрофа настане трохи пізніше.
Вже у березні 1939 р. нацистська Німеччина швидко окупувала решту території Чехословаччини, яка після здачі Судетів залишилися без укріплень на колишніх кордонах.
Подібно до того, як Росія зараз вимагає від України здати без бою частину Донецької області, де укріплення зводилися з 2014 року. І без реальних безпекових гарантій.
А у 1939 році через пів року після Чехословаччини настала черга Польщі.
Британсько-французькі гарантії для Польщі (1939)
Польща, на відміну від Чехословаччини, отримала гарантії безпеки від Великої Британії та Франції одразу після поглинання чехів німцями.
31 березня 1939 року британський прем'єр Невілл Чемберлен оголосив у Палаті громад про гарантії незалежності Польщі. Франція, яка мала з поляками договір про союз ще з 1921 року, приєдналася до цих гарантій.
Угоди передбачали військову допомогу Польщі у разі агресії проти неї зі сторони Німеччини.
Власне, безпековий пакт про ненапад у Варшави був і з Берліном ще з 1934 року - строком на десять років. Але у квітні 1939 року Адольф Гітлер односторонньо розірвав його, пояснивши це військовим союзом поляків з англійцями та французами.
Коли 1 вересня 1939 року німці вторглися у Польщу, Британія та Франція справді оголосили війну Німеччині, хоча їм і знадобилося для цього три дні.
"Судячи з усього, Гітлер майже до самого початку світової війни був переконаний – західні демократії не вступлять у війну, не оголосять проти нього війни або ж принаймні ніяк йому не зашкодять", - припускає український історик та співавтор відеоблогу "Історія без міфів" Владлен Мараєв.
Британсько-французька військова допомога полякам виявилася обмеженою.
Британія вдалася до неефективних авіанальотів на німецькі порти та міста. А Франція провела 7 вересня скоріше символічний Саарський наступ на німців, який згорнули за місяць через втрати.
Той період увійшов у історію як "Дивна війна" – коли війна ніби й оголошена, але активних бойових дій на суходолі немає.
Однак все ж безпекові гарантії для Польщі – це той випадок, коли гаранти дотрималися своїх обіцянок й оголосили війну агресору.
Хоча це і був більше політичний крок, який ніяк не допоміг Польщі.
Будапештський меморандум (1994)
Це сумнозвісний для України договір з Росією, Британією та США про відмову Києва від ядерної зброї в обмін на різноманітні обіцянки щодо безпеки.
Цей невеликий документ містить шість пунктів про "повагу до незалежності, суверенітету та існуючих кордонів України", декларації зобов'язань не застосовувати проти неї зброю (включно з ядерною) та економічний тиск, а також "домагатися негайних дій з боку Радбезу ООН", якщо на Україну нападе якась із ядерних держав.
Підписанти пообіцяли проводити консультації, якщо щось таке станеться.
І воно справді сталося у 2014 році, коли один з підписантів – Росія – анексувала Крим, почала гібридну, а згодом і повномасштабну війну проти України.
В Україні вважають, що Будапештського меморандуму не дотримався не лише Кремль, а і західні "гаранти".
Але на Заході інтерпретують по-іншому.
Експосол США в Україні Стівен Пайфер ще у 2018 році писав, що у меморандумі "Україна отримала запевнення щодо безпеки, а не гарантії".
У документі справді не прописані чіткі механізми реагування на вторгнення в Україну, окрім консультацій, які США та Британія дійсно провели у березні 2014.
Зрештою, частина експертів та істориків кажуть, що Будапештський меморандум був більше про політику, ніж про якісь реальні безпекові гарантії.
І укладався відповідно до політичних умов початку 1990-х, коли Україна сама оголосила курс на відмову від ядерної зброї. Офіційна назва Будапештського меморандуму – "Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї".
"Україна задекларувала прагнення до без'ядерного статусу і підписала низку відповідних угод. І розворот з цього курсу обов'язково призвів би до радикальної зміни ставлення цивілізованого світу до нас. Ні кредитів, ні інвестицій, ні політичної підтримки. А то й повна ізоляція", - пояснює історик Владлен Мараєв.
Хай там що, навряд чи якась з держав, що має ядерний арсенал, в осяжному майбутньому відмовиться від нього. Тим більше - в обмін на щось на кшталт Будапештського меморандуму.
Ефективні гарантії
Водночас після Другої світової війни є достатньо прикладів безпекових гарантій, які вважаються успішними. Або ж принаймні таких, які до цього часу непорушні.
Тут можна згадати укладені в 1950-х угоди між США та Південною Кореєю і Японією.
Однією з гарантій безпеки є розміщення військових баз Сполучених Штатів на території цих країн (Росія ж зараз виступає категорично проти присутності військ союзників на території України).
А в американсько-корейському Договорі про взаємну оборону напад на одну з країн вважається нападом і на іншу.
Таке формулювання стало реальним дипломатичним успіхом для Сеула після перемир'я у Корейській війні та гарантією у світлі постійної загрози від Північної Кореї.
Власне, воно ж по суті є аналогом 5-ї статті НАТО про колективну оборону (та сама "NATO-like" або "Article 5-like" гарантія).
"Не забуваймо, що ці гарантії безпеки ніхто не роздавав, їх доводилось буквально вигризати зубами в Америки, причому у момент, коли перемирʼя вже набуло чинності", - писала у березні міжнародниця, а віднедавна глава місії України при НАТО Альона Гетьманчук.
Тож для України за нинішніх умов важливо отримати від всіх західних союзників такі гарантії безпеки, які б не допускали можливостей для різночитань, на зразок Будапештського меморандуму, та не залишалися порожніми деклараціями, як численні угоди ХХ століття.
Сергій Морфінов, для BBC News Україна
