І тепер американська дипломатія дедалі більше нагадує підходи тих держав, які сам Вашингтон роками звинувачував у нехтуванні міжнародним правом.
Reuters повідомляє про несподівану історію.
Представник, який заявив, що діє з дозволу Білого дому, обговорював із Гаяною можливість передачі Венесуелі частини спірного регіону Ессекібо.
Це територія, яку контролює Гаяна, але на яку давно претендує Венесуела. І претензії ці активно просував Мадуро.
Тепер Мадуро сидить за ґратами.
А його територіальні претензії, схоже, продовжують жити. Причому вже за участю американських посередників!
Звісно, Держдепартамент запевняє, що офіційна позиція США щодо кордонів Гаяни не змінилася. І остаточної пропозиції про передачу території немає.
Але сам факт обговорення такого варіанта надзвичайно показовий.
Бо тут ми бачимо знайому логіку: якщо одна країна претендує на територію іншої, то, можливо, треба просто домовитися, скільки їй віддати?
Знайомо?
Саме таку логіку ми постійно чуємо в розмовах про Україну.
І тут виникає дивовижний парадокс.
Трамп може називати Путіна другом.
Може тримати Мадуро за ґратами.
Може називати себе миротворцем.
Але в територіальних питаннях його дипломатичні підходи дедалі частіше викликають порівняння з підходами тих самих режимів, від яких він нібито принципово відрізняється.
Для Путіна територія сусіда — предмет торгу.
Для Мадуро Ессекібо — територія, на яку можна претендувати всупереч позиції Гаяни.
А для Трампа, судячи з повідомлення Reuters, навіть можливість територіального поділу може ставати предметом переговорів.
ОТЖЕ
Мадуро можна посадити до в'язниці. Путіна можна називати другом. Але питання не в особистому ставленні Трампа до диктаторів.
Питання в тому, які принципи він застосовує до територій інших держав.
Бо якщо територіальні претензії сильнішого сусіда стають підставою вимагати поступок від слабшого, то виникає небезпечний прецедент.
Трамп хотів змінити Венесуелу. А тепер постає питання: чи не починає венесуельська логіка територіальних претензій змінювати самого Трампа?



















