Є простий спосіб перевірити дієздатність будь-якої системи правосуддя: подивитися не на кількість ухвалених законів, проведених розслідувань чи виголошених заяв, а на те, що зрештою сталося зі злочинцем. Особливо якщо йдеться не про побутовий злочин, а про державний тероризм, коли за виконавцем стоять спецслужба, генерали, політичне керівництво і вся потуга держави.
Я приведу три приклади правосуддя.
● Локербі.
Коли за 270 смертей відповідає майже ніхто.
21 грудня 1988 року Boeing 747 авіакомпанії Pan Am, який виконував рейс 103 із Лондона до Нью-Йорка, вибухнув над шотландським містечком Локербі. Загинули всі 259 людей на борту, а уламки літака вбили ще одинадцятьох мешканців міста. Загалом — 270 загиблих.
Розслідування привело до Лівії. Після років міжнародного тиску та санкцій Муаммар Каддафі погодився передати двох підозрюваних співробітників лівійської розвідки. Одного з них виправдали, другого — Абдельбасета аль-Меграхі — у 2001 році засудили до довічного ув’язнення. У 2009 році його звільнили з гуманітарних міркувань через онкологічне захворювання. Він повернувся до Лівії і помер там у 2012 році.
Лівія зрештою погодилася взяти на себе відповідальність за дії своїх посадовців і виплатила родинам загиблих мільярдні компенсації. Тобто формально міжнародна система продемонструвала свою ефективність: було проведено грандіозне розслідування, організовано суд, винесено вирок, держава погодилася на компенсації.
Але мене цікавить не формальна, а фактична сторона цієї історії. Державна спецслужба організовує операцію, внаслідок якої гинуть 270 цивільних людей, а реальне кримінальне покарання отримує один чоловік. Тоді виникає закономірне питання: а де решта?
Теракти такого масштабу не організовуються одноосібно. Співробітник розвідки не може самостійно вирішити підірвати пасажирський Boeing, знайти вибухівку, організувати логістику, отримати документи, фінансування та оперативне прикриття. За такою операцією завжди стоїть структура. За структурою — керівництво. За керівництвом спецслужби — політична влада, яка або віддає наказ, або створює систему, в якій подібні накази є можливими.
Тому мене мало переконує аргумент про те, що конкретну провину конкретної людини не вдалося довести відповідно до чинних процедур. Якщо чинні процедури систематично дозволяють керівникам державної терористичної машини уникати персональної відповідальності, проблема вже не лише у злочинцях. Проблема в самій конструкції правосуддя.
Закони створюють люди. Якщо закон не відповідає реальності, його змінюють. Якщо юридична система дозволяє покарати того, хто поклав бомбу у валізу, але практично не здатна дотягнутися до того, хто наказав цю бомбу туди покласти, така система потребує не самозаспокоєння, а ремонту.
● MH17.
Злочинці, яких ніхто не може посадити і недоторкані генерали.
17 липня 2014 року над окупованою частиною Донецької області був збитий Boeing 777 Malaysia Airlines, що виконував рейс MH17 з Амстердама до Куала-Лумпура. Загинули всі 298 людей на борту.
Міжнародне розслідування встановило, що літак був уражений ракетою із зенітно-ракетного комплексу «Бук», доставленого з території московії. Слідство пов’язало цей комплекс із 53-ю зенітно-ракетною бригадою російських збройних сил. Московія заблокувала в РБ ООН створення міжнародного трибуналу, після чого судовий процес відбувся в Нідерландах.
У листопаді 2022 року суд визнав Ігоря Гіркіна, Сергія Дубінського та Леоніда Харченка винними і заочно засудив їх до довічного ув’язнення. Це величезна робота слідчих, прокурорів, експертів і суддів, яку не можна знецінювати.
І знов повна тиша про тих, хто віддавав накази.
Але після всіх юридичних формулювань залишається одне просте питання: хто з них відбуває це довічне ув’язнення за MH17?
Ось тут починається проблема, про яку Захід не дуже любить говорити. Він створив надзвичайно ефективну машину встановлення істини, але зовсім не зробив систему примусу.
Для правника заочний довічний вирок має величезне значення. Для потенційного злочинця значно важливіше інше: чи сидить засуджений у камері? Якщо ні, він робить свій висновок.
Це фундаментальна проблема будь-якої системи стримування. Значення має не суворість покарання, написана на папері, а його невідворотність. Загроза довічного ув’язнення мало лякає людину, яка переконана, що до в’язниці вона ніколи не потрапить.
● Мюнхен.
Зовсім інше розуміння державної відповідальності.
5 вересня 1972 року члени палестинської організації «Чорний вересень» напали на ізраїльську делегацію під час Олімпійських ігор у Мюнхені. Двох ізраїльтян убили одразу, дев’ятьох узяли в заручники. Невдала операція німецької поліції завершилася загибеллю всіх заручників. Загалом Ізраїль втратив одинадцять членів своєї олімпійської збірної.
Троє нападників вижили і були затримані німецькою владою. Однак уже за кілька тижнів їх звільнили після захоплення пасажирського літака Lufthansa.
Після Мюнхена ізраїльські спецслужби розпочали багаторічну кампанію проти людей, яких Ізраїль вважав причетними до організації та підтримки теракту. Всі, хто був причетний до організації, планування і проведення теракту булі знищені. Всі!
Під час цієї кампанії були й тяжкі помилки, найвідомішою з яких стало вбивство невинної людини в норвезькому Ліллегаммері.
Тому я зовсім не пропоную перетворювати позасудові ліквідації на універсальний рецепт міжнародної політики. Держава, яка отримує необмежене право вбивати будь-кого, кого вона сама оголосила ворогом, дуже швидко перестає відрізнятися від тих режимів, проти яких бореться.
Але в ізраїльському підході було дещо принципово важливе, чого дедалі менше залишається в західній політичній культурі: розуміння, що держава зобов’язана пам’ятати злочин і карати всіх злочинців. Всіх!
Кордон не повинен автоматично дарувати терористові безпеку. Минулі роки не повинні обнуляти відповідальність. Зміна уряду не повинна означати, що попередній злочин уже нікого не цікавить. Людина, яка бере участь у державному тероризмі, повинна жити з усвідомленням, що за ним йде полювання і ніхто його не захистить!
Саме це і є справжнє стримування.
І якщо відкинути юридичну казуїстику та подивитися на кінцевий результат, виникає вкрай незручне питання: чи можна назвати правосуддя ефективним, якщо воно встановило винного, винесло вирок, написало тисячі сторінок судових рішень, але злочинець так і не поніс реального покарання?
Можна скільки завгодно говорити про гуманізм, верховенство права, міжнародні процедури та непорушність юридичних принципів. Усе це справді є фундаментом цивілізованого суспільства. Але існує межа, за якою захист процедури починає підміняти собою захист справедливості. Якщо держава не здатна покарати людей, які вбивають її громадян, процедура стає дедалі бездоганнішою, а злочинці — дедалі нахабнішими.
Саме тут я бачу одну з головних концептуальних слабкостей сучасного Заходу.
Західний політичний клас протягом кількох десятиліть жив усередині дуже комфортної інтелектуальної конструкції. Він переконав себе, що велика історична боротьба фактично завершилася, а решта людства рано чи пізно піде тим самим шляхом.
Передбачалося, що економічна інтеграція зробить війни невигідними, міжнародні інституції поступово замінять силову політику, а авторитарні держави в міру зростання добробуту неминуче лібералізуються. Якщо диктатора включити у світову торгівлю, дати його елітам можливість зберігати гроші в Лондоні, купувати нерухомість у Парижі, навчати дітей у західних університетах і заробляти на співпраці з демократичними країнами, він начебто поступово стане передбачуваним партнером.
Це була не просто помилка. Це був інфантильний перенос власної системи цінностей на людей, які цієї системи цінностей ніколи не поділяли.
Захід десятиліттями пояснював автократам, що їхня поведінка їм невигідна, замість того щоб нарешті зрозуміти: вони користуються іншою бухгалтерією.
Оце і є політичний інфантилізм — нездатність визнати існування людей, з якими неможливо домовитися на твоїх умовах не тому, що ти недостатньо добре пояснив, а тому, що вони хочуть зовсім іншого.
Пуйлу не потрібно пояснювати, що ракета, яка влучає в житловий будинок, убиває цивільних. Московському генералу не потрібно пояснювати, що удар по енергетичній інфраструктурі взимку завдає страждань населенню. Співробітникові спецслужби не треба читати лекцію про небезпеку бойової отруйної речовини в європейському місті.
Вони не помиляються. Вони не перебувають у полоні непорозуміння. Вони роблять це свідомо.
І коли у відповідь на свідоме застосування сили Захід знову пропонує черговий раунд діалогу, противник може побачити в цьому не цивілізованість, а страх.
У цьому полягає величезна психологічна перевага автократії. Вона готова допустити конфлікт, тоді як демократія дедалі частіше готова на значні поступки лише для того, щоб конфлікту уникнути. А сторона, яка найбільше боїться виходу переговорів за межі переговорів, завжди перебуває у слабшій позиції.
У 2018 році московські оперативники прибули до Великої Британії і застосували там нервово-паралітичну речовину «Новічок» проти Сергія Скрипаля. Згодом від контакту з речовиною загинула британська громадянка Дон Стерджесс, яка не мала жодного стосунку ні до розвідки, ні до московії, ні до Скрипаля.
Треба усвідомити масштаб того, що відбулося. Іноземна спецслужба привезла бойову отруйну речовину на територію ядерної держави, постійного члена РБ ООН і однієї з найпотужніших розвідувальних держав світу. Це була не просто спроба вбивства конкретної людини. Це була демонстрація ставлення до британського суверенітету. І чим відповіла Британія?
Особливо дивним мені здається аргумент: «Ми не можемо цього зробити, тому що закон не дозволяє».
Закони не падають із неба. Їх пишуть парламенти. Якщо демократична держава бачить, що існуюче законодавство було створене для іншої епохи і не дозволяє ефективно протидіяти державному тероризму, диверсіям та транснаціональним операціям спецслужб, парламент зобов’язаний створити сучасні правові механізми.
Звичайно, такі механізми мають бути обмежені доказами, судами, парламентським контролем і відповідальністю держави за помилки. Саме це відрізняє демократію від свавілля.
Але неможливо вічно прикривати бездіяльність словами «верховенство права». Верховенство права передбачає не тільки обмеження держави, а й здатність держави забезпечити виконання закону. Якщо злочинець знає, що рішення суду ніколи не буде виконано, закон поступово перетворюється для нього на літературний жанр.
Право без механізму примусу існує лише настільки, наскільки противник добровільно погоджується його поважати.
А державні терористи добровільно не погодяться.
Мабуть, найпоказовішою рисою сучасної західної політики є постійний страх «спровокувати ескалацію». Майже кожне серйозне рішення спочатку оцінюється не з погляду того, чи здатне воно зупинити агресора, а з погляду того, чи не розсердить воно агресора занадто сильно.
Так стратегія уникнення ескалації сама стає механізмом ескалації. Упирі навіть стратегію таку придумали – «деескалація через ескалацію», що означає піднімати ставки ескалації до тих пір, поки Захід не обісреться, і не прийме умов упирів, і тоді стає деескалація. І ми прям зараз бачимо роботу цієї стратегії.
Противник не зупиняється, тому що його не зупинили. Він іде далі, тому що попередній крок виявився прийнятним за ціною.
Окремою формою інфантилізму стала майже магічна віра в економічні санкції.
Санкції справді можуть завдавати величезної шкоди, обмежувати технологічний розвиток, ускладнювати фінансування війни і збільшувати ціну агресії. Проблема починається тоді, коли санкції перестають бути одним із засобів політики і стають психологічною заміною самої політики.
Світ уже не той, яким він був тридцять років тому. Великі автократії мають власні ринки, ресурси та промисловість. Вони торгують між собою, допомагають одна одній обходити обмеження і створюють альтернативні фінансові та логістичні механізми. Глобальна економіка дала диктатурам не лише залежність від Заходу, а й нові можливості для взаємної підтримки.
Тому санкції треба оцінювати так само, як будь-який інший інструмент: за результатом. Якщо вони змінюють поведінку — вони працюють. Якщо вони лише підвищують ціну агресії, але не зупиняють її, треба чесно визнати межі цього інструменту і застосовувати інші.
Безкінечно ухвалювати нові пакети санкцій лише тому, що жорсткіші рішення політично страшніші, — це не стратегія. Це спосіб переконувати себе, що ти щось робиш.
Захід не слабкий. Він боїться бути сильним. І саме це, на мою думку, є суттю проблеми.
У західних демократій достатньо економічної, технологічної, військової та розвідувальної потуги, щоб захищати себе. Проблема не в нестачі ресурсів, а в психологічній готовності ними користуватися.
У цьому сенсі частина сучасного західного політичного класу справді інфантильна. Вона хоче отримати безпеку без ризику, перемогу без конфронтації, стримування без погрози, армію без війни, санкції без економічних втрат для себе і світовий порядок без необхідності цей порядок силою захищати.
Такого набору не існує. За безпеку завжди хтось платить. Якщо сьогодні за неї не хоче платити держава, завтра за неї платять її громадяни.
Для мене головний урок цих історій полягає не в тому, що потрібно відмовитися від судів на користь спецоперацій. Це було б примітивним і небезпечним висновком.
Урок інший: держава повинна створити таку систему відповідальності, за якої організатор державного тероризму не може розраховувати на те, що час, кордон, посада або захист диктатури автоматично зроблять його недоторканним.
І покарання має бути швидким. Немає сенсу в покаранні через 20 років. Злочин має бути покараний в проміжок часу, поки сам злочин не забувся. 80% населення планети і так мають пам’ять рибки гуппі.
Покарання може бути різним. Людина може втратити активи, кар’єру, свободу пересування, державну посаду, свободу, життя. Форми можуть бути різними залежно від закону, доказів і обставин.
Але одна річ повинна залишатися незмінною: відповідальність має бути невідворотною.
Бо безкарність має дуже конкретний політичний наслідок. Вона навчає.
Коли один диктатор бачить, що інший пережив агресію, теракт чи політичне вбивство і залишився при владі, він робить висновки. Коли офіцер спецслужби бачить, що його попередник після операції спокійно повернувся додому і отримав підвищення, він робить висновки. Коли держава бачить, що Захід більше боїться власної відповіді, ніж вона — західного покарання, вона теж робить висновки.
І ці висновки дуже прості: можна!
Тому безкарність не є відсутністю політики. Безкарність сама є політикою — тільки політикою, яку формує противник.
Я не думаю, що західна цивілізація слабка. Навпаки, вона залишається одним із найпотужніших політичних, економічних і технологічних утворень в історії людства. Але цивілізаційна сила і політична воля — не одне й те саме.
Можна мати найкращі університети, величезні економіки, авіаносці, супутники, розвідку і ядерну зброю, але програвати значно слабшому противникові, якщо він готовий ризикувати, а ти — ні. Війна в Затоці сьогодні – чудовий приклад моральної, політичної і розумової деградації США.
Можна мати бездоганне право, але поступово втрачати світ, у якому це право щось означає.
Можна бути гуманістом настільки довго, що зрештою гуманізм почне оплачуватися життями тих, кого ти не наважився захистити.
Доросла політика починається з неприємного визнання: у світі існує зло, яке не можна перевиховати торговельною угодою, інтегрувати в міжнародні інституції або переконати черговою дипломатичною місією.
Іноді його можна тільки зупинити.
Причому зупинити так, щоб наступний диктатор, генерал чи офіцер спецслужби, перш ніж віддати наказ, поставив собі дуже просте питання: що станеться особисто зі мною?
Якщо відповідь буде «нічого», він віддасть наказ.
Якщо відповідь буде «мене шукатимуть стільки, скільки буде потрібно; мої гроші, посада, кордони і держава-покровитель не гарантують мені безпеки; мої рідні можуть загинути», — можливо, він замислиться.
Саме на цьому стоїть будь-яке стримування.
Не на добрих намірах і не на красі міжнародного права, а на впевненості потенційного злочинця, що за певною межею на нього чекає неприйнятна ціна.
Сучасний Захід цю впевненість значною мірою втратив. Гірше того — він допоміг втратити її своїм ворогам.
І якщо західні демократії не повернуть собі здатність не тільки проголошувати правила, а й примушувати до їх виконання, нахабство світових упирів буде лише зростати.
Тому що вони вже зрозуміли головне: Захід має силу, але боїться нею користуватися.
А хижак ніколи не поважає силу, якою не готові скористатися.
Готельєр – бандерівець
