"Мій біль..." - Владислав Смірнов

...те, що ми називали «державою», було лише її макетом, підставною пострадянською формою, за якою криється відсутність відповідальності, цілепокладання, морального договору. Справжня держава — це не текст Конституції. Це акт волі. І ми його не здійснили.

2022-й дав нам шанс. Не просто виграти війну — а вперше в історії заснувати українську державу по-справжньому. Не як територію, а як політичну реальність. Не як бюрократичний апарат, а як духовно-політичну конструкцію нації-громади. Але замість акту заснування ми отримали чергову імітацію — зі зрадженими реформами, «посадовцями-воїнами» на SUVах і законами, які індексують право на крадіжку.

Війна як точка правди

Війна завжди роздягає державу до кісток. Вона зриває мундири, пафос, реформаторську косметику. І показує: хто ми насправді. Чим є «влада», коли зникає комфорт. Хто платить — і хто ховається. Хто будує — і хто тягне все на себе. У цій війні ми побачили: влада не стала державою. Вона стала окупаційною адміністрацією для самої себе. Вона не планує перемоги — вона планує евакуацію.

Це навіть не зрада. Це — повна відсутність конструкції відповідальності. Як і у 1918, як і в 1991, як і після Майдану, ми залишили систему, що не створює, а утилізує.

Чому ми не створили державу?

Бо в нас не було політичного суб'єкта. Була армія — але не стратегія. Були волонтери — але не політична нація. Був народ — але не громадянство. Були вибори — але не влада народу. Ми вміємо героїчно воювати, але не вміємо інституційно будувати. Бо кожна спроба оформити нову державу розбивалася об стару — ту, що з кабінетів, що зі зв'язків, що з шепоту між «своїми».

Держава — це коли хтось каже «Я відповідаю», а не «Я перепишу все на дружину». Це коли чиновник — не власник, а тимчасовий носій публічної довіри. Ми не змогли вкоренити цей принцип. Бо не завершили акт емансипації — від Москви, від КДБ, від власного страху перед самостійним вибором.

Сучасна правляча верхівка — це не еліта, а паразитичний уламок колоніального класу, що вивчив українську і навчився співати гімн, але не пережив катарсис. Вони не хочуть перемоги. Вони хочуть статусу. Їм вигідна війна — як інструмент утримання влади без конкуренції. Як ширма для договорняків. Як спосіб отримувати мільярди під виглядом допомоги, яку не треба повертати.

Вони не бояться Путіна — вони бояться Майдану. Вони не готуються до перемоги — вони готуються до капітуляції. Країна, в якій Зеленський може вийти в ефір з Парижа й оголосити «переговори», вже готується. І навіть не ховає це. Бо той, хто краде під час війни — точно знає, що не буде відповідати.

Чи буде третій акт?

Ми живемо у трагедії, яка складається з трьох актів. Перший — атака. Другий — оборона. І третій — зрада. Україна була зраджена в 1918. Була зраджена в 1939. Була зраджена у 2010. Зараз ми входимо у фінальний акт ще однієї спроби.

Це може бути державне самогубство через «угоди», меморандуми, переговори і миротворчі місії. Це може бути розпад — із «перехідними адміністраціями» на фронтових територіях. Це може бути окупація — з руками старих міністрів, що вже зараз купують собі квитки в майбутню «дружню до Росії» Україну.

Вибір не зроблено!!!

Наша найбільша помилка — ми досі не зробили вибору. Ми не сказали: або ми будуємо іншу, справжню державу — або все це марно. Ми ховаємося за словом «складно», «час не той», «давайте після перемоги». Але перемоги не буде, якщо немає держави, здатної перемагати. Нам не бракує хоробрості. Нам бракує організації. І ми або створимо нову республіку — з нуля, з відповідальністю, з громадянством як обов’язком, а не правом, — або станемо лише територією, над якою ходять колони з заходу на схід і зі сходу на захід. Як це було сотні років до нас.

Сьогодні ми маємо шанс, останній. Але цей шанс — не в руках влади. Він у руках тих, хто не зламався, хто не продався, хто не розучився мріяти. Тих, хто розуміє: влада після війни має бути іншою. Конституція має бути іншою. Громадянство має бути іншим.

Заклик до нації

Дорогі мої Українці, час прозріння настав. Більше немає права чекати. Немає більше часу сподіватися на диво. Немає більше простору для надії на те, що хтось «згори» врятує нас. Нинішня влада— вбивча для нашого майбутнього і фатальна для сьогодення. Це вже не гіпотеза. Це вже — реальність. Остаточна. Безповоротна. Ця влада, готує поразку замість перемоги, перекладає відповідальність і зберігає себе. Вона торгує нами — за корупційні гарантії, за спокій в своїй еміграції, за безкарність в обмін на зраду.

Тому — або ми піднімаємось, або нас зітруть. Держава твориться тільки дією. І кожен день мовчання — це ще один цвях у домовину державності. Настав час не спостерігати, а формувати. Не терпіти, а ламати. Не вірити — а діяти.

Інакше ми втратимо все. Назавжди.