«Якщо народ боїться свого уряду — це тиранія. Якщо уряд боїться свого народу — це демократія». Цей відомий афоризм, який помилково приписують Томасу Джефферсону, змушує поставити незручне запитання: хто кого насправді повинен боятися в Україні? Громадянин — чиновника, який може перевіряти, штрафувати, блокувати рахунки, обмежувати діяльність і застосовувати державний примус? Чи чиновник — громадянина, який утримує його власними податками й має право вимагати відповідальності за кожне незаконне рішення та кожну змарновану гривню?
Я говорю про страх перед законом, незалежним судом, відкритим бюджетом, суспільним контролем і неминучою відповідальністю. Саме такого страху повинна зазнавати влада. Вона має боятися зловживати довірою народу, привласнювати суспільні ресурси, ухвалювати несправедливі рішення й використовувати державні повноваження у власних інтересах. Але в Україні дедалі частіше спостерігається протилежне: громадянин змушений доводити державі своє право на свободу, працю, власність і справедливість, тоді як сама держава невтомно вдосконалює механізми власного утримання.
Україна — це не Кабінет Міністрів, не Офіс Президента, не прокуратура, не суддівська корпорація і не сукупність силових відомств. Україна — це народ, земля, історія, культура, праця, власність, громади та покоління людей, які виборювали незалежність. Державні органи є лише інструментами суспільства, а не його господарями. Коли інструмент починає вимагати дедалі більше ресурсів на власне утримання, водночас перекладаючи свої обов'язки на тих, кому повинен служити, виникає закономірне питання: навіщо нам така держава?
Український підприємець сьогодні сам забезпечує свою енергетичну стійкість, купує генератори, відновлює зруйноване виробництво, утримує працівників, платить податки, військовий збір, допомагає армії. Тепер від нього вимагають ще й додаткових заходів цивільного захисту, облаштування відповідних укриттів або безпечних просторів. Захищати людей необхідно. Але чому держава, яка десятиліттями збирає кошти на суспільні потреби, дедалі частіше обмежується встановленням нових вимог, не забезпечуючи співмірного фінансового механізму їх виконання? Виходить дивовижна конструкція: громадянин сам фінансує своє виживання, а чиновник за його ж кошт контролює, наскільки правильно він це робить.
Схожу логіку ми бачимо у відносинах центральної влади з громадами. Восени 2026 року Асоціація міст України повідомила про затримки казначейських платежів навіть за наявності коштів на рахунках місцевих бюджетів. Ішлося про пальне, відновлення інфраструктури, обладнання для підготовки до опалювального сезону. Уряд пояснював обмеження дефіцитом фінансового ресурсу. Але коли підприємство вже виконало роботу, виплатило зарплати й оплатило матеріали, затримка державного платежу не є економією. Це перенесення фінансового тягаря на виробника. Держава не заощаджує — вона примушує бізнес кредитувати власну неспроможність своєчасно розрахуватися.
У проєкті Державного бюджету на 2027 рік передбачено 21,95 млрд грн реверсної дотації з місцевих бюджетів. Це механізм фінансового вирівнювання, а не пряме фінансування Кабміну. Але водночас громадам пропонують зменшити частку ПДФО із 64 до 60 відсотків — приблизно на 18,17 млрд грн порівняно зі збереженням чинного розподілу. Натомість передбачається цільова субвенція аналогічного обсягу. Формально суми компенсуються, але власний ресурс громади та субвенція, використання якої визначає центр, — це зовсім різний рівень фінансової свободи. Громадам залишають відповідальність перед мешканцями, дедалі більше концентруючи право розпоряджатися ресурсами нагорі.
За бюджетним запитом Секретаріату Кабміну, фонд оплати праці на 2027 рік пропонується підвищити з 710,5 до 781,7 млн грн — приблизно на 10%, за незмінної передбаченої чисельності у 823 працівники. Видатки на матеріали, обладнання та інвентар зростають на 72%, окремі ремонтно-будівельні витрати — більш ніж утричі. Це планові показники, а не вже витрачені кошти. Але вони прекрасно ілюструють суперечність між вимогами ощадливості до суспільства та відсутністю порівнянного скорочення власної управлінської надбудови.
Ось вам сучасна формула бюджетної кастовості: для громадянина — обмеження, для підприємця — додаткові зобов'язання, для громади — фінансова залежність, для чиновницького апарату — нові бюджетні запити. І щоразу знаходиться бездоганне юридичне пояснення. Але законність бюджетної процедури ще не доводить суспільної необхідності витрат.
Для вищого чиновництва історично існує медична інфраструктура Державного управління справами. Для МВС — власна мережа лікувальних закладів. Для прокурорів уряд постановою №1281 затвердив окремий механізм медичного обслуговування, включно з членами їхніх сімей, лікарськими комісіями, профілактичними оглядами й бюджетним фінансуванням. І я знову запитую: чим серце прокурора відрізняється від серця українського військового, інженера, лікаря чи підприємця? Чому службове посвідчення саме собою повинно створювати додаткове право на державну турботу?
Особливо після скандалу з прокурорськими інвалідностями. За офіційними даними ДБР, зі 336 перевірених рішень про встановлення інвалідності працівникам прокуратури скасували 162. Майже половину перевіреної сукупності. Це не доказ шахрайства кожного отримувача, але очевидне свідчення масштабної проблеми контролю. Суспільство має право вимагати повної інформації про результати розслідувань, повернення неправомірних виплат і відповідальність винних. Натомість держава демонструє вражаючу послідовність в організації додаткових гарантій для самої професійної системи.
Особливе місце в цій конструкції належить судовій владі. Саме суд повинен захищати громадянина від свавілля чиновника, прокурора й держави загалом. Саме судова система має забезпечувати верховенство права, а не механічне відтворення будь-якого привілею, записаного в законі. Проте суддівський корпус сам користується особливими гарантіями матеріального забезпечення, які захищаються і конституційною судовою практикою. Станом на 1 жовтня 2026 року середнє довічне утримання судді у відставці становило 114 899 грн, тоді як середня пенсія українця — 7 288 грн. Різниця майже шістнадцятикратна. Порівняно з найнижчою пенсійною категорією — понад сорокашестикратна.
Я розумію необхідність незалежності правосуддя. Але незалежність судді існує заради громадянина, а не заради матеріальної недоторканності суддівського стану. Якщо правова система настільки послідовно захищає особливі гарантії власних представників, суспільство має право вимагати такої самої послідовності в захисті гідності звичайної людини. Закон може встановлювати відмінності, але саме правосуддя повинно забезпечувати, щоб ці відмінності не перетворювалися на необґрунтовану станову перевагу.
У цьому й полягає справжня небезпека кастовості в тому, що професійна належність до державного апарату поступово перетворюється на окремий режим соціального захисту, матеріального забезпечення та доступу до суспільних ресурсів. Законодавча влада встановлює правила, виконавча фінансує їх, судова здійснює правовий контроль і захист. Коли представники всіх цих інститутів одночасно мають власні особливі гарантії, виникає питання про межу між необхідним забезпеченням незалежності та корпоративним самозбереженням.
Так формується внутрішня адміністративна колонізація, як мінімум, за характером відносин між владою та суспільством. Громадянин створює ресурс, чиновник управляє його розподілом, а частина адміністративної системи встановлює для себе додаткові правила користування цим ресурсом. Водночас громадяни дедалі більше залежать від державних дозволів, перевірок, реєстрів, платежів і рішень. Так держава перестає сприйматися як спільна справа й починає виглядати зовнішньою силою, з якою безпечніше не сперечатися.
Тому я вважаю радикальне скорочення бюрократичної надбудови необхідною частиною перебудови держави. Орієнтир — до 80% її чисельності та витрат, але лише там, де повний функціональний аудит підтвердить можливість такого скорочення без руйнування критичних державних функцій. Не йдеться про військових, лікарів, рятувальників чи вчителів. Йдеться про зайві управлінські поверхи, дублюючі погодження, непотрібні дозволи, роздуту обслуговувальну інфраструктуру та установи, які не можуть переконливо довести власну суспільну необхідність.
Чиновник повинен перестати бути господарем процедури, від якої залежить громадянин. Його завдання — забезпечувати законне право людини, а не перетворювати його реалізацію на адміністративну милість. Держава повинна відповідати за власні помилки й завдані ними збитки не менш серйозно, ніж вимагає відповідальності від платника податків.
То хто кого має боятися?
Громадянин не повинен боятися держави, яку сам утримує. А влада повинна боятися порушити його право, втратити суспільну довіру, програти незалежний суд, не пройти відкритий аудит і понести законну відповідальність. Саме такий страх — не тиранія, а основа реальної підзвітності.
Україну сьогодні захищають люди, які віддають їй значно більше, ніж будь-яка держава здатна компенсувати. Вони воюють не за окрему лікарню для прокурорів, не за спеціальні пенсійні режими й не за право чиновництва нескінченно збільшувати власне утримання. Вони захищають незалежність українського народу та право самим визначати своє майбутнє.
І ми не маємо права дозволити, щоб після боротьби із зовнішнім агресором українці залишилися економічно й політично залежними від власної адміністративної надбудови.
Нам не потрібна держава як клуб бюджетних утриманців, власників владних повноважень і господарів чужої праці. Нам потрібна республіка громадян, у якій державна служба є обов'язком, бюджет — суспільним ресурсом, закон — однаковим для всіх, а відповідальність — неминучим наслідком зловживання владою.
