"Ми завжди перемагали і завжди перемагатимемо!" – заявив президент путін у промові на параді 9 травня. росіян, які дивилися цей захід по телевізору, як і робили десятиліттями, можна було б зрозуміти, якби вони запитали, чому ж тоді цьогорічний військовий показ виглядав геть не переможним.
Із 1965 року, коли радянський лідер Микита Хрущов вирішив перетворити 9 травня на наріжний камінь радянської ідеології, побудованої довкола жертв Радянського Союзу у Другій світовій війні, військові паради на Красній площі транслювали світові зухвалі й відверто політичні меседжі.
Як і в травні минулого року, коли присутність лідерів В’єтнаму, Китаю та Венесуели (загалом 29 іноземних очільників) мала засвідчити силу геополітичних альянсів, на які путін усе ще міг розраховувати попри санкції; участь військовослужбовців із 13 іноземних країн натякала, що ці союзи можуть мати й військовий вимір; а нова військова техніка мала продемонструвати, що російський військово-промисловий комплекс і далі здатний на інновації попри санкції та витрати на війну, що триває.
Цей захід також був щорічним подарунком кремля народові – нагодою (дедалі рідшою) відчути національну гордість.
Жодного з цих елементів цього року не було.
Суттєво скорочена версія параду – значно коротша за тривалістю та чисельністю учасників, без жодного танка, бронетехніки чи ракетних установок – на тлі дедалі частіших ударів українських дронів углиб російської території останніми тижнями справила геть інше враження. Відчуття втоми поєдналося з усвідомленням того, що Кремль втрачає відчуття мети після понад чотирьох років війни проти України.
День, який завжди вибудовувався довкола символізму, тепер символізував щось зовсім інше: разючий контраст між тим, чого Червона армія досягла за 47 місяців війни проти нацистської Німеччини, і тим, де перебуває армія путіна після понад 50 місяців бойових дій. Висновки невблаганні й неминучі – навіть для прихильників режиму.
Ще дужче прибічників путіна дратує те, що захід на Красній площі, який претендує бути вітриною російської військової могутності, тепер так сильно залежить від поведінки президента Зеленського – зокрема від того, чи вирішить він завдати удару по росії саме цього дня. Зрештою президент Трамп і його помічники втрутилися, щоб домовитися про короткострокове припинення вогню, проте це залишило Україні моральну перевагу, що розлютило російських націоналістів.
Українська загроза тепер очевидна для всіх.
Атаки дронів по регіонах росії у тижні перед святкуванням створили доволі тривожне очікування того, що цього дня може статися щось справді страшне (за оцінкою аналітика відкритих джерел, у березні на територію росії було запущено близько 7 000 українських дронів – уперше більше, ніж повітряних ударів кремля).
російські контрзаходи лише посилили ефект. Постійні перебої з інтернетом мали дезорієнтувати українські дрони; зокрема, у день параду повністю заблокували мобільний інтернет. Це навряд чи сприяло стриманому вшануванню мужності червоної армії.
Утома від війни вже не нова. Вона стала відчутною в росії ще минулого року, коли зникли надії, які еліта покладала на те, що Трамп укладе мирну угоду, а цього року лише поглибилася. Складається враження, що більше ніхто не хоче говорити про війну — вона стала великою забороненою темою, але навіть ті, хто намагався не думати про Україну й максимально дистанціюватися від тамтешніх страждань, не могли уникнути її наслідків. Війна є постійною й дуже дратівливою фоновою присутністю, що погіршує геть усе – від економіки та повсякденного життя до подорожей і комунікацій.
Отже, якщо росіяни й сподівалися на щось у День перемоги, то на якийсь сигнал від Кремля щодо того, чого чекати від війни далі.
І справді, у тижні перед парадом кілька російських медіа отримали від кремля інструкції уважно стежити за промовою путіна, яка, як сказали журналістам, матиме особливе значення.
Не мала. Єдиним новим елементом промови путіна став випад проти європейців, яких він тепер назвав "слухняними посібниками" (нацистських) злочинів.
Втім, навіть це було звернене в минуле, а не в майбутнє – і не давало нічого, крім дедалі сильнішого відчуття, що сам Кремль втратив орієнтири.
Пізніше того ж вечора, коли путін – помітно спокійніший від того, що жодної атаки не сталося, – відповідав на запитання журналістів у кремлі, він звучав бадьоріше, але так само не наблизився до пояснення того, як Москва бачить завершення війни.
Навпаки, коли він виголосив обов’язкові фрази про близьке завершення бойових дій і готовність зустрітися із Зеленським, то одразу додав стільки застережень, що стало очевидно: він лише звертається до американської адміністрації; інакше виглядало б, ніби Трамп зробив путіну подарунок, не отримавши нічого натомість.
Що ж до того, куди може рухатися війна, росіяни не дізналися нічого нового. Вони цілком слушно можуть непокоїтися: їхній лідер так мало говорить на цю тему, бо сам так само не певен, що робити далі. Перемога видається дуже й дуже далекою.
