Болгарія, здавалося б, невелика балканська країна з населенням близько семи мільйонів людей. Але от раптово опинилась у центрі уваги європейських аналітиків і брюссельських чиновників. Причина уваги проста. 19 квітня 2026 року там відбулися парламентські вибори, які можуть суттєво змінити курс країни всередині Євросоюзу та НАТО. І не на краще для Заходу. Головний герой цієї історії Румен Радєв. Колишній президент країни, який у січні 2026 року добровільно пішов із президентської посади за рік до завершення другого терміну. Це рішення саме по собі говорить про багато. Президентська посада в Болгарії конституційно обмежена і не дає реальних важелів управління державою. Тому Радєв зробив ставку на крісло прем’єр-міністра. Адже саме виконавча влада вирішує, з ким торгувати газом, кому надавати військову допомогу і як будувати відносини з Росією.
Соціологи напередодні виборів давали коаліції Радєва “Прогресивна Болгарія” від тридцяти до тридцяти трьох відсотків голосів і прогнозували складні коаліційні переговори. Реальність виявилась разючою. 19 квітня його коаліція здобула майже сорок п’ять відсотків голосів і отримала абсолютну більшість місць у парламенті. ГЕРБ ( «Громадяни за європейський розвиток Болгарії») колишнього прем’єра Бойка Борисова впав до тринадцяти відсотків. Це найгірший результат партії за всю її історію починаючи з 2008 року. Реформістська проєвропейська коаліція набрала близько дванадцяти відсотків. За різними підрахунками, “Прогресивна Болгарія” отримала близько ста тридцяти місць із двохсот сорока у парламенті, що робить Радєва не просто домінуючою силою, а господарем ситуації з реальними можливостями формувати уряд без критичної залежності від коаліційних партнерів.
Болгарія за останні чотири роки провела вісім виборів. Восьмеро це не помилка, це діагноз. Жодна коаліція не протрималась досить довго, щоб стабілізувати ситуацію. Попередній уряд Желязкова впав у грудні 2025 року після масових протестів проти бюджету і корупції в державних структурах. На цьому тлі Радєв будував свій образ “рятівника нації”, людини, яка здатна зупинити хаос і знищити так звану “олігархічну модель управління”. Під час передвиборчої кампанії він обіцяв відрізати олігархів від доступу до державних фінансів і звільнити приватний сектор від їхнього впливу. Риторика проста і дієва, і, як показали результати, вона спрацювала значно краще, ніж очікувалось.
Однак за цим фасадом криється куди складніша і тривожніша картина. Стосунки Радєва з Росією не можна пояснити лише особистими симпатіями. Це системна позиція, підкріплена конкретними діями. Під час президентства він неодноразово накладав вето на пакети військової допомоги Україні. І лише проєвропейська більшість у парламенті щоразу долала ці вето. Болгарія є членом НАТО, військового альянсу, який офіційно підтримує Україну. Але Радєв казав, що Болгарія не повинна ставати на чийсь бік у війні між Росією та Україною. Мовляв, країна має бути “нейтральною” і не постачати зброю, не підтримувати санкції тощо. Коли країна-член НАТО заявляє про “нейтралітет”, вона фактично відмовляється виконувати союзницькі зобов’язання і послаблює загальну позицію альянсу. Росії це вигідно, бо чим менше країн допомагає Україні тим краще для Москви. Вже після перемоги на виборах Радєв заявив про необхідність “прагматичних відносин з Росією на основі взаємної поваги” і закликав до відновлення російського імпорту до Європи, незважаючи на чинні санкції Євросоюзу.
Особливо показова його роль в енергетичній сфері. Болгарія роками залежала від російського газу через “Газпром”. Радєв систематично блокував будівництво газових інтерконекторів з Грецією та Румунією. Фактично, будування трубопроводів, які б дали країні альтернативні джерела постачання. Без цих з’єднань Болгарія залишалася прив’язаною до російського монополіста. Зробити це у відкриту неможливо, тому лобіювання здійснювалося через адміністративні механізми, переговорні затримки та бюрократичні перешкоди. Тепер, отримавши реальну виконавчу владу, він має можливість просувати так званий “прагматичний перегляд” газових контрактів. Тобто під приводом стабілізації цін відновити прямі закупівлі у Росії. Все це буде подано як турбота про болгарського споживача, хоча насправді означатиме відновлення залежності від Москви.
Можна провести паралелі з Угорщиною. Віктор Орбан давно перетворив свою країну на структурний елемент, який зсередини гальмує рішення Євросоюзу щодо Росії. Радєв будує схожу конструкцію. Він планує залишатися в межах європейських інститутів, не відкидати членство в ЄС і НАТО публічно, але послідовно блокувати або розмивати рішення, невигідні Москві. Як і Орбан, він пропонує своїй країні роль “мосту між Заходом і Росією”. Звучить дипломатично, але у реальній геополітиці означає одне. Фактичну легітимізацію Росії як рівноправного партнера попри війну проти України. Радєв навіть виступив проти оборонного пакту між Болгарією та Україною, підписаного у березні 2026 року, і закликав переглянути підхід Євросоюзу до санкцій проти Москви.
Чому значна частина болгарського суспільства взагалі готова це підтримувати? Тут важлива соціальна структура електорату. Виборці Радєва, це насамперед люди, втомлені від нескінченних виборів і урядової паралічі, пенсіонери та представники робітничого класу, частина силових структур, сільські мешканці з глибоко вкоріненими культурними зв’язками з Росією. Болгарія має давні православні та слов’янські паралелі з Росією, а мережі радянської доби в частині еліт не зникли, вони просто трансформувалися. Для певної частини суспільства “газпромівський” газ – це просто дешеве тепло взимку, а не геополітична зброя. Радєв вміло використовує цю прірву між стратегічним і буденним. Водночас реформістська проєвропейська коаліція, незважаючи на збережені дванадцять відсотків, залишається концентрованою переважно в Софії та великих містах серед молоді й освічених спеціалістів. Вона має ідеї та цінності, але не має достатньої кількості виборців поза міськими центрами, щоб самостійно формувати уряд. Саме цей розрив між міською Болгарією, яка дивиться на Брюссель, і сільською, яка досі відчуває гравітацію Москви, і породжував ту нестабільність, яку Радєв так вдало використав для свого сходження.
Найнебезпечніший сценарій для Євросоюзу, це не відверте відкидання євроатлантичного курсу. А радше повільне розмивання єдності зсередини. Угорський досвід це вже продемонстрував. Орбан роками блокував санкційні пакети проти Росії, гальмував допомогу Україні, жодного разу формально не вийшовши з ЄС чи НАТО. Якщо Болгарія піде цим шляхом, Брюссель отримає другий структурний елемент, який паралізує прийняття рішень у критичні моменти. Голосування в Євросоюзі з питань безпеки потребує одностайності і одна заблокована країна може нейтралізувати рішення двадцяти шести інших.
Перемога Радєва з майже сорока п’ятьма відсотками голосів це не просто електоральний успіх однієї людини. А радше сигнал про те, що значна частина болгарського суспільства готова обміняти проєвропейський вектор на обіцянку стабільності і дешевшої енергії. Колишній прем’єр Борисов, вітаючи суперника з перемогою, влучно виразився. “Виграти вибори це одне, а керувати країною – зовсім інше”. Це зауваження точне, але воно не знімає головного занепокоєння Брюсселя. Адже навіть хиткий уряд Радєва, навіть нестабільна коаліція з меншими партіями це все рівно уряд, який відкрито виступає проти санкцій на Росію, проти допомоги Україні і проти енергетичної незалежності від Москви. І цього достатньо, щоб змінити баланс усередині Євросоюзу в найважливіший для нього момент.
Секція Дельта групи «Інформаційний Спротив»
