Україна опинилася перед питанням, значно складнішим за те, як набрати чергові десятки тисяч людей до війська. Як захистити українську державу, не зруйнувавши при цьому українське суспільство, заради існування якого ця держава створена? Як перемогти у війні на виснаження, якщо разом із поповненням армії ми виснажуємо власну економіку, скорочуємо людський капітал, руйнуємо довіру до інституцій і ставимо під загрозу демографічне відтворення народу?
Це не запитання противника мобілізації. Це запитання людини, яка розуміє: мобілізація є необхідним інструментом оборони, але не може бути самоціллю державного управління. Армії потрібні не просто тіла у військовій формі. Їй потрібні підготовлені, забезпечені, придатні до виконання завдань Воїни. А державі, щоб утримувати цю армію, потрібні заводи, інженери, медики, підприємці, енергетики, платники податків і родини. Без них армія рано чи пізно залишиться без економіки, а держава — без народу, який вона нібито захищає.
Те, що сьогодні отримало назву «людоловство», є не просто проблемою прав людини. Це симптом глибокої інституційної хвороби — неспроможності організувати справедливий розподіл оборонного обов'язку. Страх перед державою, тінізація економіки, зростання СЗЧ (самовільного залишення частини) та тисячі скарг на свавілля ТЦК — це не побічні ефекти війни. Це наслідки системи, яка розглядає вільного громадянина як безправний біологічний ресурс.
Нам нав'язують дивовижну у своїй примітивності фальшиву дилему: «Якщо люди не хочуть добровільно йти до війська, то що — капітулювати?». Наче між капітуляцією та насильницьким комплектуванням не існує мистецтва державного управління, професійного рекрутингу, аудиту власних кадрів, економічного бронювання та технологічної модернізації. Наче все воєнне управління зводиться до вибору: або силоміць заштовхати людину в бус, або здатися ворогу.
Це не стратегічне мислення. Це визнання безпорадності державного менеджменту. Я пропоную принципово іншу модель на зараз — Суспільний контракт оборони, побудований на шести засадах національного виживання.
1. Правова визначеність
Держава не має морального права вимагати від громадянина максимальної жертви, залишаючи самій собі свободу політичної безвідповідальності. Оголошення стану війни — це синхронізація юридичної реальності з фактичною. Це переведення всієї державної машини на єдиний трек виживання, особливий режим відповідальності для чиновників, бюджетної системи та силових структур. Держава має перестати ховатися за евфемізмами.
2. Аудит державних резервів
Держава має починати з себе. Перш ніж вимагати від інженера залишити завод, а від підприємця — бізнес, апарат повинен продемонструвати вичерпний аудит власного кадрового ресурсу. Скільки людей працює в правоохоронних і силових структурах у тилу? Ні поліцейський однострій, ні посвідчення прокурора не повинні створювати привілейовану касту. Правило першого ешелону: підготовлені та роками фінансовані державою силовики зобов'язані прийняти удар першими. Перерозподіл цього ресурсу на фронт має бути невідкладним.
3. Функціональне бронювання
Економіка — це не бездонний резервуар чоловіків для призову, це система, яка фізично фінансує оборону. Втрата критичного технолога, механіка чи програміста — це марнотратство стратегічного капіталу і зупинка виробничих ланцюгів. Оборона України повинна мати декілька рівноцінних форм внеску. Промислове виробництво, розробка зброї, логістика, енергетика — це також захист. Захист Власника і Творця має визначатися не ручним управлінням, а прозорим алгоритмом реальної функції. Той, хто тримає економіку, отримує функціональний імунітет.
4. Професійний рекрутинг і відповідальність командування
Дефіцит людей не дає права підмінювати мобілізацію механічним вилученням. Інженер-робототехнік значно корисніший у підрозділі БПЛА, ніж у штурмовій піхоті. Армії потрібні контракти на чіткий термін, гарантії підготовки та невідворотна відповідальність командування за невиправдані втрати. Кількість мобілізованих не повинна бути головним показником ефективності. Головними мають стати боєготовність, збереження життів, забезпечення та виконання завдань.
5. Інституційна справедливість
ТЦК мають перетворитися на прозорі центри військового комплектування. Будь-яке фізичне насильство, незаконне позбавлення волі, примус до неправдивих медичних висновків чи корупційні вимоги руйнують моральний фундамент оборони. Держава, яка вимагає ризикувати життям заради закону і свободи, не може сама демонструвати зневагу до них. За незаконні дії має наставати невідворотна кримінальна відповідальність.
6. Демографічний суверенітет
Ми воюємо не за кількість міністерств і не за право чиновника командувати громадянином. Ми воюємо за існування українського народу на власній землі. Кожне збережене життя — це збережена частина нашого майбутнього. Жодна держава не здатна безмежно відтворювати населення посеред тривалої війни, тому людське життя не може бути дешевим витратним матеріалом для виконання адміністративних планів.
Не український народ існує для мобілізаційної системи. Мобілізаційна система існує для захисту українського народу.
Держава може програти не лише тоді, коли не матиме достатньо солдатів. Вона програє, коли втратить довіру суспільства, працездатну економіку та здатність громадян відтворювати власне життя. Я не приймаю вибору між людоловством і капітуляцією. Для зрілої нації існує третій шлях — суверенна, технократична організація оборони, де захист країни не перетворюється на руйнування суспільства зсередини.
Ми маємо захищати Україну так, щоб після війни залишилося кому бути українцями. Кому будувати заводи, розвивати науку, народжувати дітей і бути Господарем на своїй землі. Незалежність — це не просто заміна одного чужого управителя на іншого. Це зміна самого характеру взаємин між владою та людиною. Ми будуємо систему для живих, сильних і вільних. Наша воля — бути завжди
