Хто вони — і чому їх більше, ніж здається?
Є одна страшна істота, якої боїться будь-яка нація — навіть не ворога, не зрадника, не тирана.
Її бояться всі, хто ще не здався.
Це людина без памʼяті.
Людина без гідності. Людина без «я».
Вона може носити прапор, але не бачити в ньому змісту.
Вона може стояти поряд — але тягне назад.
Це — манкурт.
Манкурт — це не просто персонаж з легенди.
Це не образ із книжки Чингіза Айтматова.
Це цілком реальний типаж, вирощений віками рабства, системного приниження, ідеологічної стерилізації.
Це продукт московської імперії, яка крала у нас все: землю, мову, віру, імена — а згодом і памʼять.
Бо без памʼяті ми не опираємося.
Без памʼяті ми приймаємо їхню «правду».
А з нею — і наш кінець.
Манкурт не обов’язково народився в Москві.
Він міг народитися в Тернополі, Луцьку чи Запоріжжі.
У сорочці-вишиванці, з дипломом українського вишу.
Але десь у ньому вже була пустота, яку вчасно не заповнили ні родина, ні школа, ні суспільство.
І в цю пустоту — зручно вливається чужа отрута.
Отрута байдужості, зради і підміни понять.
Він уже не питає «хто я?» — він питає «а яка різниця?»
Манкурт не гнівається, коли бачить несправедливість.
Він не вірить у боротьбу, бо в нього немає за що боротися.
Він не помічає обману — бо не вміє сумніватися.
Він не шукає правди — бо навчили, що правда завжди небезпечна.
Йому зручніше мовчати.
Йому простіше жити в теплій калюжі фальші, ніж у холодній правді.
І коли поруч вмирає воїн — манкурт перемикає канал.
Коли мародер краде з бюджету — манкурт каже: «а що, всі крадуть».
Коли мова витісняється — манкурт усміхається: «ну головне ж, щоб зрозуміло було».
Манкурт — це телевізор, що навчився ходити.
Він не формує думок — він їх цитує.
Те, що сказали з екрана, стає для нього реальністю.
Те, що забули в програмі — стирається з його пам’яті.
У нього немає контексту, бо його навчали не вивчати, а споживати.
І тому він легко ковтає навіть найабсурдніші речі — як-от: «Зеленський — єдиний, альтернативи немає».
Чому?
Бо сказали.
Бо звик.
Бо страх перед правдою більший, ніж сором перед брехнею.
Манкурти — це не просто слабкі.
Вони небезпечні.
Вони множаться через байдужість.
Вони стають частиною системи, яка годує саму себе: без пам’яті, без критики, без спротиву.
Їх запускають у владу, в освіту, в культуру.
Вони засідають у конкурсних комісіях, редакційних колегіях, міністерських кабінетах.
Вони стають прес-секретарями, які затирають зраду фразами «не на часі».
Вони керують телемарафонами, де замість голосу правди — тільки шепіт страху і апологія безпорадності.
Ми досі живемо серед тисячі манкуртів.
Вони не носять ярликів. Але їх видно.
Це ті, хто дивляться на війну, ніби вона десь там, за склом.
Це ті, хто радіють не перемозі, а відсутності проблем.
Це ті, хто кажуть: «не розгойдуйте човен», навіть коли човен гниє й тоне.
Вони — як стара ганчірка, що лишилася після пожежі і досі лежить на вітрині: без вартості, без сили, без вогню.
Манкурти — це також ми.
У ті моменти, коли втомилися боротися.
Коли забуваємо.
Коли мовчимо.
Коли миримося з тим, що не можна терпіти.
Коли не говоримо правди, щоб не зіпсувати «атмосферу».
Коли не публікуємо важливе, бо «подумають ще, що ми проти».
Але пам’ять — це вибір.
Свобода — це зусилля.
Українцем не народжуються, українцем стають.
Щодня.
Коли говориш.
Коли читаєш.
Коли сперечаєшся.
Коли викриваєш зраду.
Коли стоїш.
Навіть один.
Навіть проти тиші.
Московія мріяла виростити тут колонію.
Вона вирощувала манкуртів поколіннями.
Але щоразу з’являлися ті, хто пам’ятали.
Ті, хто били на сполох.
Ті, хто повертали нам імена, мову, історію.
І якщо ми мовчимо — ми зраджуємо їх.
Якщо приймаємо манкуртів у керівництво — ми продовжуємо їхнє рабство.
Якщо не говоримо правди — ми допомагаємо неправді.
Ворог боїться не прапора.
Він боїться пам’яті.
Бо пам’ять робить нас незламними.
І поки ми пам’ятаємо — нас не зламати.
Слава тим, хто пам’ятає!
Владислав Смірнов
