"Режим падає не тоді, коли президент залишає кабінет" - Олександр Бригинець

Він починає падати значно раніше — коли його більшість перестає вірити, що він здатен її захистити.

Мені здається, багато хто сьогодні дивиться на «Форест Гамп» як на черговий великий корупційний скандал.

Мудра. Микитась. Галущенко. Столар. Застава у 150 мільйонів. «Сенс Банк». Розмови про «керівництво». Буданов. Зеленський.

Це все важливо.

Але, на мою думку, головне зараз відбувається зовсім не в кабінетах НАБУ.

Головне відбувається в головах людей, на яких тримається нинішня владна вертикаль.

І саме це владі треба боятися найбільше.

НАБУ і САП заявляють, що в межах операції «Форест Гамп» задокументували схему ймовірної легалізації 150 мільйонів гривень через державний «Сенс Банк» для внесення застави за колишнього міністра Германа Галущенка.

«Українська правда» з посиланням на свої джерела пише ще більше: операцію з пошуку коштів нібито доручив Зеленський керівнику ОП Кирилу Буданову, а той залучив Максима Микитася.

Водночас, ще зарано стверджувати, кого саме мала на увазі Ірина Мудра, коли на записах посилалася на «керівництво» — Буданова, Зеленського чи когось іншого...

Тобто слідство ще має встановити персональну відповідальність.

Але політична проблема вже набагато ширша за персональну відповідальність окремих людей.

Бо суспільство знову бачить одну й ту саму картину.

Спочатку «Мідас».

Тепер «Форест Гамп».

Змінюються прізвища, змінюються кабінети, змінюються керівники Офісу президента, але сама машина продовжує продукувати історії, в яких поряд опиняються чиновники, бізнесмени, державні установи, величезні суми грошей і люди з найближчого оточення влади.

І тому я дедалі менше вірю в пояснення, що Зеленському просто знову «не пощастило з кадрами».

Якщо вам десять разів поспіль не щастить із кадрами — можливо, проблема вже не в кадрах.

Можливо, проблема в системі, яка цих людей відбирає, ставить на посади і створює для них правила поведінки.

Але тут починається найцікавіше.

Чому досі нічого не змінилося?

Ми можемо скільки завгодно говорити, що Україні потрібен професійний уряд національного порятунку.

Не уряд Зеленського.

Не уряд Офісу президента.

Не уряд однієї партії.

А уряд, який спирається на широку парламентську більшість різних політичних сил, залежить від Верховної Ради і контролюється Верховною Радою.

Але сьогодні такого уряду бути не може.

І причина дуже проста.

Поки більшості депутатів комфортно з Банковою, вони не мають жодної причини ламати цю систему.

Якщо депутат переконаний, що Банкова його винагородить за правильне голосування, допоможе з політичним майбутнім, вирішить кадрове питання, підтримає, а якщо стане зовсім погано — ще й прикриє, навіщо йому створювати якусь нову парламентську більшість?

Навіщо брати на себе відповідальність?

Навіщо сваритися з президентською вертикаллю?

Ця система тримається не лише на владі Зеленського.

Вона тримається на впевненості сотень людей нижче, що бути частиною цієї системи вигідніше і безпечніше, ніж вийти з неї.

І ось саме тут «Форест Гамп» стає політично набагато важливішим, ніж просто чергова кримінальна справа.

Бо кожен такий скандал ставить перед депутатом, чиновником, керівником держпідприємства дуже неприємне питання:

А Банкова справді ще здатна мене захистити?

А наступне питання ще гірше:

А якщо завтра Банкова рятуватиме себе — хто відповідатиме за те, що я робив сьогодні?

Ось із цього питання починається руйнування будь-якої вертикалі.

Я це вже бачив

Я був народним депутатом Верховної Ради під час останніх місяців режиму Януковича.

І тому дуже добре пам’ятаю одну річ, яку сьогодні багато хто забув.

Режим Януковича не впав за одну ніч.

Не було такого, що 21 лютого все стояло, а 22-го раптом усе розсипалося.

Ми бачили його розпад задовго до фіналу.

Це тривало місяцями.

Ще у грудні та січні почали змінюватися депутати його більшості.

Хтось виходив.

Хтось починав голосувати інакше.

Хтось уже не виконував команд так безумовно.

Хтось починав дистанціюватися.

Хтось шукав собі нове політичне майбутнє.

І найцікавіше, що формально режим ще існував.

Янукович сидів у президентському кабінеті.

Початок

Адміністрація президента працювала.

Партія регіонів мала величезну фракцію.

Силовики виконували накази.

Якщо подивитися лише на формальні інституції — все ще було на місці.

Але всередині система вже сипалася.

Бо депутати почали сумніватися в головному.

Не в тому, чи хороший Янукович.

Не в тому, чи правильна його політика.

А в тому, чи здатен Янукович гарантувати їм майбутнє.

Чи здатен він їх захистити.

Чи залишиться він достатньо сильним завтра.

Розумніші почали відходити раніше — ще тоді, коли фінал зовсім не був очевидним.

Найвідданіші перебігли вже тоді, коли стало зрозуміло, що корабель тоне.

Так працюють політичні вертикалі.

Спочатку руйнується віра.

Потім дисципліна.

Потім більшість.

І лише після цього падає верхівка.

Своєрідний антикорупційний скандал

Саме тому я назвав би те, що зараз відбувається, потенційним антикорупційним Майданом.

Не Майданом на площі.

Майданом у головах людей системи.

Коли вони починають розуміти, що колективної безвідповідальності може не бути.

Що у кожного голосування є конкретний автор.

У кожного рішення є конкретний підпис.

У кожного наказу є конкретний виконавець.

І якщо завтра політична ситуація зміниться, відповідати доведеться не абстрактній «владі».

Відповідати доведеться людям. Персонально.

І тоді інстинкт самозбереження іноді робить для демократії більше, ніж роки політичного просвітництва.

Бо депутат починає шукати собі алібі.

Не кримінальне — політичне та історичне.

Він починає думати, що відповідатиме через кілька років, коли його запитають:

А де ви були під час «Міндічгейта»?

А де ви були під час «Форест Гампа»?

Що ви робили, коли все це ставало відомим?

І тут уже є два варіанти відповіді.

Перший:

«Я мовчав і голосував, як мені казали».

Другий:

«Саме тоді ми зрозуміли, що так далі не можна, і почали створювати нову парламентську більшість та професійний уряд національного порятунку».

Ось між цими двома відповідями і лежить можливість політичної зміни.

Але перша спроба врятувати систему вже була

Я, власне, чекав цього процесу ще після «Міндічгейта».

Тоді мені здалося, що система вже почала хитатися.

Але владі вдалося виграти час.

Вона зробила те, що політичні режими часто роблять у момент кризи: не змінила конструкцію, а змінила фасад.

На перший план вивели людей із сильнішим суспільним образом.

2 січня Кирило Буданов очолив Офіс президента.

14 січня Михайло Федоров став міністром оборони.

Буданов — образ героя війни, розвідника із високою довірою.

Федоров — образ молодої, технологічної, сучасної держави.

Це були дуже сильні політичні портрети для оновлення фасаду влади.

І якийсь час це могло створювати відчуття: старий період закінчився, почалося перезавантаження.

Але якщо проблема була не в Єрмаку, не в конкретному міністрі і не в окремих «поганих людях», а в самому способі функціонування вертикалі, красивими портретами її не полагодиш.

І ось минуло трохи часу — і вже «Форест Гамп» торкається Офісу президента за нового керівника.

Я не стверджую, що Буданов винен у тому, що йому приписують джерела журналістів. Це має встановлювати слідство.

Я говорю про інше.

Заміна облич не зупинила появу нових системних скандалів.

Отже, падіння довіри продовжується.

Що може статися далі?

Не обов’язково завтра. І, можливо, навіть не за місяць. Такі речі зовні довго виглядають непомітними.

Але одного дня ми можемо побачити перші десять депутатів, які голосують не так, як просить Банкова.

Потім двадцять. Потім хтось публічно скаже, що рішення треба погоджувати не на Банковій, а всередині парламенту. Потім з’явиться група, яка відмовиться підтримувати якесь призначення.

А потім раптом усі побачать, що монобільшість існує тільки на папері.

Саме так і відбувається обвал режимів.

Поступово, поступово, поступово — а потім раптом.

І саме в цей момент стає реальною те, що сьогодні здається фантастикою: інша парламентська більшість.

Не обов’язково ідеологічно однорідна.

Не обов’язково така, де всі одне одного люблять.

Навпаки.

Можливо, її сила буде в тому, що там будуть різні політичні сили, які змушені контролювати одна одну. І така більшість може сформувати професійний уряд національного порятунку.

Уряд, байдужий до побажань Банкової.

Уряд, який не є додатком до Офісу президента.

Уряд, який залежить від парламенту.

І парламент, у якому кілька політичних сил одночасно підтримують уряд законами й одночасно стежать одна за одною та за міністрами.

Ні.

Жодна політична система не дає такої гарантії.

Але це хоча б руйнує модель, у якій одна вертикаль одночасно призначає людей, контролює їх, прикриває їх і сама ж визначає, хто має відповідати.

Тому «Форест Гамп» — це набагато більше, ніж ще одна справа НАБУ.

Можливо, з кримінального погляду ми ще тільки на початку.

Можливо, частина версій не підтвердиться.

Можливо, з’являться нові прізвища й нові обставини.

Але політичний процес уже почався.

Бо найнебезпечніше для будь-якої вертикалі — не коли люди на вулиці перестають їй довіряти.

Найнебезпечніше — коли їй перестають довіряти власні люди.

Коли депутат перестає думати:

«Банкова мене врятує».

І починає думати:

«Мені треба рятуватися від наслідків того, що робить Банкова».

Ось тоді історія прискорюється.

Я це вже бачив.

І саме тому я б не недооцінював те, що відбувається зараз