Ми зараз з вами живемо в унікальний час, і в унікальному місці, коли дії людей яскраво висвітлюють їхню сутність. Так завжди було в тяжкі часи і так завжди буде. Тільки в часи, коли людей вбивають масово, і ти сам живеш в цьому кошмарі, ти можеш побачити, чого варта та чи інша людина.
І як би не ховалась людина за свою маску, її вчинки видають її з головою.
Війна зриває з людини все зайве. Посади, декларації, патріотичні промови, фотографії біля прапора, правильні слова про Україну — все це раптом дешевшає. Залишається набагато простіше питання: що ти робив, коли твоїй країні стало смертельно небезпечно?
Один відкрив гараж і почав ремонтувати машини для фронту. Інший купував дрони. Третій пішов добровольцем. Четвертий вивозив людей з-під обстрілів. П’ятий просто чесно працював і платив податки, розуміючи, що з них оплачуються снаряди, медицина і зарплата військового.
А хтось у цей самий час шукав лікаря, який намалює потрібний діагноз. Хтось купував довідку. Хтось домовлявся про фіктивне бронювання. Хтось, уже потрапивши до війська, намагався організувати собі службу лише на папері.
Були й ті, хто побачив у війні не трагедію, а ринок. Поки одні українці скидали по двісті гривень на FPV-дрон, інші намагалися заробляти на закупівлях тих самих дронів.
Ось тут і починається справжня розмова про моральний вибір.
Ми любимо говорити, що війна змінює людей. Частіше вона просто збільшує те, що вже було всередині. Війна не змінює людину. Війна швидше і яскравіше показує, ким ця людина була до війни.
Щедрий віддає більше. Порядний бере на себе більше відповідальності. Боягуз шукає надійнішу схованку. А цинік швидко підраховує нові можливості.
Саме тому поруч із феноменальною українською волонтерською мобілізацією виникла інша Україна — країна пристосування до війни.
Десь пенсіонерка віддає частину пенсії на армію. Десь підприємець купує пікап. Школярі збирають гроші на дрони. Волонтери ночами закривають збори, тому що підрозділу машина потрібна не наступного місяця, а завтра.
А десь чиновник дивиться на мільярдний оборонний бюджет і бачить у ньому не зброю для солдата, а можливість заробити.
НАБУ і САП розслідували схеми із закупівлями продуктів для Міністерства оборони, автоматизованої системи управління військами, безпілотників та іншого військового майна. У різних провадженнях ішлося про десятки й сотні мільярдів гривень можливих збитків. Вину конкретних людей має встановлювати суд.
Але моральна оцінка самого явища суду не потребує. Красти в армії під час війни — це перетворювати чужу смерть на власну маржу.
Дрони стали майже ідеальним символом морального розколу цієї війни. Українці навчилися купувати їх усім світом. Хтось переказує сто гривень, хтось тисячу, підприємці проводять аукціони, волонтери закривають багатомільйонні збори.
Паралельно НАБУ і САП розслідували справу щодо закупівель FPV-дронів та засобів РЕБ. За версією слідства, серед учасників схеми були народний депутат, посадовці, військовий та представники бізнесу, а в одному з епізодів неправомірна вигода могла становити до 30% вартості контракту.
Спробуймо перекласти ці відсотки з мови кримінального провадження на мову окопу. Тридцять відсотків — це на третину менше дронів, менше РЕБ, менше обладнання. А десь за кількасот кілометрів військовий чекає на апарат, який має побачити російську штурмову групу раніше, ніж вона побачить його.
Тому фраза «красти в армії» надто стерильна. Крадуть не в міністерства оборони. Крадуть у людини, яка воює, яка прямо зараз сидить у посадці.
Війна зруйнувала ще одну зручну казку: нібито моральний вибір визначається соціальним становищем.
Серед депутатів є люди з військовим досвідом і ті, хто після вторгнення долучився до оборони. Один із відомих прикладів — Роман Костенко.
А окрім Костенко реально приймали участь у бойових діях Роман Лозинський, Святослав Юраш, Людмила Буймістер, Сергій Рудик – це все діючі депутати ІХ скликання.
І поруч існує зовсім інший світ. ДБР повідомляло про справи щодо місцевих депутатів і посадовців, яких слідство підозрювало в ухиленні від реального проходження військової служби, фіктивних відрядженнях та інших схемах.
Країна одна. Війна одна. Посвідчення депутата може бути однаковим. А от вибір — різний.
Те саме стосується міністрів і чиновників.
Посада не робить посадовця чесним. Вона лише робить його нечесність дорожчою для країни.
Особливо моторошно виглядають справи, пов’язані безпосередньо з обороною. НАБУ і САП повідомляли про схему, через яку, за версією слідства, держава втратила понад 102 000 000 гривень на закупівлі динамічного захисту для танків. Контракт укладали навесні 2022 року — саме тоді, коли російські війська наступали, а країна відчайдушно шукала все необхідне для армії.
У цей самий час одні стояли в чергах до військкоматів, інші вивозили дітей із розбитих міст, треті ночували на підприємствах і ремонтували техніку.
А хтось, за версією слідства, заробляв на тому, що мало захищати український танк.
Війна справді всіх об’єднала. Тільки не всіх навколо одного й того самого.
Було б примітивно оголосити морально підозрілими всіх багатих.
Український великий бізнес також робив свій вибір. Компанії, фонди та окремі великі підприємці витратили мільярди гривень на армію, гуманітарні програми, техніку, укриття, протези, лікування поранених.
Не буду писати про Пороха. Самі легко знайдете інформацію про його допомогу СОУ. Наведу інший приклад.
Структури Ріната Ахметова надали понад 14 000 000 000 гривень допомоги військовим і цивільним від початку повномасштабної війни. До українських оборонних та гуманітарних проєктів долучалися й інші великі бізнесмени.
До походження українських статків, приватизації, політичного впливу олігархів можна і потрібно мати окремі питання. Але конкретний вчинок треба називати конкретно. Допомога залишається допомогою незалежно від прізвища. Крадіжка залишається крадіжкою незалежно від того, скільки прапорів стоїть у кабінеті.
Саме тут Кантове «зоряне небо» зустрічається з дуже земною українською реальністю. Перед моральним законом мільярдер, міністр, депутат, фермер і пенсіонер зрештою залишаються однаковими людьми.
Різниця лише в масштабі їхніх можливостей — а отже, і відповідальності. Відповідальності не перед державою чи перед людьми, ні. Відповідальності перед собою та перед Богом.
І трохи про мобілізацію та моральний вибір.
Тут легко скотитися в дешеве моралізаторство. Людина може боятися смерті, каліцтва, поганого командира, невизначеного строку служби, того, що залишить сім’ю без засобів до існування. Страх природний. Зелена паскудна держава й сама зробила чимало, щоб підірвати довіру до мобілізаційної системи.
Але існує межа між страхом і свідомим перекладанням власного ризику на іншого. Коли один чоловік роками воює, а інший роками шукає дедалі хитріший спосіб зробити так, щоб замість нього продовжував воювати перший, — це вже не лише юридична проблема.
Це моральний вибір. Особливо, якщо другий має гроші та зв’язки, щоб купити собі виняток.
І тут народжується одна з найотруйніших форм несправедливості: бідний ризикує тілом, а багатий — грошима, якими купує можливість не ризикувати тілом.
У кожного такого ухилення є деталь, про яку незручно говорити. Порожнє місце не залишається порожнім. Якщо армії потрібна певна кількість людей, а один купив собі спосіб уникнути служби, навантаження переходить на когось іншого — вчителя, водія, механіка, фермера, підприємця. На людину, яка не мала потрібних знайомств або просто вирішила не тікати.
Тому неможливо побудувати стійку армію на принципі: воює той, хто не зміг домовитися. Така модель вбиває не лише мобілізацію. Вона вбиває саму ідею справедливості.
Після всіх корупційних справ легко впасти в іншу крайність і побачити Україну лише країною чиновників, хабарників та ухилянтів.
Це теж буде брехнею. Бо тоді неможливо пояснити, як вона вистояла.
Україну тримає величезна кількість людей, прізвищ яких ми ніколи не дізнаємося.
Водій, який безкоштовно ремонтує військову машину. Жінка, яка щомісяця переказує частину зарплати знайомому підрозділу. Програміст, який після роботи збирає на РЕБ. Фермер, який віддав автомобіль. Підприємець, який продовжує платити податки. Медик, який працює після безсонної ночі. Рятівник, який давно позабув, що таке вихідні.
І військовий, який після років служби залишається на позиції, хоча вже давно втомився бути героєм.
Саме ці люди є фундаментом держави. Не тому, що вони не бояться. А тому, що страх не став для них дозволом перекласти всю ціну війни на сусіда.
Де ти був і ким ти був, коли було моторошно і страшно? Ось головне питання, яке буде переслідувати всіх тих, хто жив на цій землі і тих, хто втік з цієї землі.
Колись війна закінчиться. Почнуться вибори, відбудова, нові партії, нові гасла. Люди знову вдягнуть костюми. Хтось напише мемуари. Хтось дістане стару фотографію у бронежилеті й побудує на ній нову політичну біографію.
Але залишиться невидима бухгалтерія війни.
Хто віддав — і хто взяв.
Хто пішов — і хто сховався.
Хто рятував — і хто заробляв.
Хто купував дрони за власні гроші — і хто намагався покласти в кишеню відсоток із державного контракту на ці дрони.
Саме ця бухгалтерія одного дня виявиться важливішою за рейтинги.
Бо війна — це не тільки боротьба України з московією. Це щоденна боротьба всередині людини між обов’язком і вигодою, страхом і відповідальністю, жадібністю і солідарністю.
І тут посада нічого не гарантує. Гроші нічого не гарантують. Освіта, патріотичні промови та прапор на аватарці теж нічого не гарантують.
Залишається тільки вчинок.
Можна втекти від мобілізації.
Можна купити довідку.
Можна сховати гроші.
Можна домовитися з чиновником.
Можна вкрасти на тендері й найняти дорогого адвоката.
Можна навіть переконати себе, що «всі так роблять».
Але є одна інстанція, якій неможливо дати хабар. Ця інстанція – власна пам’ять. І коли війна закінчиться, кожному доведеться залишитися з нею наодинці.
Тоді Кантове «моральний закон у мені» перестане бути красивою фразою з підручника філософії. Воно перетвориться на дуже просте запитання: де і ким ти був, коли твоїй країні було найважче?
«Дві речі наповнюють душу завжди новим і дедалі сильнішим подивом і
благоговінням, чим частіше й триваліше ми розмірковуємо про них:
зоряне небо наді мною і моральний закон у мені».
/Іммануїл Кант/
І не забувайте:
Президент Зеленський – вирок Україні.
Готельєр Бандерівець
