Ханська Україна

— Діду, а чи правда, що козаки воювали не лише з поляками та московитами, а існували цілі українські землі, які підпорядковувалися кримському хану? — Грицько підкинув суху гілку у вогнище й здивовано подивився на Олексу. — Що то за диво таке — Ханська Україна?

Олекса повільно випустив з люльки клубок сизого диму, посміхнувся у вус і мовив:

— Було таке, малий, було. У XVII та на початку XVIII століття, коли наша земля тріщала по швах від руїни та польсько-московських війн, козацький розум і гетьманська булава шукали порятунку подекуди там, де ніхто й не думав. Ханська Україна — це унікальне державне утворення на межиріччі Південного Бугу та Дністра, правобережна смуга, яка перебувала під прямим протекторатом Кримського ханства та Османської імперії.

Для наших людей це був спосіб вижити. Коли Правобережжя ставало випаленою пусткою через постійні навали, кримські хани, зацікавлені у безпеці власних кордонів та в робітничих руках, дозволяли козакам селитися на тих землях. Там знову виростали села, закладалися слободи, зводилися укріплення й відновлювалося звичне козацьке самоврядування. Люди мали землю, вільну торгівлю, власну віру й не платили тяжких податків польським панам чи московським воєводам, натомість визнаючи зверхність хана і виставляючи козацьке військо на його заклик.

І правили цими землями справжні козацькі гетьмани та полковники. Найяскравішим із них був Степан Лозинський, якого ще називали Стециком. У часи, коли Правобережжя розривали на частини Пруссія, Польща, Московія і Туреччина, Лозинський зумів вибудувати там справжню автономію. Він носив гордий титул гетьмана Ханської України, мав власні полки, видавав універсали, керував судами та вів самостійну дипломатію.

Стецик і його сподвижники були майстерними політиками. Вони чудово розуміли, що Кримське ханство та Порта — це теж сила, з якою треба рахуватися, і використовували цей союз для захисту українського населення від свавілля інших імперій. Ханські гетьмани дбали про те, щоб православні церкви не чіпали, щоб купецькі каравани ходили безпечно, а козацькі чайки могли виходити в море. Це був складний, хиткий, але живий баланс на межі двох світів.

— Бачиш, Грицю, — підсумував Олекса, дивлячись на полум'я. — Наші пращури не здавалися ніколи. Якщо затискали з півночі та заходу — шукали виходу на півдні. Вони створювали держави там, де інші бачили лише степ і небезпеку, бо волелюбна козацька душа завжди знала дорогу до свободи.

Історії українських козаків