Про мову як точку неповернення. І про те, чому я не дозволю втратити країну в тилу, поки за неї вмирають на фронті.
Цей текст — мій особистий вибір не мовчати.
Поштовхом до нього стало звернення доктора філологічних наук, професора Павла Гриценка, директора Інституту української мови НАН України — одного з тих, хто не просто досліджує мову, а щоденно захищає її як основу державності. Його слова — це не емоція. Це позиція. І я її повністю поділяю.
Мова — це не технічний інструмент. Це інфраструктура сенсів. Це код ідентичності. Це спосіб бути у світі — на своїх умовах. Саме тому будь-яка війна проти України — це також війна проти української мови. Бо якщо знищити мову, не потрібно буде знищувати державу: вона просто перестане бути собою.
Те, що відбувається сьогодні в тилу — це не випадковість, не хаос, не свобода вибору. Це системне повернення до мовної байдужості під виглядом політичної зваженості.
Законопроєкти, які розмивають статус української. Чиновники, які публічно радять, як обходити норми. Журналісти, які не в змозі поставити питання українською навіть військовому, що щойно повернувся з фронту. Школи в українських регіонах, де молодь не чує української, а отже — не відчуває країну як свою.
Я не приймаю цього. Бо це не просто проблема. Це передумова наступної поразки.
Якщо ми не сформуємо україноцентричний освітній, культурний і медійний простір, ми отримаємо не громадян, а мовних безбатченків — людей без глибинної прив’язаності до держави, без внутрішньої мотивації її захищати, відбудовувати, наповнювати сенсом. А з манкуртів не створиш націю. Бо манкурт не здатен до спротиву. Йому все одно.
Манкуртізація — це не абстракція. Це те, що відбувається, коли в школах вивчають усе, крім власної історії.
Коли журналісти говорять мовою агресора.
Коли чиновники радять, як обійти мовний закон.
Коли “какая разница” стає суспільною нормою.
Українська мова — це тяглість Русі, не московської, а справжньої. Русі як початку нашого державного проєкту, нашого історичного шляху. Історії не як прикраси, а як фундаменту.
Московія викрала ім’я, переписала хронологію, нав’язала нам своє “спільне минуле”. І кожен відступ від українського — це ще один її виграш у цій війні. Кожна мовна поступка — це маленька капітуляція.
Україна — це не територія, Україна — це зміст. І мова є його першоелементом.
Я вірю, що без мови не буде нації.
Без мови не буде Української держави як явища, що не потребує виправдань.
Без мови не буде ані довіри, ані гідності, ані суб’єктності в майбутньому.
Тому я заявляю:
• Українська мова — не предмет компромісу, не “одна з”. Вона — основа держави.
• Мовна політика — це не культурне питання, а питання національної безпеки.
• Освіта, наука і культура мають творити ціннісне ядро нації, а не імітувати “різноманітність”, за якою стоїть банальне відступництво.
• Ми потребуємо власного національного міфу — написаного українською, з повагою до нашої історії, пам’яті та права бути окремими.
Я вимагаю:
1. Припинити нормалізацію мовного релятивізму у публічній політиці.
2. Забезпечити пріоритет україномовної освіти як стратегічної інвестиції у майбутнє.
3. Публічно переосмислити роль культури й науки як опорних точок державного будівництва, а не елементів брендингу.
4. Створити та просувати візію україноцентричної нації — через шкільні програми, державні інституції, ЗМІ, літературу, кіно, мистецтво.
Я не боюся сказати: толерантність до культурної капітуляції — це не демократизм. Це страх. І ми не маємо на нього права.
Ми або створимо свої сенси — або знову залишимось в чужих.
А чужі сенси для нас завжди закінчуються рабством, приниженням і зникненням.
Україна — це країна, яка має сенс.
І цей сенс починається з мови.
Все інше — похідне.
