Плакат із Каролем Навроцьким, польським прапором, перекресленим червоно-чорним символом і категоричним гаслом “Zbrodnicza ideologia banderowska musi być zabroniona w Polsce!” черговий шматок правого польського популізму, гра на образах, імперському підсвідомому, а це значно серйозніше. Це клінічна ілюстрація того, як польська держава пам’яті працює проти України: не для правди, не для примирення, не для чесного погляду на ХХ століття, а для збереження польської моральної зверхності над українською історією.
У цьому плакаті важливе все.: і “бандерівську ідеологію”, і обличчя Навроцького, і гасло “Po pierwsze Polska! Po pierwsze Polacy!”. Польща подає український визвольний символ не як складний історичний феномен, не як частину національно-визвольної боротьби народу, який століттями виривався між Москвою, Варшавою, Берліном і Віднем, а як абсолютний злочин, який треба заборонити.
Польська політична еліта, особливо її правий і кресово-консервативний сегмент, досі не перетравила українську суб’єктність. Для неї Україна зручна, коли вона слабка, вдячна, поранена, залежна, антиросійська, потребує допомоги, стоїть на передовій і приймає польське старшинство як природний порядок. Така Україна зручна. Її можна підтримувати, її можна жаліти, її можна показувати як доказ польської великодушності. Але коли Україна говорить власним голосом, коли вона сама визначає своїх героїв, коли її армія бере собі історичні назви, коли її гасло “Слава Україні! Героям слава!” стає офіційним вітанням ЗСУ, коли її зерно конкурує з польським, коли її вступ до ЄС стає реальною перспективою, коли її відбудова перетворюється на економічний ринок, тоді в польській політичній психіці вмикається інший режим. Уже не “брати”. Уже не “солідарність”. Уже не “адвокати України”. А контроль, претензії, обмеження, історичний шантаж, конкуренція, застереження й спроба знову поставити Україну в нижчу позицію.
Навроцький у цьому сенсі не виняток. Він продукт системи. Людина з Інституту національної пам’яті, колишній керівник IPN, колишній директор Музею Другої світової війни в Ґданську, політик, якого винесла на вершину польська державна машина історичної мобілізації. AP прямо описувало його як історика, голову IPN і кандидата, підтриманого PiS; Reuters і західні медіа фіксували його націоналістичний, консервативний профіль, а Le Monde писав про його перемогу з мінімальним відривом і його зв’язок із польським правим реваншем.
Тобто перед нами не тільки президент, який раптом вирішив покричати про Бандеру, а людина з інституції, яка роками перетворювала польську пам’ять на політичний інструмент. IPN давно перестав бути лише архівно-дослідницькою структурою. Він став фабрикою державного міфу, ідеологічним апаратом, який вирішує, де має бути польська святість, де польська травма, де польський героїзм, а де “історична загроза”. У такій машині Україна майже неминуче потрапляє в роль винного сусіда: український визвольний рух — підозрілий, українські символи — проблемні, українська пам’ять — небезпечна, українська суб’єктність — така, що потребує польського контролю.
Саме тому польська антиукраїнська істерія не є стихійною, а є добре підготовленою політичною технологією. Вона має свої інститути, свої телеканали, свої партії, свої регулятори, свої виборчі штаби, свої історичні формули, свої заборонні ініціативи, свої плакати, свої парламентські резолюції, свої постійні спроби зробити Україну морально залежною від польського суду.
Виходячи із вищенаведеного, Волинь перетворена з історичної трагедії на політичну дубинку, вирвана з ширшого контексту польсько-українського конфлікту, міжвоєнної польської політики щодо українців, пацифікацій, асиміляційного тиску, репресій, польських акцій проти українських сіл, Сагрині, Павлокоми, Піскоровичів, Горайця, Турковичів, операції “Вісла”. Польська пам’ять подає себе як чисту жертву. Українська пам’ять має стояти з опущеною головою.
А тепер вони вже йдуть далі. Їм уже мало УПА. Їм уже мало Бандери. Їм уже мало Волині. Вони починають зачіпати “Слава Україні! Героям слава!” — офіційне вітання української армії, закріплене у 2018 році. Верховна Рада тоді зробила це вітання офіційним для Збройних сил України й Національної поліції; воно вперше прозвучало як офіційне військове вітання на параді незалежності 2018 року.
Давно варто сказати польським політикам прямо: ви лізете в горло українській армії, яка сьогодні тримає Московію. “Слава Україні!” — це гасло з довгою історією: його коріння йде до українського національного руху початку ХХ століття, до доби Української революції 1917–1921 років, до середовищ УНР, до різних формул в українському військовому й повстанському середовищі задовго до Другої світової. Відповідь “Героям слава!” стала найбільш відомою пізніше, зокрема в націоналістичному русі, але саме гасло не можна замкнути в одній польській травмі, як у клітці.
Москва десятиліттями намагалася отруїти “Слава Україні”, оголосити його фашистським, бандерівським, нацистським, злочинним. У СРСР це гасло було заборонене й демонізоване як “буржуазно-націоналістичне”, а сучасна Росія продовжила ту саму лінію, переслідуючи людей навіть за його використання. І коли польський президент заходить у цю саму рамку — хай не російською, а польською; хай не з московським прапором, а з польським; хай не від імені Кремля, а від імені “польської пам’яті” — це все одно та сама операція за наслідком: зробити український державний символ токсичним.
Польські еліти вже воюють не лише з українським минулим. Вони воюють із тими символами, які сьогодні тримають українське майбутнє. “Слава Україні!” сьогодні звучить не в музеї. Воно звучить у строю. На фронті. На похоронах. У зверненнях. У підрозділах. У волонтерських зборах. У містах, які переживають обстріли. У країні, яка не погодилася стати російською колонією. Це гасло сьогодні не спрямоване проти Польщі. Воно спрямоване проти Московії, яка прийшла знищити Україну.
І якщо польському президенту це гасло заважає, то проблема не в гаслі. Проблема в тому, що Варшава починає бачити українську суб’єктність як загрозу!
Тому вони й воюють із українським минулим. Бо через минуле намагаються зупинити наше майбутнє. Через УПА — обмежити українську пам’ять. Через Волинь — тримати Україну в моральній обороні. Через “бандерівську ідеологію” — демонізувати український національний нерв. Через “Слава Україні” — ударити по символу української армії. Через зерно — стримати українську економіку. Через ЄС — поставити межі українській конкуренції. Через URC у Ґданську — завести польські компанії в українську відбудову. Через участь у мирних переговорах — отримати голос у післявоєнній архітектурі України.
Нажаль, я мушу вже остаточно констатувати, що польські праві еліти, прикриваючись пам’яттю, насправді зраджують майбутнє власної держави, замість воювати з російським майбутнім, вони воюють з українським минулим, замість розуміти, що українська армія сьогодні є головним щитом Центральної Європи, вони б’ють по українських символах, замість будувати доросле партнерство з сильною Україною, вони намагаються зробити Україну історично винною, економічно контрольованою і політично вдячною, а замість бачити в українській силі гарантію власної безпеки, вони бачать у ній конкуренцію.
А якщо Польща хоче лише забороняти українські символи, тоді це не діалог і не примирення. І не історична пам’ять, а політична (поки політична) війна за право диктувати українцям, ким їм бути.
І відповідь на це має бути одна:
"Слава Україні! - Героям слава!"
