Дядько Микола котів не любив. От просто терпіти не міг.
– Вєчно лізуть, шматка хліба не дадуть спокойно здісти, - сердився.
Бо коти й справді діставали. Тільки ложкою на кухні стукнув – а вони тут як тут. Де б не були, схоплюються з усіх ніг і летять, задравши хвости, мов антени. І зразу «Няв-няв!». Та якби ж тільки «няв», а то лізуть ледь не в миску – задніми лапами опираються на підлогу, а передніми то об ніжку стола обіпруться, то об дядькове коліно. Все норовлять людську їжу дістати.
– А, ледацюги, ідіть мишей ловити. А то миші по клуні пішки ходять, а ви в горшки лізете, спасу од вас немає, – свариться дядько. А таки й кине кусок хліба, туди, в куток до віника, щоб коло стола не смітити. Коти той хліб ковтнули, та й знову лізуть. Ну а як який зажене пазура дядькові в коліно, ото вже все.
– Канєц трапезі, - дядько хватає кота за загривок і викидає за поріг, міцно причинивши двері. А другий, переляканий рішучістю дядька, вмить ховається в кутку під лавою. І вже звідти гіпнотизує своїми зеленими очима.
- І не дивись, не получиш, – каже дядько, вимочуючи окрайцем хліба розсіл з салату з огірків-помідорів з пахучою олією, лише три дні тому заміняною на олійниці.
Доїв. Прикрив рушничком брудні миски, щоб, бува, коти не лизали, та й надвір. Там роботи багато. Те мукає, те хрюкає, те гелгоче – і все потребує уваги.
А тут ще хазяйства в дядька додалося. Вирішив Микола завести нутрії. Люди радили, що вони невибагливі, все їдять, та й шкурки можна непогано продати, в ціні хутро. Воно ж гроші треба, от сарай будувати почав ще два роки тому, та ніяк до ума не доведе, все так дорого. Дядько більше сам робить, щоб людей не наймати, береже копійку. Хіба там, де робота потребує двох пар рук, то найме когось. А воно ж час.
А тут ще й нутрія – довелося їй клітку робити. Бо виявилося, що гризе то вона все, не така утла, як кролі. Але тим всім виявилася і сама дерев’яна клітка. Прогризла і втекла. Добре, що хлопчаки побачили, як дядько саме їхав на велосипеді повз, то й крикнули: «Тут якась дивна криса бігає».
Дядько туди. А там його нутрія. Повезло, що не втекла. Впіймав за хвоста та в мішок. Привіз додому, посадив поки в чотиривідерну каструлю, а сам давай ту клітку ремонтувати. Довелося і всі дерев’яні конструкції сіткою-рабицею оббивати, і стелю теж, і в підлогу навіть у цемент сітку замурувати. Згодом дядько огорожу зробив, теж все оббив сіткою, і ночви здоровенні там поставив, щоб купалася. І любив курити коло тієї клітки. Ото скрутить цигарку з газетки, насипле табаку, розпалить, зіпреться руками на огорожу, курить та й дивиться, як та нутрія живе.
– Воно таке інтересне, бере двома лапами ту морквину, як наче людина, а ниряє так, як і ми в дєтстві колись, як з тарзанки на річці стрибали, - розказує дядько, як вижене ранком корову в череду. Воно ж на кутку ні в кого нутрій не було, то людям цікаво.
А то вже два дні корову вигонила дядькова жінка. Бо дома проблема. Або яка там проблема, ні – біда.
Нутрія не розродилася, померла. Четверо діток народила, а ще троє так і не змогла… Дядько поки ветеринара гукнув, то воно вже пізно було. То той тільки руками розвів, три чарки випив, та й поїхав.
Дядько втер сльозу, що капнула на кільканадцяту цигарку за день, та й давай думати, що робити далі. Нутринята хоч і енергійні од народження, але ж моркву не їстимуть. Заніс тих нутринят в хату, намостив у чималу каструлю стареньку жильотку, що ще від його матері покійної зосталася, потім рушничок, поклав їх. Знайшов десь дєтську соску, попробував на пляшечку з молочком одіти та дитинчатам дати. Не виходить. Соска велика. Попробував віхтик з бинтика зробити, вмокнути в молочко і малим до рота. Ні – не беруть смоктати.
Тоді пішов до сусіда, що в медпункті робив, попросив піпетки, попробував капати малим молоко. Мордочки пообмазували, а в рот чи то попало, чи й ні.
Дядько прикриє кришкою каструлю, так, щоб і затишно було, і не задихнулися – оставить щілину пальців на три – та й піде курити. Вже пів запасу табаку, натовченого на тиждень, за день викурив, а не придумає, що з тими нутринятами робити. Бо ж уже доба минула, а нагодувати не виходить.
От дядько кинув недопалок в старе відро за порогом, зайшов у хату. До каструлі, а там кришка скинута. Заглянув і завмер.
У каструлі лежала стара кішка Мурка, а біля її цицьок причепилися всі четверо нутринят. Мурка два дні тому народила кошенят, але спала з ними в клуні, в хату її ніхто не пускав, ото заскакувала, щоб поїсти – чи то попросити, чи й поцупити, що не сховане на столі лежало.
Дядько Микола завмер, як стовп. Адже нутринята ну дуже вже були схожі на маленьких крисеняток. Він прикривав, бо боявся, щоб коти не поїли А тут таке. Дивина та й годі! Кішка крис годує!
За пару годин у великій каструлі на бабиній жильотці вже лежали і кошенята, яких перенесли з клуні. А поруч стояла мисочка для молочка для Мурки – дядько старанно обстукав гострі крайки на баночці з-під консерви під це діло. Микола ще день понаблюдав, чи все в порядку, чи Мурка чемно себе поводить з нутринятами. Та чемнішої мами, як Мурка, годі було й пошукати… І кіт Сірко почав в хату заходити, але той в каструлю не ліз, поїсть – та й надвір біжить, звик там уже.
Це було останнє материнство Мурки. Вже ж стара. Дядько кошенят, як підросли, то роздав сусідам – з під-проворної кішки і дітей брали охочіше. Одного Мурці залишив, щоб не скучала.
А нутринята, як підросли, перебралися в свою клітку. Почали гризти моркву, буряки, траву, лушпиння – та все, що не принесеш, як за себе кинуть, нарікав іноді дядько на їх ненажерливість.
Нутрії швидко розплодилися. Вже цілий табун був. І клітку дядько поруч другу зробив, бо не поміщалися всі.
А Мурка весь час спала в хаті. Коло дядька. Ото або збоку примоститься і гріє, або в ногах ляже, протягнувшись. Дядько було норовить її до себе під одіяло взяти, погладити. А вона п’ять хвилин полежить – і тікає. Не привикла під одіялом спати. А от коло теплої дядькової спини чи й коло грубки взимку – саме те. Це не в холодній клуні в кублі з сіна ночувати. Заробила киця собі теплу старість, заробила.
Автор Дуня Галушкіна
