Обираю продукти в маркеті. Поряд дуже голосно чоловік, років трошки за сорок, до дівчинки підлітка:
- О, привіт! Як там справи? Татко вдома сидить?.. Та я теж, як бачиш... Ну передавай йому вітання...
Тут же військові набирають питну воду. Пакунками. На вулиці воду вантажать в бус. Він вже й так доверху набитий речами.
Небо темне. Поки тиша. Цієї ночі, як і кожної, нас будуть бомбити. Гарантій вижити ніхто не дає. Але якби не вони, втомлені, - гарантій було би повний нуль.
Я не суддя нікому. Але коробить те, що сидіння вдома підноситься як норма. Як геройство наших часів. Їм не соромно про це голосно розповідати. А мені - соромно бути свідком таких розмов.
Краще мовчіть



















