На початку 1990-х Польща й Україна мали схожі стартові позиції: розвалена планова економіка, інфляція, зруйновані інститути, зовнішній борг і глибока соціальна невпевненість. Проте за 30 років ці дві країни опинилися по різні боки економічної реальності. Польща — один із головних промислово-економічних хабів Європи. Україна — бореться за виживання та базову інфраструктуру.
Як так сталося? Чому Польща, яка в 1991 році мала гірші показники за Україну, сьогодні експортує до нас техніку, хімію, агропродукти, побутові товари, автохімію та навіть меблі?
Ця стаття — не про заздрість. Вона — про усвідомлення: розвиток — це наслідок політики, волі та економічної логіки. І Польща — приклад, як це можливо зробити за одне покоління. Для України це і нагадування, і застереження, і виклик водночас.
Стартова позиція: нижче, ніж в України
У 1991 році:
• Польща мала ВВП на душу населення менше, ніж в УРСР;
• промисловість була переобладнана під радянські стандарти, не здатна конкурувати на Заході;
• інфляція зашкалювала, курс злотого обвалився;
• в країні були масові страйки, безробіття, соціальна напруга;
• сільське господарство було роздроблене і малоефективне;
• рівень корупції був високим, а державна бюрократія — недієздатною.
Польща в 90-х — це країна, куди українські човники масово везли килими, побутову техніку, одяг, шкіряні вироби. Львів’яни, вінничани, одесити продавали на базарах Варшави і Жешува наші речі, а поляки стояли у чергах до дешевих радянських пралок і телевізорів. Але пройшло 10 років — і на початку вже 2000-х все змінилося кардинально. Польща з об’єкта допомоги стала суб’єктом впливу.
Реформи Болєслава Бальцеровича: економіка не для чиновника, а для підприємця
Польща провела одну з найжорсткіших, але найпослідовніших програм реформ у Східній Європі. Пакет, який увійшов в історію як “шокова терапія Бальцеровича”, включав:
• лібералізацію цін;
• приватизацію держвласності;
• демонтаж планового управління;
• податкову реформу;
• відкриття до зовнішнього капіталу;
• створення умов для малого бізнесу і приватної ініціативи.
Це був важкий шлях: злидні, безробіття, банкрутства. Але головне — уряд не зламався і не відіграв назад. Було прийнято рішення: майбутнє будує приватний сектор, а не чиновник. Вперше за десятиліття польська держава перестала бути наглядачем і почала ставати партнером для громадянина.
У результаті вже до 2004 року, на момент вступу до ЄС, Польща демонструвала стабільне зростання, низький дефіцит бюджету і довіру з боку інвесторів. І головне — сформувала новий клас підприємців, менеджерів, інженерів, які мислили категоріями майбутнього, а не виживання.
Економіка, що працює: Польща стала виробляти, а не просити
Після шокової терапії Польща почала виробляти власну продукцію, а не лише торгувати сировиною. Від текстилю до хімії, від продуктів харчування до меблів — країна масово стимулювала виробництво.
За підтримки ЄС були створені (подумайте куди Україна витратила кредити та допомогу ЄС):
• індустріальні парки;
• кластери малого і середнього бізнесу;
• ланцюги доданої вартості;
• інститути підтримки експорту;
• технопарки в межах міст і в сільських районах;
• державні програми навчання молоді для реального ринку.
Сьогодні Польща:
• є експортером техніки, хімії, меблів, продуктів, фармацевтики;
• займає ключові позиції в автокомпонентах, побутовій електроніці, агротехніці;
• має збалансовану енергетику, транспортну логістику та державне замовлення на розвиток виробництва.
А ще — Польща не дозволила зруйнувати свою інженерну школу. Вона зберегла технічні університети, підтримала ПТУ, і зробила ставку на модернізацію без «освітнього експериментування». Те, що в Україні знищили — у Польщі стало фундаментом майбутнього класу професіоналів.
Український ринок — як приклад нашого занепаду і польського прориву
Іронія: у 90-х ми продавали полякам свої речі. Сьогодні українці масово купують польські товари, бо:
• вони якісні;
• доступні;
• мають підтримку в логістиці і дистрибуції;
• мають сильну державну експортну політику;
• супроводжуються пропагандою «європейського польського стандарту» як символу якості та стабільності.
Українські супермаркети, інтернет-магазини, аптеки, агромережі завалені польським продуктом: від масла і порошку — до запчастин і інструментів. Бо там виробляють, а ми — імпортуємо. І ця модель вигідна Польщі, але згубна для нас.
Польща стала для України не лише експортером, а й культурним орієнтиром. І це також частина успішної стратегії впливу.
Польща — союзник і водночас стратегічний конкурент України
Сьогодні Польща — не просто економічний лідер регіону. Вона також — потенційний геополітичний гравець, який має інтереси, що можуть з часом увійти в конфлікт з українськими.
• Польща має історичні претензії до західноукраїнських територій, які, хоч і не артикулюються на офіційному рівні, живуть у культурній та академічній свідомості.
• Має фантомний біль Речі Посполитої, ідеї відновлення свого регіонального домінування у Центрально-Східній Європі.
• Її економіка посилюється за рахунок мільйонів українців, які втекли від війни і влилися в ринок праці, створюючи додану вартість уже для польського бюджету.
• Польща має одну з найсучасніших армій у Європі, яка інтенсивно модернізується, активно закуповує техніку, розбудовує власний ВПК і тестує нові моделі оборони.
На тлі ослабленої України, яка виснажена війною, Польща може стати ключовим центром сили у регіоні, і, як показала Москва у 2014 та 2022 роках, слабкість — це завжди спокуса для сильнішого. Польща на сьогодні не ворог для нас — але потенційний конкурент. І ми не маємо права цим нехтувати та недооцінювати.
Інституційна стабільність і культурна експансія як фундамент сили
Польща системно працює над власною ідентичністю, культурним впливом і переосмисленням історії. Вони вкладають величезні ресурси у:
• популяризацію польської історії через музеї, фільми, телепрограми;
• розбудову національного наративу в освіті та медіа;
• підтримку польської мови й культури не лише в Польщі, а й серед діаспори;
• масштабні грантові програми для польських істориків, режисерів, освітян.
Українці, які виїхали до Польщі, стали не лише частиною її ринку праці — вони стали частиною інструменту впливу, через асиміляцію і нав’язування вигідних Польщі історичних трактувань.
Показовий приклад — наратив про Волинську трагедію, який поляки перетворили на ідеологічну аксіому: мовляв, це була одностороння “різня українцями поляків”. Історична правда, з усією складністю обставин і відповідальністю обох сторін, була знехтувана. Польща провела багаторічну кампанію в медіа, школах, політиці, добиваючись визнання подій виключно в польській інтерпретації. Це — приклад того, як держава не просто пише історію, а формує колективну пам’ять як інструмент політики.
У цьому аспекті Польща діє не менш системно, ніж московське царство: контроль за трактуванням історії, створення національного міфу, просування своєї ролі в регіоні як культурного та цивілізаційного центру.
І це ще один фронт, який Україна має розуміти — і вибудовувати відповідь, а також створити свою збалансовану та сильну ідентичність, яка звяже культуру, науку, освіту, спорт, соціальні програми зі змістом, який не втрачатиме своєї цінності на багато поколінь. Я про сенси, українське міфотворення, глибоку роботи над історією та майбутнім свого народу. Концепція України-Русі мені дуже імпонує в цьому контексті - як магніт формування нових сенсів для українства.
Будь-який інвестор не боїться працювати в Польщі на відміну від України, бо знає:
• правила не змінюються під кожного міністра;
• суд захистить власність;
• регулятор не буде виносити рішення в ручному режимі.
Саме тому Польща змогла стати реципієнтом інвестицій, а не донором трудової міграції, як Україна.
Висновок: економічне диво — не магія, а політика
Польща довела: економіка зростає там, де є воля і стратегія. Там, де є партнерство з бізнесом, а не паразитування на ньому. Там, де інститути — не імітація, а інструмент захисту. Вона не чекала милості від світу — вона формувала свою власну економічну долю. Вона не обирала роль жертви або транзитного майданчика — вона обрала шлях промислового прориву, регіонального впливу і внутрішньої сили.
Ми ЩЕ можемо повторити цей шлях. Але для цього треба змінити модель — від влади, яка “прожерає, а потім просирає”, до держави, яка гарантує свободу і сприяє виробництву. Інакше ми так і залишимося ринком для чужих товарів — не лише західних, а, можливо, і польських, що приходять не лише з товаром, а й з амбіціями.
Свобода — це не меморандум про корисні копалини, підписаний з Вашингтоном. Це не офіційний статус кандидата в щось або членство у чомусь. Свобода — це здатність виробляти, накопичувати, передавати у спадок. Це економічна міць, помножена на культурну гідність і політичну суб’єктність.
Польща показала, що така модель працює. Тепер — наше слово. Але тільки тоді, коли економіка буде не полем для дерибану, а основою гідного існування для нації. І тільки тоді, коли ми навчимося захищати не лише кордони, а й свою економічну та історичну правду. Свобода народжується в економічних свободах країни, дії закону як константи у будь-якій економічний формулі.
