— Діду, а чи правда, що коли на Січі обирали нового кошового отамана, козаки не просто вручали йому булаву, а й обмазували його голову грязюкою та попелом? Грицько із подивом подивився на Олексу, роздмухуючи згасаючі вуглинки у вечірньому багатті.
— Навіщо ж так принижувати того, кому довіряють своє життя?
Олекса випустив з люльки густий сизий клубок диму, хитрувато усміхнувся в сивий вус і мовив:
— Щира правда, малий. У нас на Січі панувала така демократія, якої не знала жодна королівська зала Європи. А той старий звичай із грязюкою був не приниженням, а найвищою мудрістю січового товариства.
Коли на поклик кошового довбиша прогримали литаври і січовий майдан заповнювало козацьке коло, починалися вибори. Усі козаки — від сивого діда до молодого молодика — мали рівний голос. Якщо кошовий чи старшина чимось провинувалися або не виправдали надій, булаву в них відбирали без жалю. Коли ж обирали нового отамана, відбувався давній ритуал, який мав назавжди закарбуватися в пам'яті новообраного ватажка.
За звичаєм, чоловік, якого обрало коло, мусив двічі відмовитися від булави й кошової корогви, показуючи, що він не прагне влади заради власної вигоди чи гордині. Лише на третій раз, під вимогливі вигуки товариства, він приймав відзнаки.
І саме в цей момент до нього підходили найстарші, найповажніші діди-січовики. Вони брали з землі бруд, попіл або пил і густо мазали ним голову та обличчя нового кошового.
Навіщо? А щоб нагадати йому дві прості речі. По-перше, що він — такий самий смертний чоловік, вихідець із тієї ж землі й пилу, як і останній січовий козак. По-друге, що віднині він не пан над товариством, а його слуга й батько. Його обов'язок — дбати про козаків, голодувати разом із ними в походах і відповідати головою за кожен хибний крок. Поки обличчя кошового було в багнюці, старі діди казали йому прямо у вічі найжорсткіші слова напучування та попередження.
— Бачиш, Грицю, — підсумував Олекса, дивившись у палаюче полум'я. — На Січі добре знали: влада — це не привілей, а важка відповідальність перед тими, хто тобі її довірив. Отаман мав пам'ятати, звідки він піднявся, щоб ніколи не зверхніти над своїм брацтвом.
На ілюстрації зображена козацька рада на Запорозькій Січі біля церкви та куренів, де козаки вирішували важливі військові та адміністративні справи.
