Державний апарат обожнює слово «ветераноцентричність». Воно ідеально відскакує від зубів на профільних форумах, розкішно виглядає в презентаціях на панельках і чудово лягає в заголовки бадьорих пресрелізів. Урядовці навчилися говорити про «безшовний шлях», «цифровізацію послуг» та «інклюзивне середовище» з таким натхненням, ніби ми вже живемо у Швейцарії, просто трохи заважає війна.
Але справжній краш-тест державної спроможності починається не там, де можна урочисто перерізати стрічку перед камерами чи запустити черговий чат-бот. Він починається в тихих, пропахлих ліками палатах. Там, де лежить людина після надтяжкого поранення — з множинними ампутаціями, з ураженням спинного мозку, з черепно-мозковими травмами. Там, де життя роками цілодобово залежить від чужих рук, специфічного медичного нагляду, адекватного знеболення та щоденної, виснажливої гігієни. Без цього базису життя ветерана просто розсипається на очах, перетворюючись на нескінченне фізіологічне та психологічне пекло.
Саме в цій точці — на стику виснаженої медицини й фактично нульової соціальної сфери — з’ясовується гранично неприємна, політично вибухова річ. Реабілітація й довготривалий догляд для важкопоранених ветеранів в Україні досі виглядають не як продумана державна інфраструктура. Вони виглядають як вузьке, задушливе горлечко, що дивом тримається на перевтомлених лікарях, жалюгідних бюджетних лімітах і банальній милості конкретних людей.
Ілюзія дива: отрута хибних очікувань
Щоб зрозуміти глибину провалу, треба спершу подивитися на те, як система продає реабілітацію. Реабілітація — це не магічна процедура. Це не обіцянка «поставити на ноги», яку так люблять роздавати політики та необізнані чиновники. Це довга, марудна, кривава і болісна робота з повернення людини до максимально можливої самостійності в межах її незворотної травми. Це процес, де людина вчиться заново самостійно їсти, пересідати в крісло колісне, адаптувати своє житло, опановувати нові навички і заново складати сенс життя з того понівеченого тіла, що залишилося після фронту.
Саме тому фраза «там вас поставлять на ноги», яку пацієнти та їхні родичі чують від усіх підряд ще до потрапляння в реабілітаційний центр, працює як чиста, концентрована отрута. Вона формує брехливі, абсолютно нереалістичні очікування. Держава (в особі різних її представників) спершу продає ілюзію дива. А потім, коли дива не стається, уся колосальна вага розчарування, люті й відчаю валиться на плечі медиків, які мусять дивитися пацієнту в очі і чесно говорити жорстоку правду. У результаті ми отримуємо реабілітаційні відділення, переповнені злістю та тотальною недовірою до системи, яка обіцяла казку, а видала інвалідний візок.
М'ясорубка для медиків: система на межі колапсу
Але навіть цю чесну й важку медичну роботу держава організувала так, ніби медичний персонал — це безсмертні кіборги, які не мають фізіологічної межі витривалості. За затвердженим протоколом лікар фізичної та реабілітаційної медицини може мати максимум 12 пацієнтів. А в реальності окремі лікарі тягнуть на собі по 25. Удвічі більше за норму, яка і так писалася не для санаторного відпочинку, а для важкої роботи.
Медики відкрито, під запис говорять про шалене, тотальне вигорання. Про критичну нестачу психологів, які стикаються з таким рівнем травми, що самі вже просто «не вивозять» навантаження і готові звільнятися. Це не просто локальна кадрова проблема якоїсь окремої лікарні. Це системний вирок. Це означає, що система догляду за найтяжчими випадками прямо зараз працює в режимі хронічного перенапруження. Держава, проєктуючи свою модель допомоги, свідомо заклала в неї не резерв міцності чи фінансову подушку, а виключно резерв самопожертви українського лікаря.
Частини життєво необхідних препаратів для психологічної, психіатричної допомоги та лікування специфічного нейропатичного болю тупо немає в Національному переліку основних лікарських засобів. Хоча ці ліки прямо входять у затверджені протоколи лікування!
Що роблять лікарі? Вони йдуть з простягнутою рукою. Ці ліки доводиться добирати за волонтерські кошти та через благодійні фонди. Підкреслю: мова йде не про додаткові вітамінки чи покращене харчування. Мова йде про базові, критичні елементи медичної допомоги для людей із порваними нервами, фантомними та нейропатичними болями, які зводять з розуму. Якщо система вже на цьому, суто стаціонарному етапі змушена підпирати себе волонтерськими зборами, це означає одне: у найскладнішому і найболючішому сегменті держава досі не спромоглася вибудувати самодостатній контур медичної підтримки. Вона просто історично звикла, що управлінські дірки внизу завжди затягне хтось людяніший за Кабмін.
Заручники емпатії: коли пацієнту нікуди йти
І ось тут відкривається найбільш незручна, найтемніша частина всієї історії, про яку чиновники воліють мовчати на своїх брифінгах. Проблема важкопоранених ветеранів не закінчується після виписки зі стаціонару чи по завершенні чергового, лімітованого циклу реабілітації.
За словами медиків, пацієнтів, які після всіх етапів лікування не можуть самі себе обслуговувати, уже десятки в кожному великому центрі. Серед них виділяється найтрагічніша, абсолютно беззахисна група — ті, хто або взагалі не має родини, або має, умовно кажучи, одну стареньку матір десь у селі, яка фізично не здатна щодня перевертати, мити, катетеризувати й годувати дорослого паралізованого чоловіка.
Такі люди не є паліативними хворими в класичному, термінальному сенсі. Вони можуть жити ще десятиліттями. Але «виписати додому» їх фізично нікуди. Дім для них без належного догляду — це смерть від пролежнів та сепсису за кілька місяців.
Що робить держава? Вона просто відвертається. І тоді вмикається найпринизливіший, найбільш потворний механізм компенсації державної імпотенції: цих ветеранів лікарні утримують у себе роками суто за рахунок власної «доброти душевної».
З загального ресурсу медзакладу, який фінансується за зовсім іншими пакетами НСЗУ, просто тихо виїдаються кошти. Ліки, триразове харчування, колосальний час середнього та молодшого медичного персоналу, постільна білизна, комуналка та самі ліжко-місця — усе це списується в тінь, бо ніхто офіційно лікарні ці витрати не компенсує. Це вже не про медицину і не про економіку закладу охорони здоров'я. Це про те, що після всіх пафосних промов про святий обов'язок перед захисниками, держава в найтяжчому сегменті тупо і безсоромно виїжджає на милості головних лікарів та медсестер, а не на власній інституційній спроможності.
Саме Міністерство у справах ветеранів фактично розписалося у власній неспроможності. У їхній офіційній відповід сказано: мовляв, постанова про довготривалий медичний догляд покриває лише критично важливий медичний компонент. А от повне врегулювання долі тих ветеранів, які не мають житла чи рідних і потребують постійного догляду, вимагає «окремих комплексних програм соціальної адаптації та проживання».
Перекладемо цю бюрократичну відписку на людську мову: цілісного маршруту для найважчих пацієнтів в Україні не існує. Системи немає. Є розрізнений шматок медичних послуг, а все інше (житло, соціальний супровід, асистенти) — знаходиться десь у туманному, невизначеному майбутньому часі. Часі, у якому чиновнику завжди комфортніше обіцяти, ніж ветерану — виживати.
Паперовий запуск: хронологія бюрократичного болота
Звісно, у відповідь на будь-яку критику влада одразу дістає свій улюблений аргумент: «Ви все брешете, ми ж запустили програму довготривалого догляду!». І справді, якщо відкрити базу законодавства, Кабмін народив постанову №1365. Сталося це ще 23 жовтня 2025 року. Документ запроваджує експериментальний проєкт (дія якого розрахована до 31 грудня 2026 року) для учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни, чий функціональний стан за шкалою Бартела становить 30 балів і менше. Для розуміння: 30 балів за Бартелом — це глибока, майже тотальна залежність від сторонньої допомоги у виконанні найпростіших побутових дій.
Один цикл догляду в цій програмі дорівнює одній календарній добі (один людино-день). Пакет послуг, прописаний у постанові, виглядає на папері просто розкішно, як мрія: щоденна оцінка стану, моніторинг, лікування, жорстка профілактика ускладнень (тих самих пролежнів), забезпечення знеболенням, повна санітарна гігієна, збалансоване харчування, підтримуюча реабілітація, а також психологічна, соціальна й духовна підтримка. Плюс — навчання родичів навичкам домашнього догляду. На рівні тексту документа все виглядає так, ніби держава нарешті прокинулася.
Але між урядовим «ухвалили» і реальним «працює в палаті» у нас традиційно пролягає непрохідне бюрократичне болото, у якому тонуть найкращі ініціативи.
Давайте подивимося на хронологію цього «прориву». Експериментальний проєкт формально набрав чинності 1 січня 2026 року. Але Положення про міжвідомчу комісію (без якої неможливо ні відібрати учасників проєкту, ні запустити механізм контрактування з лікарнями) Мінветеранів спромоглося затвердити лише 19 січня. Далі воно пішло на реєстрацію в Мін’юст і було зареєстроване лише 10 лютого.
Журналісти УП зафіксували в своєму матеріалі встановили факт: станом на 19 січня (коли проєкт уже майже місяць як мав би рятувати людей) у країні не було укладено жодного контракту з будь-якою лікарнею чи ФОПом на надання цих послуг. Жодного.
Аж 3 березня 2026 року (на третьому місяці дії програми!) Мінветеранів нарешті сповістило про «старт процесу контрактування закладів охорони здоров’я з НСЗУ». І при цьому в міністерстві радісно й прямо додали, що про можливість скористатися цією послугою ветеранів та ветеранок поінформують «додатково після завершення контрактування».
Тобто держава ще восени урочисто, з усіма піар-фанфарами продала суспільству «запуск довготривалого догляду», а потім ще пів року неспішно добудовувала елементарну операційну архітектуру. Для урядовця в теплому кабінеті це називається «технічний етап реалізації нормативно-правового акту». А для родини, яка місяцями не спить по ночах, перевертаючи важкопораненого сина чи чоловіка кожні дві години, щоб він не згнив заживо, — це справжнє пекло, у якому вони залишаються покинутими напризволяще.
Арифметика приниження: 103 ветерани на країну
Зараз Мінветеранів уже гордо вивісило на сайті окремий розділ про цей догляд. Прописано алгоритм: потрібні заява, документ про статус, направлення лікаря. Навіть вказаний окремий телефон відділу медичної підтримки для довідок. Механізм доступу нібито намальований.
Але саме тут, за фасадом правильних алгоритмів, ховається головне запитання, яке владі категорично не хочеться чути. Добре, алгоритм є. Постанова є. А яка реальна місткість цієї вашої хваленої системи? Скількох найтяжчих пацієнтів вона здатна фізично і фінансово витягнути впродовж року?
Постанова №1365 містить жорсткий, залізобетонний фінансовий ліміт. Вона прямо визначає: у 2026 році загальний обсяг фінансування в межах експериментального проєкту передбачає оплату до 37 701 циклу догляду.
Оскільки ми вже знаємо, що один цикл догляду — це одна календарна доба (один людино-день), ми говоримо про 37 701 добу оплаченого догляду на всю країну.
Беремо калькулятор. Ділимо 37 701 добу на 365 днів у році. Отримуємо еквівалент для приблизно 103 ветеранів на повний рік безперервного медичного догляду.
Сто три людини.
Так, технічно унікальних пацієнтів може бути трохи більше (наприклад, якщо хтось перебуватиме в програмі не рік, а пів року, звільняючи місце іншому). Але суті та масштабу цифри це не міняє. Для великої європейської країни, яка вже четвертий рік стікає кров'ю у наймасштабнішій континентальній війні з часів Другої світової. Для країни, яка щомісяця отримує з фронту дедалі більшу групу людей із надтяжкими, незворотними наслідками поранень. Для такої країни ця місткість виглядає не просто скромною чи недостатньою. Вона виглядає лякаюче, принизливо мізерною.
Отже, річний ліміт на реабілітацію покриє трохи більше 100 осіб. Це — одна рота. Не область. Не мережа регіональних центрів. Це рота на всю країну. Це все, на що спромоглася держава, яка щовечора з екранів телемарафону розповідає про безпрецедентну повагу до героїв.
І щоб остаточно добити ілюзії: паралельно з цим заступник міністра у справах ветеранів Руслан Приходько заявляє, що в реєстрі надавачів психологічної допомоги для ветеранів наразі є... трохи більше ніж 200 психологів на всю країну. Двісті фахівців на сотні тисяч демобілізованих, поранених та травмованих війною. Коли урядовці називають ці жалюгідні цифри «системою», хочеться взяти їх за лацкани і кричати: системою чого саме ви управляєте? Системою допомоги чи системою тотального, штучного дефіциту?
Управління дефіцитом: ставай у чергу і молись на квоту
Ще одна деталь, яка остаточно руйнує чиновницьку картинку благополуччя, зашита в самому дизайні цієї програми. Її внутрішня логіка збудована не навколо концепції «гарантії для захисника», а виключно навколо управління нестачею. У нормативці прямо вказано: послуги надаються пацієнтам почергово, у порядку надходження заяв, і виключно в межах бюджетних асигнувань. Договори з надавачами послуг НСЗУ укладає в межах наявних бюджетних коштів. А якщо загальна орієнтовна ціна послуг раптом перевищує виділений бюджет, то що робить держава? Шукає додаткові гроші для тих, хто віддав за неї здоров'я? Ні. Застосовується «коригувальний коефіцієнт». Тобто виплати просто ріжуться.
Простими словами: коли попит на життєво необхідний догляд стає більшим за виділений ресурс, система не чарує нові спроможності з повітря і не перекидає гроші з бруківки чи телемарафонів на порятунок ветеранів. Вона просто нормує нестачу. Це означає, що в самій державній моделі з самого початку зашита не безумовна, стовідсоткова допомога всім, хто її критично потребує. Туди зашите жорстке керування чергою та бюджетною стелею.
Для чиновника в Мінфіні це називається красивим терміном «фінансова дисципліна». Але для паралізованого ветерана це звучить як смертний вирок. Це означає абсолютну залежність від того, чи пощастить тобі встигнути подати заяву, поки не вичерпався ліміт на ті самі 103 річні місця.
Відсутність знаменника: сліпий політ державної політики
Але найбільш тривожний і цинічний факт у цій історії полягає навіть не в тому, що ліміт катастрофічно малий. Він полягає в тому, що держава досі публічно не показує зрозумілий знаменник реальної потреби. Скільки всього ветеранів в Україні вже сьогодні, прямо зараз, потребують такого довготривалого догляду? Тисяча? П'ять тисяч? Десять тисяч? ця цифра невідома. Її просто немає в публічному доступі.
А якщо базової цифри потреби невідомо, тоді будь-який урядовий «запуск», навіть на 100 осіб, можна продавати з екранів як шалений успіх і перемогу реформ. Бо нікому поставити головне запитання: шановні урядовці, а який саме відсоток від реальної потреби покриває ваш гучний експериментальний проєкт? Десятину? Соту частину? Статистичну похибку?
Чи, можливо, ви просто будуєте красиву, стерильну пілотну вітрину для кількох десятків найважчих випадків, щоб було куди привезти міжнародних донорів і показати «європейський рівень»? Поки у влади немає публічного, чесного і відкритого обрахунку загальної потреби, будь-яка її мова про «системність» звучить виключно як самозакохана реклама держави про саму себе.
Замість висновків
Саме тому тема реабілітації й довготривалого догляду для важкопоранених ветеранів є настільки політично вибуховою. Не тому, що в ній є якийсь дешевий, таблоїдний корупційний скандал чи гучне затримання. А тому, що вона б’є по головному, сакральному міфу сучасної української влади.
Вона зриває декорації. Країна може скільки завгодно говорити про глибоку шану до захисників. Може запускати нові цифрові сервіси, штампувати красиві бренди і множити правильні слова на форумах.
Але ветераноцентричність — це не коли міністерство нарешті вивчило правильний західний словник інклюзивності.
Ветераноцентричність — це коли людина після фронту не провалюється в чорну діру між безпорадною лікарнею, виснаженою родиною (якої може просто не бути) і державою, яка в березні ще «доопрацьовує механізм» контрактування того, що обіцяла запустити в січні.
Це коли реабілітація не задихається від кадрового голоду, а лікар не тягне подвійну норму пацієнтів. Коли психологи не працюють на межі нервового зриву. Коли критичні ліки від болю закуповує держава за протоколом, а не добирають по копійці волонтери в Instagram. Коли десятки паралізованих пацієнтів не висять роками на «добрій душі» та бюджетах головних лікарів.
І коли довготривалий догляд для найтяжчих захисників — це не вузький експеримент із мікролімітом на 100 людей, а потужна, розгалужена, безперебійна національна інфраструктура турботи. Справжня інфраструктура, якою держава доводить, що здатна тримати слово, дане своїм солдатам перед тим, як відправити їх у пекло.
Держава проходить свій найголовніший історичний іспит не там, де можна урочисто перерізати стрічку під оплески. Вона проходить його там, де треба роками, десятиліттями, дуже дорого і абсолютно без медійного пафосу тягнути найважчі випадки. Довготривалий догляд — це нудна, виснажлива, астрономічно дорога політика. Саме тому вона і є справжнім мірилом держави.
І якщо українська влада найближчим часом не навчиться вибудовувати цю політику в реальному масштабі країни, якщо не здатна чесно вийти і показати реальну кількість потреб, кількість необхідних мільярдів і реальне покриття, то всі її розмови про «ветераноцентричність» треба сприймати з дуже холодною поправкою.
У перекладі з офіційної, чиновницької мови на мову реальності ця політика означає одну просту і безжальну річ: після фронту на людину чекає не система підтримки.
На неї чекає черга.
А черга — це найпідліша, найпринизливіша форма державної вдячності, яку тільки можна було придумати для тих, хто віддав за цю державу все.
