Людина доволі цікаве створіння. Вона прагне вивчити Маріанську впадину, але так й не вивчила себе. Але війна, це такий стан, який оголює та вимагає від людини додаткових вмінь, знань, підштовхує людину до розуміння свого єства, дає для виживання людини загострення відчуттів, генетичної пам’яті та навичок, щоб включилось самозбереження, ну, якщо не особисто людини, то вже хоча б виду.
Тому от прямо зараз люди відкривають собі світ людини. Якось по-фройдовські звучить, але що є, то є. Хоча, якщо бути точним, описуючи суспільство Зигмунд Фройд казав: «Маси ніколи не знали спраги істини. Вони вимагають ілюзій, без яких вони не можуть жити».
Це правда! Гірка, не красива, чорна правда життя. Людина обожнює жити у симулякрі мрії, сподівань. Наприклад, що за її вчинки їй нічого не буде (бог прощав й нам наказав прощати). Що від неї нічого не залежить та хтось вирішить усі її проблеми (на все воля божа). Що існують якісь норми моралі та закону, які ніхто й ніколи не порушить, але їй особисто інколи тоє можна. Люди вигадують собі життя, визначають хто їм зобов’язаний оте життя налагодити, часто ненавидять когось за неналагоджене життя за їх особистими мріями та хотіннями.
Найвідоміші казки світу саме про це. Наймасовіші релігії світу саме про це. Найбільші війни світу саме про це.
Але потім рожеві окуляри б’ються склом усередину й людина починає волати: за що це мені усе, чому я, за що мене карає бог, доля, небо.
Бо життя, це лише особиста відповідальність, особистий вибір, особиста праця. Ось така вона правда. Карл Густав Юнг попереджав інфантильне суспільство: «Доки ви не зробите несвідоме свідомим, воно буде керувати вашим життям, і ви називатимете це долею». Але не доля приходить до вас розкуркулювати, розстрілювати, не доля влаштовує війни, не доля посилає на вас ракети та «шахеди», а людина. Така сама людина, як й ви, але з іншим симулякром, мріями, «хочу», «повинні» у голові.
Якщо критична більшість суспільства має однаковий симулякр (віру, релігію, політичну догму, соціальну потребу) вона все зробить, щоб цей її світ, її ідеальний симулякр знищив усе, що має іншу думку. Тобто, якщо суспільство прагне деградації, воно вб’є більш розумних. Пам’ятаєте радянське улюблене «ты че, самый умный»? А Розстріляне Відродження України, пам’ятаєте? А ГУЛАГ срср? А я ось пам’ятаю мешканців Луганщини та Донеччини у 22014 році, які у критичній своїй більшості мріяли про «назад в ссср», «пожить по-русски», «пожить без бендер», «побагатому с россией». Це була їх особиста мрія, яку вони узагальнили й створили з неї симулякр, рожевий казковий світ, де вони б мали усе, що забажають, гроші, силу, владу над іншими й їм за це нічого б не було. Ерік Еріксон: «Суспільство не може дати людині ідентичність, але воно може позбавити людину її». Усі, хто був проти срср, росії чи ось цього їх донбаського «хочу»- ставали ворогом народу Донбасу. «Хто не з нами-той проти нас»- улюблений наратив пролетаріату.
Але є нюанси. Зазвичай після всього отого описаного пролетаріат завжди, без винятку, починає співати: «А нас- то за что» або «Мы не этого хотели – нас обманули». Бо те, що вони мріяли виявляється буцегарнею, куди вони сами себе посадили й назначили по-життєвий термін. Бо щоб не пробувала будувати критична більшість людей з низькою самосвідомістю, завжди буде Архіпелаг Гулаг. Деніел Канеман: «Найбільша помилка у прийнятті рішень — це впевненість у власній правоті», а, як ми знаємо, нарід завжди правий, навіть, коли годує корову помиями чи п’є настоянку йоду (оцету, мухоморів) “від усього”.
Зараз в соцмережі вигулькують відео з росії чи ОРДЛО на тему «а нас-то за что» та «простите нас, украинцы, мы в 2014 трошки лоханулись выбрав россию». Чому? Ото читай вище.
Критична більшість населення Луганщини та Донеччини у 2014, як й критична більшість росіян були впевнені, що:
– якщо обрати Сталіна й кричати «усіх розстріляти», то розстріляють усіх, окрім тебе;
– якщо горлати «забрать у богатых и поделить на всех бедных», то заберуть у сусіда й віддадуть саме тобі;
– якщо плювати в обличчя розумним людям з не купленою, а отриманою освітою «ты че, самый умный», то ти ніколи не залишишся у середовищі, де ні лікарів фахових, ні вчителів, ні сантехніків, один ти, розумний зі стаканом йоду чи мухоморів “від усього”, бо «куда они денутся, они же обязаны»;
– якщо стріляти по Україні то ніхто, ніколи не буде стріляти ані по росії, ані по ОРДЛО, тому що «есть моральный закон, и кто они такие, чтобы по нам стрелять, они обязаны сдаться»;
– якщо вбити тисячі українців, написати тисячі доносів, то за це нічого ніколи не буде, бо «значит было за что»…
Цей список можна продовжувати безконечно, бо він тільки почав закладатися.
Нарід Донбасу та росіяни, отут не треба будувати собі рожеву кімнату зі стразиками «усі ми помиляємося», не прозріли, не покаялися, а просто усе пішло не так, як вони планували, мріяли, хотіли. А як би усе пішло так, як вони хотіли, ви думаєте вони б покаялися, ні, вони навіть вам могил не залишили, просто вкатали би танками у землю, й пішли б собі далі.
Вони мріяли, що війна, це коли вони нас вбивають, а ми вмираємо й усе. Крапка. Так легко. Так весело. Так швидко. Вони ніколи не думали про те, що ми будемо їх вбивати, захищатися, створювати нову зброю й наносити нищівні удари.
Як це так? Якийсь там хохол, та як він сміє!
Як тільки наші соколи–дронщики фактично взяли під контроль небо ОРДЛО та росії, коли життя росіянина та колаборанта стало нерайдужним, а тривожним, коли питання «що пожрать», отримує безліч нюансів голоду, ось тут «нарід» «прозрів», й чим більше буде знищених військових баз, чим більше в ОРДЛО буде голодних людей, тим більше буде «прозріння».
Новин з ОРДЛО та росії так багато, що ранок починається не з кави, а з насолоди. Коли читаєш оці їх «где наше ПВО», «почему укро-дроны стаями летают над нашими городами», «провалена вся стратегия защиты неба россии», твоя емпатія вимагає додати у каву щось накшалт бренді, простягти ніжки у гамачку десь у садочку, який буяє весняними квітами й отримувати насолоду сатисфакції.
12 років війни й на росії та в ОРДЛО були відсутні будь які фактори розуміння війни. Будь яке розуміння війни нарід Донбасу в його критичній більшості та громадяни росії описували ось саме так: «а че это хохлы будут по нам стрелять, нас-то за что». Війна в їх розумінні була гра, в яку грають та виграють завжди росіяни.
Що ж, зірки кажуть, що цей рік зламу, різкого масового зламу рожевих окулярів. Ох й боляче буде багатьом.
Прочитала новину, що мешканці Ростовщини мріють про те, як почне працювати їх аеропорт й вони почнуть подорожувати, як колись… Як «когда-то 5 лет назад» пишуть пересічні росіянчики. А що сталося такого 5 років тому, що ваш аеропорт став всеросійським моргом куди звозять по тисячі тіл за добу? На це питання жоден росіянчик не дасть відповіді.
Літаки не летять самі по собі, аеропорт закритий, бо так сказала влада, їх у світі ніхто не любить, а вони так хочуть вільними пташками… Куди? На Вашингтон? Ракетою? Бо знаємо ми ці російські «пташки» та мрії потрапити у якусь країни. Здебільшого потратити у країну вони хочуть ракетою. Але ж мріють літати літаками, бути туристами, відчувати себе людьми, подорожувати. А чому не можуть цього робити? Що сталося? – відповідей не має, може хтось пробубнить «власть нас поссорила». Яка влада, з ким «посварила»? Тиша!
Звісно читала про ті мрії й реготала. Ну, це реально дуже смішно. Аж схотілося нагадати лаптям їх улюблену приказку: “мечтать не вредно”.
Але ось що зачепило: мріють вони, картинки з ШІ створюють, якісь там плани на якесь там майбутнє ще мають, а ось провести пряму лінію у голові від вуха до вуха – ні. Не може росіяньська людина скласти до купи «сво, путин стратег всех переиграл – никто не куда не летит, кроме украинских БПЛА по Кремлю».
Тобто в критичній більшості вони так й не зрозуміли формулу війни: війна, це гра, в яку грають у двох! Вони – по нам, ми – по ним, банальна формули війни. Вони нам «Киев за три дня», ми їм: ми вас похрестили, ми вас й відспіваємо!
Усе своє життя пересічний росіянчик робе вигляд, що «не они», «все по плану», «нас там нет», «сво ни при чем, а аэропорти закрыты, потому что плохая погода». Цікаві люди! Кожен раз, коли їм прилітає за їх імперський шовінізм, рашизм, нацизм, невміння себе поводити у суспільстві та інші злочини, росіянчики роблять вигляд, що це не з їх штанців коричневе тече, а їм підкинули. Кожен раз, коли в їх міста прилітає відповідь на «мирные ракеты», вони верещать: «а нас-то за что». Тобто на росії у критичній більшості абсолютно відсутнє розуміння війни.
Тобто, коли стріляє росія, то для них норм й не дай боже, щоб хтось відповів на постріл пострілом. Бо вони впевнені, що усі з ким вони воюють, мають їм підкоритися, бо ж бог заповів «вдарили тебе- підстав ще одну щоку». То вони сторона, що б’є, а ми сторона, що має підставляти щоку. А чого не навпаки?
Знаєте, от коли росіянчикам починаєш ставити ці питання, в їх очах така дитяча розгубленість: як це може бути, щоб росіянам – й по морді?
Десь до 2018 року я спілкувалась з представниками російської «опозиції». Пишу в лапках з зрозумілих причин її відсутності на росії. З представниками толерантної, «ми-замир-овської» спільноти, пацифістами, буддистами… Я чогось вирішила взяти на себе хрест й принести себе в жертву тупій, безжальній голові російського дракона, бо думала, що, ну не може ж бути усе так погано, має ж реально бути опозиція, інтелігенція, якісь розумні люди, що прораховують наслідки… помилилась, зіпсувала собі нерви, але то мої проблеми. Будь який представник будь якої російської «інтелігенції», «опозиції» це такий собі «бутерброд», який вже хтось пожував та виплюнув, бо воно не смачне, з присмаком прілих останків товариша леніна.
Абсолютна впевненість, що їм за злочини нічого не буде, бо це не злочини росії, росіян. Можливо, якщо програють-то будуть виключно проблеми путіна, росіян мають виправдати, бо такі були часи, вони просто виконували рішення путіна. Абсолютна впевненість, що вони нічого поганого не роблять – ми усе вигадуємо. Абсолютна впевненість, що ми не маємо права оборонятися, стріляти, захищатися й війна, це коли вони стріляють, а ми вмираємо. Все. Крапка. Іншого в їх формулі немає.
Зараз більшість росіянчиков усе розуміє, робить вигляд, що ні, бо ж «власть нас поссорила» й їм нічого не буде – це їх формула життя.
Ось це саме спостерігаю й в ОРДЛО. Як по нам летить: там радість, танці, вологі мрії «Киев за три дня». Як ми вгатимо по росії – в ОРДЛО роблять вигляд, що то не їх проблеми, бо «россия все это начала, пускай и разбираются». Як ми влупили по складах боєприпасів у ОРДЛО – гвалт: «а нас-то за что». В ОРДЛО усі впевнені, що Україна має стріляти тільки по росії, а не по них, навіть, якщо 100-тонний склад боєприпасів росія розмістила в центрі жилого селища в ОРДЛО. Питань у мешканців ОРДЛО до росії з приводу розміщення військових складів в центрі житлових забудов не має.
Цікаво, як бігти у 2014 року на проросійський мітинг й волати «Донбасс-россия» – то вони, бо ж це їх право на «самоопределение». Як записуватися в «народное ополчение» й вбивати українців, навіть своїх сусідів за їх проукраїнську позицію, тобто самовизначення, то теж вони. Як воювати 12 років проти України – теж вони. А як Україна наносить у відповідь удар – «а нас то за что, мы не сторона конфликта». Цікаві люди!
Що ж, розуміння війни, як правила дорожнього руху та правила техніки безпеки пишуться кров’ю.
Українські дрони почали вибивати склади боєприпасів, ремонтні заводи де ремонтують військову техніку, бази пального та склади боєприпасів окупантів, які росіяни натикали по ОРДЛО прямо в жилих районах. Війна повертається туди звідки прийшла – на росію, на Донбас, бо має закінчитися саме там, виходом українських військ на Державний кордон України.
До речі, він досі так й маркований з боку росії: «Государственная граница российской федерации – Государственная граница Украины». «Республіки» так так ніхто ніде й не прописав. Що цікаво, проросійські мешканці ОРДЛО (ми ж пам’ятаємо, що там не усі зрадники) намагалися скаржитися, писали путіну, щоб змінили маркування кордону, та й взагалі, по російським законам, які підписав путін, «республіки» стали частиною Ростовщини, яка, мовляв, така «граница», «таможня», але нічого не змінилося.
Що ж, я 12 років чекала, поки до міста де я жила долетять наші ракети та дрони, ну, щоб оте «бамбили дамбас» таки стало реальністю, дочекаюся й путівних вказівників «нех@йшастать» та «хай щастить» в своєму луганському прикордонні.
А щодо розуміння війни… Думаю, ще десь 2-3 обстріли, десь 200-300 дронів, десь 2000-3000 ракет в бік ОРДЛО та росії, й воно прийде. Не переключайтесь!
