Офіс Президента України гниє на місці. Він розкладається ізсередини, мов стара інституція без імунітету, вражена інституційною гангреною. Те, що колись було центром ухвалення стратегічних рішень, стало медіацентром самозбереження, де щоденно виробляється лише видимість дії, а не сама дія. Політична воля остаточно розчинена між безликими радниками, месенджерами, телемарафоном і тваринним страхом втратити владу.
Зеленський остаточно перетворився на брандмауер, що прикриває порожнечу, — його функція зводиться до медійного образу, який вже не конвертується в реальну довіру чи дію. Єрмак, у свою чергу, еволюціонував від координатора до головного диспетчера ручного управління, чия мета — не досягнення стратегічного результату, а утримання контролю над процесами та потоками. Решта — це штатний персонал, що обслуговує симуляцію, перетворюючи Офіс Президента на політичний некрополь, де поховані реформи, стратегії та надії.
Це не просто криза управління. Це — оголений нерв війни, де внутрішнє гниття стає найефективнішим союзником зовнішнього ворога. Протягом літа 2025 року цей розпад став очевидним за чотирма ключовими маркерами.
Чотири маркери колапсу
1. Втрата монополії на правду: від телемарафону до Telegram-фронту.
Банкова остаточно програла інформаційну війну власному народу. Охоплення телемарафону обвалилось на понад 60% у віковій групі до 35 років. Але це лише симптом. Головна хвороба — втрата монополії на інтерпретацію реальності. Молодь не просто не дивиться — вона висміює державні повідомлення як токсичну форму брехні. Натомість виник стихійний «Telegram-фронт», який став де-факто головним джерелом новин та сенсів для активної частини суспільства. Реакція Офісу на це — примітивні спроби блокування, звинувачення всіх критиків у роботі на ворога та замовні кампанії проти незалежних журналістів — лише прискорює його делегітимізацію, демонструючи повну нездатність грати за новими правилами.
2. Втрата довіри зовнішніх партнерів: від стратегії до управління ризиками.
Довіра Заходу вичерпана. Financial Times, Politico, NYT і The Guardian прямо пишуть про руйнування антикорупційної інфраструктури та концентрацію влади в руках некомпетентних людей. Партнери перейшли від політики стратегічного партнерства до політики управління ризиками. Вони більше не роблять ставку на чинну владу як на агента змін. Тепер їхня мета — забезпечити, щоб військова та фінансова допомога дійшла до ЗСУ та громадянського суспільства всупереч центральній владі, а не завдяки їй. Прямі контакти з мерами міст, громадськими організаціями та навіть окремими військовими підрозділами — це мовчазний, але нищівний вирок системі централізованого управління Банкової. Замість підтримки — технічний аудит.
3. Параліч державної машини: втрата суб'єктності.
Це не просто поганий менеджмент. Це — параліч державної машини, спричинений повною втратою міністерствами своєї суб'єктності. Вони більше не є центрами формування політики; вони перетворилися на перелякані канцелярії, що чекають на вказівки з ОП. А вказівки не надходять, бо Офіс зайнятий гасінням медійних пожеж і внутрішніми інтригами. В результаті, Міністерство економіки не має стратегії економічного виживання, Мінстратегпром не має програми розгортання ВПК, а МОЗ та Міноборони існують у режимі комунікаційної самооборони. Держава втратила здатність планувати навіть на крок уперед, перетворившись на симулякр, що реагує лише на зовнішні подразники.
4. Втрата стратегічної ініціативи на фронті: ціна політичного страху.
Втрата ініціативи на фронті та покровське відступлення в червні 2025 року — це прямий наслідок колапсу в тилу. Армія не може ефективно воювати, коли політичне керівництво не здатне забезпечити три ключові речі:
Чесну і справедливу мобілізацію, бо панічно боїться соціального невдоволення і падіння особистих рейтингів.
Системне розгортання власного ВПК, бо це вимагає прозорості та руйнує корупційні схеми на імпорті.
Чіткі політичні цілі війни, бо живе короткостроковими медійними перемогами, а не довгостроковою стратегією.
Покровський відступ — це не військова тактика, це симптом політичного паралічу, коли армія змушена платити кров'ю за некомпетентність і страх політиків у Києві. Військові просять системних рішень, а чують у відповідь «не заважайте нам красти».
Висновоки
Це системна деградація. Це не помилка в операціях — це колапс політичної архітектури, яка більше не може створювати координацію перемоги України. І найгірше: вона навіть не хоче лікувати себе, бо будь-яке лікування починається з визнання хвороби, а ця влада боїться подивитися в дзеркало. В цьому полягає головна екзистенційна загроза. Системний розпад центральної влади під час повномасштабної війни створює вакуум сили. Я цього не хочу. Цей вакуум неминуче буде заповнений.
Питання лише ким: організованою патріотичною силою, хаосом внутрішніх конфліктів чи ворогом, який терпляче чекає, поки ми з'їмо себе зсередини. Ми не можемо виграти війну, залишаючись внутрішньою колонією власної корумпованої системи. Ми не переможемо Путіна, зберігаючи вертикаль влади, скопійовану з його ж методичок. Питання в тому, що народиться замість: хаос, нова окупація чи вільна українська республіка, за яку сьогодні гинуть найкращі?! Час діяти.
