Після недавньої розмови американського та російського президентів і перемовин у Стамбулі міністр закордонних справ Росії Серґей Лавров вкотре чітко висловився про реальні цілі російсько-української війни. І це, як бачимо, не території, не відведення українських військ до адміністративних кордонів областей, які анексувала Росія, і навіть не визнання Україною факту цієї анексії. Це все – проміжні вимоги, потрібні для того, щоб Путін погодився на запропоноване Трампом тимчасове перемир’я. А реальна ціль цієї війни – деукраїнізація України.
І дивує те, що навіть через три роки війни велика кількість українських громадян, чимало спостерігачів за межами України – навіть сам американський президент – цього щиро не розуміють. Російсько-українську війну часто сприймають як війну за територію. Українці люблять доводити іноземцям, що насправді це війна між авторитарною і демократичною державами, і головна мета Росії – придушити українську демократію, щоб вона не стала прикладом для самих росіян. Хоча насправді такий рівень аргументації радше допомагає Кремлю, який продовжує твердити, що йдеться про громадянську війну, а не про анексію чужої землі.
Адже якщо для іноземного політика демократія не має великої цінності – як для Трампа, – то він і не дуже розуміє, за що українці воюють. І нам самим варто поставити собі запитання: а от якби Україна була україномовною, україноцентричною, але авторитарною, а Росія – демократичною, але російськомовною і російськоцентричною, чи це означало би, що ми хотіли б до неї приєднатися? Чи все ж таки захотіли би зберегти власну державу, щоб мати шанс на демократію, а не розчинитися в чужій, нехай і демократичній, державі?
Тому на місці українців я б не оперував плинними категоріями. Ізраїль був державою царя Давида і Соломона, царством Маккавеїв і Бар-Кохби, республікою Бен-Гуріона, Бегіна і Нетаньягу. І все це дуже різні держави, деякі з яких можуть в мене не викликати жодної симпатії. Але для мене головне те, що це – єдина держава у світі, в якій євреї можуть почуватися євреями. Так само і з Україною. Вона може бути демократичною, анархічною, авторитарною, корумпованою чи чесною, але це – єдине місце на світі, де українець може бути українцем і говорити українською мовою як головною мовою своєї країни. Це і є головним. Українська держава існує тільки тому, що тут є український народ. Український народ існує тому, що він говорить своєю мовою, ходить до своєї Церкви, має свої історичні витоки традиції. Все інше – це про інші народи.
Але повернімося до Росії. У ставленні її політичного керівництва і народу до України немає нічого нового. Те, що росіяни десятиліттями жили поруч з Українською РСР і не мали нічого проти її існування, було пов’язано з тим, що вони сприймали Радянську Україну як декорацію Росії, як штучне утворення, створене для заспокоєння «хохлів». Нікому з них навіть на думку не спадало, що українці колись можуть проголосувати за розрив «історичної єдності» з росіянами. І навіть після 24 серпня 1991 року переважна більшість російських політиків була впевнена, що 1 грудня 1991 року українці проголосують проти незалежності України. Результати референдуму стали для них – як і для багатьох росіян – шоком, зрадою. І навіть тоді вони вважали, що все це несерйозно. Тому з такою ненавистю згадують Біловезькі угоди. Бо для них важливим було зберегти Україну у державному союзі з Росією попри будь-яке голосування.
До того ж із крахом комуністичної диктатури, як після довгої зими, народи колишньої імперії повернулися туди, де вони перебували до більшовицького перевороту. Для росіян це означало – у 1917 рік, коли під «русским народом» розуміли великоросів, малоросів і білорусів, а сама імперія була саме імперією цього народу. Із цієї точки зору цілком логічно, що для відтворення колишньої імперії потрібно насамперед відродити її історичне ядро. Спочатку об’єднати Росію, Україну і Білорусь, а вже потім повертати інші території. Саме тому досі не відбулося формальне об’єднання Росії та Білорусі – хоча технічно це не є проблемою для Кремля. Бо Путіну потрібна не просто інтеграція Білорусі, а триєдина держава.
Тут навіть не йдеться про те, чи збережуть у цій державі Україна й Білорусь формальний статус. Можливо, збережуть – для місця в ООН. Але реального суверенітету в них не буде. А головне – не буде культурної й національної самостійності. Російські шовіністи винесли головний урок з більшовицького експерименту: навіть якщо залишити українцям і білорусам декорацію, то в момент кризи імперії вона може обернутися на реальність. Тож тепер мета – остаточне перетворення українців і білорусів на «русских». А для цього потрібно Україну якщо не загарбати, так виснажити й підкорити.
Отже, якщо Україна зазнає поразки в цій війні, це означатиме не стільки кінець української держави, скільки кінець українського народу. Головне питання – не зникнення держави з політичної мапи світу, а зникнення українців з культурної. І тоді українці залишаться лише у вигнанні. А життя у вигнанні – це все одно шлях до асиміляції.
Поразка Росії означатиме, що росіянам доведеться попрощатися з імперськими мріями й уперше звернутися до внутрішнього розвитку. Якщо Росія не отримає Україну – вона не втратить державність, навпаки, вперше з часів Московського князівства її набуде. Я, щиро кажучи, не дуже вірю, що у російського народу щось вийде, – але принаймні ми дамо йому шанс. Й іншим народам Російської Федерації, нещасним і гнаним, які вже опинилися на межі зникнення, також дамо.
Тому перемога України – це не лише наша перемога. Якщо ми збережемося, збережеться й демократична Європа. Якщо ми збережемося, росіяни отримають шанс стати цивілізованою нацією. Якщо ми збережемося, ми дамо надію на розвиток іншим народам, які досі жили в тіні імперії.
А якщо програємо – Європа повернеться в тридцяті роки ХХ століття, а Росія залишиться чудовиськом і продовжить експансію. І тому нам варто вистояти. І нам варто допомагати. Якщо бути чесними – це не ми маємо дякувати за допомогу. Це нам мають дякувати за те, що ми боремося за те, щоб залишатися собою – замість того, щоб підкоритися і стати чужими.
