Напередодні 14 березня наші "гості" у Северинівці розстріляли резервний генератор і бак із солярою. На питання "зачєм" "гості" відповіли: "Сорян, по пьяни!"
Це означало, що тепла і світла для кількох будинків із "робінзонами", вистачить на пару днів. А далі будинки, у яких навіть газові котли потребували для роботи електрики, будуть потроху "замерзати".
Ми втрьох із Дмитром і Данилом намагалися злити залишки соляри, щоб розтягнути цей ресурс і заховати ті каністри від "гостей". Над нами було чути геть непомітний коптер.
Вибух!
Від неспоіванки ми присіли: від нас, чи до нас!?
Від нас.
Раптом почав працювати "Град". Метрів триста до нього. За ставком і посадкою. Так, цей звук справляє враження.
Вранці повз нас проходили чергові якутобуряти:
- Мы будем ваш посёлок минировать!
- Зачем?! Это что - военный объект?
- Командиры приказали.
- Передайте пламенный привет вашим командирам!
Я тоді вирішив не пояснювати двозначність цієї фрази "гостям".
Потім до мене якимсь дивом долетіли два повідомлпення. Одне - від Ivan Lenyo, друге - від Вахтанг Кіпіані.
Як ці повідомлення долетіли - незрозуміло: "гості" влучним мінометним пострілом знесли вишку мобільного зв'язку у 50-60 метрах від нашого будинку. Будинок "підстрибнув", мама охнула і розплакалася. Але загалом більшої шкоди будинку "гості" не накоїли.
"Заповідається великий бій навколо вашої Северинівки. Ховайтеся, або виїжджайте!" - попереджали і Іван, і Вахтанг.
Мабуть, подібні повідомлення отримували по своїх каналах і решта "робінзонів". Саме тоді, коли ми зливали залишки соляри під акомпанімент ворожого "Граду", прибігла сусідка: "Треба формувати колону і виїжджати!"
Вирішили, що за годину будемо вирушати.
Мама, яка опиралася цій ідеї усі попередні дні, відразу почала збиратися. Я претворився на ходячу зосередженість: необхідний одяг, комп, документи, запас продуктів, вода, туристичний пальник, кастрюльки, газовий балон, ліхтарі, свічки, спальники, аптечка, рушники, шампунь... Зрозумів, що не зможу залишити тут свою нову гітару: подарунок родини на минулий день народження...
Збори забрали хвилин 40. Потім, коли ми через місяць переїжджали з однієї локації в Карпатах до іншої - у Львів - зібрати ті самі речі в мене забрало 2,5 години.
За нами на сусідській машині заїхав Дмитро.
Останні мешканці Северинівки виїжджали колонною у 6 автомобілів. Скляні двері і вікна багатьох котеджів містечка були розбиті вибуховими хвилями і "гостями". На тротуарній плитці валялися дитячі самокати, велосипеди і якісь речі, розкидані мародерами. Машини із розбитими вікнами. Безлад. Відчуття бридливості. Наше чарівне містечко було спрофановане, осквернене вандалами.
Ми зробили коло містечком. Кілька будинків були суттєво пошкоджені обстрілами. Один з будинків - майже повністю зруйнований. Храм дивом не постраждав.
Ми виїхали за кілька хвилин нашим невеличким караваном. Машини були обв'язані білими тряпками - "мирні мешканці".
Виїхали за КПП. СТО на "дачах" було повністю знищено вибухами і вогнем. Поруч стояли кілька спалених мікроавтобусів.
Між селом і Житомирською трасою земля і дерева були абсолютно чорними: усе, що могло горіти, було спалено. На кілька кілометрів усе існувало лише у двох кольорах: блакитне небо над чорною до горизонта землею. Ось, прийшов Мордор.
Ми повернули просто на зустрічну полосу: руху машин не було. Подекуди в кюветах лежали покинуті легковики.
Відбійник був розчавлений танковими траками. Сам танк ми побачили підбитим за кількасот метрів далі.
Дорога була усіяна уламками і попелом. Серед сміття як залізничі рейки пролягала колія - слід від машин таких як і ми "робінзонів".
Копилів горів.
Між Копиловим та Калинівкою стояв насаджений на відбійник, понівічений ворожий БТР. З його броні звисали руки і ноги мертвих.
Перед Калинівкою плакат попереджав російською, що дорога обстрілюється. Калинівка теж горіла. Це виглядало як кадри із хроніки Другої світової: дерев'яні стіни догорали в купах, посеред яких височіли пічні комини. Але зображення було кольоровим. Була рання і пронизливо прозора весна.
Перед Макарівським мостом наш караван вперся у загородження: їжаки, під кожним - протитанкова мина.
Водії збентежено зупинилися: проїзд не був помітний відразу.
Ми почули над головами пронизливий звук: ніби величезний шершень летів у нас над головами.
Вибух!
І знову - іще один "шершень" над головою! І знову вибух! Вже метрів на 50 ближче.
Міни падали з кожним разом ближче і ближче.
Від уламків нас захищали будинки і паркани.
Караван швидко розвернувся і помчав щодуху назад у напрямку Северинівки.
Ми від'їхали на пару кілометрів. Зупинилися. Дочекалися паузи в обстрілі і з другої спроби поїхали в бік Макарова.
Заміновані загородження належало долати "змійкою". Ми подолали цей меандр у абсолютній тиші. Поруч із аркою мосту правороч було видно п'ятиметрової глибини воронку.
За мостом і далі йшов бій: між будинками перебігали наші. Трохи далі було видно "гостей".
За пару сотень метрів прямо по курсу валялася третина окупанта.
Ми їхали доволі повільно: уся дорога була засипана уламками, тому ці рештки можна було розгледіти у подробицях: чужа форма, опалена вогнем голова, рук і ніг не було видно ані поруч, ані десь далі.
Я спіймав себе на думці, що я не маю жодних емоцій: ані жаху, ані огиди. Я сприймав ці рештки іншої людини так, ніби на дорозі лежав шматок деревини, чи щось інше подібне, що ніколи не було живим. Важко у тих обставинах очікувати від себе якогось співчуття до ворога, але мене здивувало, що я не відчував взагалі жодних емоцій...
Потім в голові заграв мотивчик старої студентської археологічної пісеньки: "Руки - отдельно, ноги - отдельно..." Дурацька пісенька.
Раптом ми побачили перший блокпост.
Над ним майорів прапор. НАШ.
Сонце вже повертало на Захід і проміння було золотавим і таким теплим... Я відчува, що захлинаюся емоціями: це було найпрекрасніше і найочікуваніше видовище.
У цей момент я пержив пронизливе відчуття абсолютного щастя. Так, на якусь мить з'явилися сльози...
За пару кілометрів я усвідомив, що свій прапор я забув.
Я навіть знав, де я його забув. І мене охопив жах!
Жах від усвідомлення, що може статися, якщо його знайдуть! Як я міг бути таким забудькуватим?! Він же ж нічого не важить і заховати його - простіше простого!
Мама спробувала заспокоїти мене: "А я свій забрала! Заховала у шкарпетки, щоб орки не знайшли, якби обшукували!"
Ми повернули на Брусилів. Я встиг заскринити карту і написати у fb що ми вирвалися. Першим зателефонував Volodymyr Viatrovych, за ним - Andrei Kurkov із пропозиціями допомоги. Я трохи відволікся від неспокійних думок тими розмовами...
Ми їхали у невідоме. Ми відтепер - біженці. І цю нову реальність треба було якось прийняти.
Минуло два з половиною місяці. Северинівку звільнили. Наш будинок постраждав мінімально: треба було перекласти черепицю і замінити розбиті шибки у кількох квартирах.
Яким було моє здивування, коли з'ясувалося, що непрохані "гості", які мародерили в більшості будинків котеджного містечка, до нашого будинку не заходили.
Мій прапор і далі лежав серед нетронутих книжок, які взяв із собою у Северинівку, сподіваючись працювати над власною - про те як українці зруйнували Імперію Зла!
Сьогодні, як і раніше, я підняв свій прапор перед робочим столом. Саме той прапор, який так вдало був захований між книжками про проголошення нашої Незалежності.
——
P.S. Цей пост «старий», я написав його 4 роки тому. Але цей прапор і далі цілий та майорить сьогодні над нашими околицями!
