— Поглянь на ці пальці, хлопче, — Олекса витягнув уперед величезну, порепану до крові долоню, з якої пахло річковою тванню та в’яленою рибою. Він сидів на перекинутому човні, а поруч молодий козак Грицько затято точив шаблю. — Оцими самими руками я ще тридцять років тому витягував п’ятипудових осетрів під Кизи-Керменом, а не рубав голови яничарам.
Грицько підняв очі від бруска: — То ти що, дядьку Олексо, з простих рибалок у кошові вибився? А як же лицарська честь, про яку в піснях співають?
Олекса лише гучно розреготався, випустивши хмару диму з люльки: — Еге, лицарі! Спитай от у старого діда Панаса, який у курені спить. Він тобі розкаже, як ми збиралися у ватаги в Каневі та Черкасах. Ми були уходниками — хто із збіднілих шляхтичів Галичини, хто з міщан Поділля. Жили собі в порубіжних містечках, а навесні, щойно сходив лід, кидали все і йшли «в уход» — далеко на південь, за дніпровські пороги. Отам і починалося наше справжнє життя.
Тодішнє Дике Поле не належало нікому, але кишіло багатством. Перші козаки йшли туди не воювати, а заробляти на хліб. Це був жорстокий, але шалено прибутковий промисел. У пониззі Дніпра козацькі ватаги будували тимчасові застави, полювали на диких коней та турів, качали мед із бортей диких бджіл і солили рибу тисячами бочок. Вони не залишалися там назавжди. Щойно підкрадалися перші зимові холоди і річки сковувало кригою, козаки збирали всю здобич, пакували вози й поверталися зимувати у свої теплі хати до родин у Черкаси чи Канів.
— То чому ж тоді за мушкети взялися, якщо рибальство так добре годувало? — здивовано запитав Грицько, перевіряючи пальцем гостроту леза.
У цей момент до розмови долучився січовий писар, який проходив повз із сувоєм паперу: — А тому, юначе, що татарам наш улов теж подобався! Тільки-но розкинеш сіті — а на горизонті вже курява від копит. Вони хотіли забрати і рибу, і твою шкуру, щоб продати в Кафі на невільничому ринку. От і довелося косі стати пікою. За свій промисел треба було стріляти. Ми навчилися будувати перші засіки з дерев та чагарників — «січі», щоб відбиватися від нападів. А потім зрозуміли: найкращий захист — це коли ми самі йдемо на їхні улуси і забираємо своє назад. Отак звичайні гречкосії та мисливці, захищаючи свій заробіток, перекували себе на військо, яке поставило на вуха всю Османську імперію.
Цей діалог крізь століття б’є точно в наше сьогодення. У 2022 році історія повторилася один в один. Коли на нашу землю посунула російська орда, хто першим закрив собою країну поруч із кадровими військовими? Наші сучасні «уходники» — айтівці, будівельники, бариста, фермери, менеджери та вчителі. Люди абсолютно мирних професій, які просто любили свою роботу, виховували дітей і будували бізнес. Але коли ворог прийшов забрати наш головний «промисел» — нашу свободу та наш дім — українець миттєво відклав ноутбук чи кельму, взяв до рук автомат, сів за штурвал дрона чи танка і став смертоносним воїном. Наш козацький код незмінний: ми можемо бути наймиролюбнішою нацією у світі, але якщо ти прийдеш зазіхнути на наше право жити вільно, ми перетворимо твою армію на попіл. Бо ми захищаємо своє, а за нами стоїть залізна правда нашої землі.
Історії українських козаків
