В останні 30-40 років у суспільній психології відбулися тектонічні фундаментальні зрушення. І це не локальна травма розпаду совка, це глобальний тектонічний зсув, який зачепив і США, і Європу, і весь розвинений світ.
У всьому світі відбувся колапс і обвал довіри до будь-яких великих систем: уряду, церкви, медицини, медіа.
Одночасно з цим (а часто і внаслідок цього) відбулося знецінення всіх без винятку професій і ставлення до будь-яких людей праці.
Якщо раніше говорили що "люди всякие нужны люди всякие важны" і перед кожним знімали капелюх вдячності (хлібороб, лікар, будівельник, пожежник, шахтар, сталевар, кравець, науковець, військовий) то в 2020 більше немає жодної професії проти якої не ллються тони хейту, лучі паноса і щира звіряча ненависть.
Криза інституційної довіри не просто псування характерів, а результат зіткнення глобальних процесів.
Ми живемо в епоху радикального індивідуалізму та споживання. Людина вже сприймається не як творець, а як надавач послуг. Відносини вчитель/учень чи лікар/пацієнт перетворилися на продавець/клієнт. А клієнт, як відомо, завжди правий і завжди незадоволений як ціною так і якістю.
Це прийшло на зміну культу людини праці. І цей культ був не лише в соцтаборі, в США теж поважали будівельника який будує дамбу Гувера чи фермера який робить молоко. Держави штучно (освіта, масова культура) підтримували авторитет праці, бо потрібні були робочі руки.
Раніше робота фахівця була прихована магією професії. Ви не бачили, як вчитель готується до уроку або як лікар помиляється в діагнозі іншого пацієнта. Тепер кожен промах стає віральним. 1 епізод життя 1 вчителя у TikTok створює тінь на всю професію. Завдяки Google кожному здається, що він знає, як лікувати, як будувати і як вчити краще за професіоналів. Соціальні мережі дали право голосу всім, і найгучніше звучить саме критика, бо вона збирає більше лайків, ніж проста подяка.
Феномен цифрової гільйотини: сучасний споживач не просто незадоволений, він вимагає публічної розправи. Мінімально можлива оцінка 1 з 5 це інструмент публічного протесту і розправи.
Раніше професіонал (лікар, вчитель, чоботар) був майстром, до якого ви йшли за допомогою. Ви були прохачем. Сьогодні гроші залишилися ЄДИНИМ мірилом поваги. Якщо я заплатив (або держава заплатила моїми податками), я автоматично стаю суддею-ревізором.
Кожен з нас ставить 1 не за помилку в роботі, а за те, що майстер недостатньо посміхався або не відповів за 2 хвилини. Це інфляція вимог, ми очікуємо ідеального сервісу за звичайні гроші.
Набагато легше написати розгромний відгук у Google Maps, ніж сказати людині в очі. Коли ви бачите перед собою втомленого вчителя чи будівельника ви бачите людину. Коли ви відкриваєте додаток ви бачите інтерфейс. Ви ставите 1 зірку не людині, а картці закладу. Це знеособлення вбиває емпатію.
У реальному житті людина почувається безпорадною перед обставинами, начальством чи економікою. Соцмережі дали ілюзію абсолютної влади. Ставлячи 1 зірку чи пишучи розгромний допис в Facebook людина відчуває себе вершителем доль. Ссоціальний реванш за власну нереалізованість.
Ми живемо в епоху бінарного мислення: лише Топ! або Дно!
Якщо товар просто нормальний лінь сказати дякую. Та й за що дякувати, я ж заплатив!
Якщо є подряпина ставимо, навіть 1 бал здаєься недостатньо болючим покаранням.
Вчителі та лікарі починають працювати по протоколу, щоб просто не дати приводу для скарги. Жодної творчості чи щирості: тільки захист від хейту за стіною протоколу.
Величезні компанії звільняють працівників або позбавляють премій, якщо рейтинг падає нижче 4.7. Це перетворює роботу на постійний стрес.
Алгоритми Facebook та Instagram працюють на гніві. Гнівний пост охоплює в 1000 разів більше людей, ніж пост про хорошого майстра. Ми бачимо світ через викривлене дзеркало, який заполонили знахабнілі непрофесіонали.
До 1990 люди вірили, що системи (освіта, медицина, уряд, правоохоронні системи, армія, професійні асоціації) працюють на їхнє благо.
В 2020 вкорінилося переконання, що будь-яка корпорація чи структура має єдину статутну мету: поимєть тебе. Вчитель вже не педагог, а гвинтик бюрократичної машини освіти, яка промиває мізки.
Після 1990 в розвиненому світі настала смерть середнього класу та економічна поляризація.
В 1980 1 зарплата робітника на заводі дозволяла купити будинок, утримувати дружину та 3 дітей. Це створювало відчуття стабільності та взаємної поваги.
Після 1990 соціальні ліфти застрягли. Люди змушені працювати на 2-3 роботах, щоб просто вижити. Коли людина перебуває в стані постійного економічного стресу, вона шукає винного. Найближча ціль той, хто надає послугу (офіціант, сантехнік, поліцейський, плиточник, водій маршрутки).
У 1980 лікар у передмісті Чикаго чи вчитель у Мадриді були стовпами громади. Сьогодні ці ж самі люди перебувають під постійним вогнем критики від тих же самих людей які їх поважали в 1980.
Хлібороби винні у високих цінах на хліб і що вся їжа хімія.
Ремонтники каста бракодєлов, які не можуть собі скласти ціну.
Будівельники це нові рабовласники які загнали людство в іпотечну кабалу до цвинтаря.
Цвинтарники наживають капітали на людському горі торгуючи місцями і сервісами на кладовищі.
Нанолітографісти винні в тому що відеокарта гуде, гріється, ломається і кощтує як крило Боїнга. Зв'язківці винні в тарифах на абонплату. Шахтарі і атомщики винні в тарифах на електрику.
Лісників розстріляти. Рибалок втопити в їхніх сітках.
На Заході, особливо в США, стосунки між людьми перейшли в площину судових позовів. Повага замінилася регламентом (який не рятує від суду). А де є лише сухий регламент, там немає місця для людської вдячності.
Порівняння ставлення до ХЛІБА тоді й зараз найяскравіший індикатор того, як сильно ми збилися з курсу в оцінці людської праці. У 1980 хліб був сакральним. Навіть хуліган, який міг розбити вікно, не смів кинути хліб на землю, а праця комбайнера в липневу спеку вважалася ледь не героїзмом.
В 2020 всі 8 мільярдів людей звинувачують хліборобів в екології, системному голоді цілих континентів, хімічній їжі, надприбутках агрохолдингів і зернотрейдерів, цінах на хліб в магазині і т.д.
Раніше хлібороб був конкретною людиною: сусідом, родичем, героєм телесюжету, якого показували з обвітреним обличчям і в пилюці. Зараз праця мільйонів людей сховалася за безликими назвами корпорацій та агрохолдингів. Люди бачать не втомленого тракториста, а UkrLandFarming чи МХП, яка хоче прибутку. Гнів на систему автоматично переноситься на тих, хто в цій системі працює.
В 1980 всі ще розуміли: хліб це важка фізична праця. Сьогодні люди бачать комбайн із кондиціонером та автопілотом, у них виникає ілюзія, що машина все робить сама. Відповідальність і складність процесів зросли в рази, але з боку це виглядає як "просто натискання кнопок". Це знецінює зусилля людини.
Комбайнер приїхав з райцентру на джипі чи на Tesla. Тут ще треба розібратися "хто кого годує насправді"!
Ми живемо в епоху, де кожен відчуває себе "експертом з усього". Якщо в Африці голод винен зернотрейдер. Якщо в дитини алергія винен агроном, який "наляв хімії". Якщо ціна на багет зросла на 2 гривні винен фермер чи хлібозавод.
В 1980 хімічні добрива сприймалися як досягнення науки, що врятувало від голоду.
Сите суспільство (особливо на Заході) почало сприймати с/г як ворога природи. Оранка = ерозія, добрива = отрута, вирощування зерна = викиди вуглецю. Пестициди = смерть бджолам. ГМО = Covid 5G. Хлібороб з годувальника перетворився на шкідника.
У 1980 отримати квартиру було дивом. Будівельники сприймалися як люди, що дають тобі житло. Навіть якщо шпалери відклеювалися через тиждень, радість від власних квадратних метрів перекривала весь негатив. Будівельник був деміургом, що зводив міста з пустирів.
Зараз квартиру ви купуєте за власні, тяжко зароблені гроші (або в іпотеку на 20 років). Кожна крива плитка чи неідеально встановлена розетка сприймається як особиста образа і крадіжка вашого життя. Повага зникла, бо зникла безоплатність і сакральність процесу.
Хороших майстрів мало, попит на них величезний, тому вони диктують умови і "Не можуть собі скласти ціну". Суспільство в 2026 ще психологічно не готове до того, що праця руками (сині комірці) може коштувати дорожче, ніж праця в офісі. Коли юрист чи менеджер бачить чеки плиточника, які перевищують його місячну зарплату, виникає люта класова заздрість. Через величезну чергу замовлень майстри часто жонглюють об'єктами. Клієнт бачить у цьому неповагу до себе, хоча для майстра це спосіб вижити в шаленому ритмі ринку.
У 1980 крива стіна була нормою життя (навіть в США). Сьогодні, надивившись Instagram з дубайськими інтер'єрами, замовник вимагає міліметрової точності. Будівельник опинився під тиском недосяжних стандартів. Кожна дрібниця виставляється у Facebook як жах і ганьба, хоча 40 років тому на це б навіть не звернули уваги.
Знецінення постаті науковця найнебезпечніший симптом сучасності. Якщо раніше вчений був пророком, який відкривав істину, то сьогодні він став об’єктом підозр, мемів, агресії, конспірологічних теорій. Раніше знання були ієрархічними. Щоб отримати інформацію, треба було йти в бібліотеку або слухати лекцію академіка. Тепер кожна людина з доступом до Google вважає, що її 15-хвилинне дослідження у Facebook дорівнює 15 рокам роботи професора в лабораторії.
Думка/opinion давно стала важити більше ніж факт/fact. Наука це складно, нудно і може містити висновки, які нам не сподобаються. Блогер з моєї цифрової бульбашки скаже те, що я хочу чути, а блогер з вашої бульбашки скаже те що любите Ви.
Робота вченого сьогодні виглядає як марна трата грошей на "дослідження впливу світла на ліве крило мухи". Суспільство перестало бачити користь від фундаментальної науки, бо вона не дає миттєвого результату. iPhone з року в рік однаковий, а ліків від раку чи грижі так і нема.
Так як держави (платники податків) перестали фінансувати науку, її фінансують корпорації. Відповідно всі дослідження за визначенням стали замовними. Ми ніколи не ставимо питання: "що це нам дасть", ми питаємо "хто це неподобство проплатив"
Раніше повага базувалася на дистанції (вчений знає більше за мене). Зараз дистанція викликає роздратування: проплачений соросятський сноб надумав вчити мене жити?
Хейт на адресу конкретного лікаря лише верхівка айсберга. Справжня драма розгортається на рівні тотальної кризи довіри до медицини як інституту. Якщо в 1980 медицина сприймалася як служіння і порятунок, то в 2020 це величезна, холодна і незрозуміла машина.
Тепер всі впевнені що Система хоче, щоб ви лікувалися вічно. Люди бачать величезні прибутки фармгігантів і приватних клінік. Виникає стійке відчуття, що здоров’я пацієнта лише ресурс для викачування грошей.
Медицина в усьому переважно переходить на рейки доказовості та протоколів (і це добре). Але психологічно пацієнт відчуває, що він перетворився на мішок з аналізами. Раніше лікар міг годинами розмовляти з хворим, вивчати його життя (що створювало емоційний зв'язок і повагу). Зараз є 10 хвилин, щоб заповнити дані в комп'ютері. Людина почувається дегуманізованою, а систему сприймає як бездушний конвеєр.
Соцімережі дали платформу мільйонам "біохакерів", нутриціологів та цілителів, які пропонують прості та натуральні альтернативи замість складних і дорогих лікарняних схем. Будь-яка офіційна рекомендація вже сприймається як напад на особисту свободу або спроба маніпуляції.
Завдяки технологіям люди стали сприймати своє тіло як гаджет.
Гаджет зламався = система мусить його полагодити миттєво і безболісно. Оскільки медицина не всесильна: люди старіють, хворіють на рак, мають хронічні болі виникає величезна образа на систему: Чому ви досі не винайшли таблетку від усього, якщо берете такі гроші?
Знецінення породжує агресивне середовище. Пацієнт приходить не як союзник, а як ворожий інспектор, готовий фіксувати кожен промах. Система відповідає на напад взаємністю: "бронює", закривається паперами й юридичними захистами, стаючи ще більш відчуженою від людини.
У ставленні до товарів ми стикнулися з явищем "інфляції зАхвату". Перейшли від епохи дефіциту та дива до епохи надлишку та розчарування. Колись володіння навіть посередньою річчю підіймало людину на сходинку вище в соціальній ієрархії та дарувало відчуття приналежності до майбутнього. Сьогодні технології стали настільки досконалими, що вони стали… невидимими. І це породжує агресію.
примітивний югославський автомобіль Yugo або фінська кнопочна мобілка Nokia 3310 = результат неймовірних зусиль тисяч людей. Ви знали, що і те і те рідкість. Всі недоліки сприймалися як невідємний атрибут такої речі. Коли технологія стає повсюдною, вона перестає бути дивом а стає обов’язком. Якщо iPhone 17 не робить революцію щороку, ми відчуваємо себе ошуканими. Ми не захоплюємося тим, що в кишені лежить комп’ютер, потужніший за НАСА 1969 а злимося, що він розрядився на 5% швидше, ніж ми очікували.
Замість радості від покупки людина відчуває роздратування, бо її не вразили так сильно, як обіцяли в рекламному ролику. Ми знаємо, що через 2 роки смартфон почне гальмувати, а через 5 років в автомобілі вийде з ладу електроніка, ремонт якої коштуватиме пів машини. Це створює підсвідому ворожість до бренду. Ми відчуваємо себе не власниками, а орендарями, яких постійно змушують платити за оновлення.
Коли люди бачать, що автомобіль коштує $50000, а телефон $1500, вони автоматично вмикають режим Інквізитор 2.0
Будь-яка дрібна несправність (скрип пластику, помилка в софті) сприймається як особиста образа: За такі гроші вони сміють давати мені ТАКЕ?!. У 1980 власник Yugo знав, на що йшов, і був готовий крутити гайки по суботах в гаражі. Той же самий власник Tesla зараз хоче відчувати себе богом, а якщо авто тупить на оновленні, бог починає писати гнівні твіти.
Межа людського цинізму, коли під час активної фази тотальної війни зневага до всіх шарів ЗСУ:
* до генштабу і генералів - що неправильно керують оперативно.
* до командирів середньої ланки що неправильно керують тактично
* до міністра і до ТЦК що мобілізують.
* до ППО що пропускають ракети.
* до МВГ що пропускають шахеди.
* до пілотів FPV що неефективно використовують FPV і набирають мало є-Балів.
* до тиловиків/снабженців/інфраструктурників що не воюють а сидять в другій лінії
* до пожежників/залізничників/електриків/зв'язківців що мляво відновлюють інфраструктуру під обстрілами
* до штурмовика який відштурмував 10 посадок під Бахмутом - що не помер, а вижив і приїхав в Львів і стоїть в черзі і дратує своєю присутністю Рагулів 2.0
Завдяки стрімам, відео з дронів та картам DeepState виникла ілюзія, що війна це комп'ютерна гра або серіал. Глядач на дивані починає ставитися до штурмовика чи оператора FPV як до гравця, який має показувати результат. Якщо штурмовик вижив, а не став героєм на плакаті, він перестає бути частиною епічного міфу і стає просто людиною в черзі, яка дратує своїм існуванням. Це жахлива форма дегуманізації.
Люди забувають, що збити ракету чи шахед це математичне та технічне диво. Вони бачать лише те, що пропущено. 1 пропущений удар перекреслює в очах натовпу тисячі врятованих життів. Коли війна перетворюється на збір донатів, виникає споживацьке ставлення: Я дав 200 гривень, чому я не бачу відео з підривом танка?. Праця воїна починає оцінюватися як контент.
