Затримання двох перших громадян Китайської Народної Республіки, які воювали на боці Росії, не є, звичайно, беззаперечним доказом офіційної участі Пекіна у війні проти України. Можливо, вони пішли на фронт з особистих мотивів — за гроші, з переконань, із власного вибору. Але кожен, хто хоч трохи розуміє, як функціонує політична система КНР, не може не усвідомлювати, як на подібні дії реагує влада в Пекіні. Громадянин цієї країни завжди знає, де межа дозволеного — і що означає її перетин. А значить, рішення воювати за Росію не стане для нього приводом для переслідувань на батьківщині. І в цьому — ключ до розуміння китайської ролі у цій війні.
Світові медіа вже підтвердили слова президента Володимира Зеленського: громадян КНР на боці агресора — чимало. Китайських офіцерів на передовій, звісно, не видно, але вони є — поруч, у тилу, спостерігають. Китай не просто дивиться на війну. Він її вивчає. І це не нейтральне зацікавлення — це системна робота, спрямована на накопичення знань, досвіду, тактики, які можуть стати у пригоді вже у наступній війні. Війні, в якій Китай може вже не залишитися в тіні.
Пекін і Пхеньян — союзники, але діють у відповідності до власних можливостей. Кім Чен Ин може дозволити собі демонстративну присутність — його солдати і офіцери навчаються на війні у зіткненні з реальним ворогом, як це було у Курській області. Сі Цзіньпін такої «розкоші» не має — принаймні поки що. Але не варто плутати стриманість із байдужістю. Китай тут. Його присутність — у нафтоюанях, які тримають на плаву російську економіку і дозволяють підтримувати бюджет війни. У верстатах з числовим програмним управлінням, які виготовляють ракети. У товарах подвійного призначення, які дозволяють Кремлю компенсувати технологічну ізоляцію. Китай — найбільший покупець російської нафти. Китай — провідний постачальник обладнання для російського ВПК. Китай — головний економічний рятувальник Путіна.
І поки у Пекіні говорять про нейтралітет, на практиці саме Китай робить усе, аби війна тривала. Бо ця війна — не просто конфлікт за території. Це — війна за нову архітектуру світу. Це — війна, у якій Росія — гарант інтересів Китаю. Це — війна, в якій на українському фронті стикаються два бачення майбутнього: ліберальний Захід і авторитарний Схід.
Факт захоплення китайських громадян — ще й нагода нагадати Сполученим Штатам: Україна не просто захищає себе від агресора. Це не «локальний конфлікт», яким його намагається представити Путін, переконуючи спеціального представника президента Трампа Стіва Віткоффа. Це — глобальна війна, у якій формується новий світовий порядок. І саме тому Пекін зацікавлений у перемозі Росії. Бо перемога Путіна — це і перемога Китаю. Це просування кордону авторитарного світу вглиб Європи.
І саме тому настав час перестати фантазувати про можливість розриву між Москвою і Пекіном. Це ілюзія і президенту Трампу доведеться в цьому переконатися, як і всім його попередникам пострадянських часів. Замість того, щоб мріяти про дистанціювання Росії від Китаю, треба думати про інше: як обмежити вплив Пекіну на Європу — навіть за рахунок Москви. Бо там, де більше Китаю — там менше Америки. І це стосується не тільки Європи.
