Коли говорять про Русь, часто виникає питання: хто саме в середньовіччі мав право називатися її королем? Виявляється, таких правителів було чимало, а титул «король Русі» в різні часи використовували або реально носили представники кількох династій.
Одним із найдавніших прикладів у джерелі названо Ізяслава Ярославича, сина Ярослава Мудрого. У 1075 році папа Григорій VII звертався до нього під християнським ім’ям Дмитро як до «короля руського». У папській буллі йшлося також про передачу його синові управління руським королівством як володінням Святого Петра.
Ще відомішим став Данило Романович. У 1253 році папський легат урочисто коронував його в Дорогичині на короля Русі. Відтоді титул короля Русі був пов’язаний із Галицько-Волинською державою. Після Данила його носили Шварно, Лев Данилович та Юрій І Львович. У наступні десятиліття титул і права на руські землі стали предметом боротьби між різними династіями.
Претензії на руську спадщину висували також польські, угорські та литовські правителі. Угорські королі використовували титул «короля Галичини і Володимирії», а литовські князі поступово поширили владу на значну частину українських земель. Гедимін називав себе королем литовців і Русі, а Ольгерд продовжив політику розширення литовського впливу на руські землі.
Після занепаду Королівства Русі більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського. Руський компонент при цьому нікуди не зник: він залишався і в офіційних титулатурах правителів. Згодом, після Люблінської унії 1569 року, значна частина українських земель перейшла під владу польської корони.
Польські королі також використовували титули, пов’язані з Руссю. У титулатурі Сигізмунда II Августа, Стефана Баторія, Сигізмунда III Вази, Владислава IV та інших правителів згадувалися руські землі та князівства.
Навіть у часи козацької держави питання руської титулатури не зникло. Іван Виговський, наприклад, претендував на титул Великого князя Руського, який мав закріпити окремий статус Гетьманщини в межах задуманої Гадяцьким договором конструкції.
Після поділів Речі Посполитої руська спадщина знову з’явилася вже в австрійській титулатурі. Габсбурги використовували титул «короля Галичини та Володимирії». Він зберігався в офіційній титулатурі австрійських, а згодом австро-угорських монархів до розпаду імперії у 1918 році.
Тобто історія титулу «король Русі» набагато складніша, ніж простий список монархів. У різні століття він міг означати реальну владу над Руським королівством, династичне право на спадщину або лише титулярну претензію на певні землі.
Але одне залишається незмінним: назва «Русь» століттями була частиною офіційної політичної та династичної традиції Центрально-Східної Європи. І саме тому за її спадщину так довго сперечалися польські, угорські, литовські та інші правителі.
