Умови сучасної війни, уникнути якої не вдалося, вимагають не тільки постійного наукового осмислення процесів, що відбуваються у сферах національної безпеки, військових технологій, озброєння та інформаційних систем, а й поглибленого вивчення, перш за все, історії воєн. Лише вивчивши розвиток оборонних технологій, можливо прийти до аналізу новітніх загроз. Саме ці загрози стають визначальними чинниками для побудови стратегії Перемоги у війні.
Спектр процесів, які потрібно дослідити, безумовно широкий. Усі складові цього спектру надважливі для осмислення. Сьогодні є багато розмов і роздумів про створення армійських корпусів. Для нас, військових, ця тема, перш за все, про управління.
Звісно, управління військами є справжнім мистецтвом, яке формувалося упродовж усієї історії воєн. Тому погляд саме на історичні події має дати можливість з’ясувати основні тенденції розвитку процесу управління, які й мали б убезпечити від помилок, що колись уже були зроблені. Так, звісно, мало б бути.
Що ж відбувалося у Збройних Силах України?
Наше військо за свої понад як 30 років, звісно, мало свою історію. У той час, коли я став членом великої родини під назвою ЗСУ, це була ще повністю радянська армія з усіма її атрибутами, яких ніхто не боявся. Вже згодом радянська армія була закамуфльована в камуфляж українського зразка, а «батьківська опіка» керманичів країни, перш за все, з економічних міркувань, зробила цю армію абсолютно небоєздатною і призначеною точно не для війни.
Одного разу я почув думку, що це стало можливим, тому що «величезний розмір успадкованої армії та арсеналу зброї був ключовою перешкодою для ефективного процесу реформ». Дійсно, у 1991 році Україна мала п’ять сухопутних армій (військові формування, що складаються з двох або більше корпусів), чотири повітряні армії, одну армію ППО, одну стратегічну ракетну армію, 21 дивізію, один армійський корпус, три повітряно-десантні бригади, 34 військово-навчальні заклади, підрозділи тилового забезпечення та підтримки, а також штаби управління трьох військових округів, що налічували близько 780 000 військовослужбовців загалом.
Що було далі, немає сенсу нагадувати. Хотів би лише зупинитися на тому, що система управління ЗСУ на етапі їх створення дійсно налічувала окрім Головного штабу та командування видів та родів військ ще п’ять сухопутних армій, у складі яких було два або більше корпусів, чотири повітряні армії, одну армію ППО, одну стратегічну ракетну армію, 21 дивізію, один армійський корпус, три повітряно-десантні бригади.
Вже у 2022 році, коли війна набирала шалених обертів, а ми намагалися негайно відновити систему управління шляхом створення саме армійських корпусів, один державний діяч мені сказав: «Це радянський пережиток». Дуже шкода, що і серед деяких представників військового керівництва знайшлися ті, хто підтримував тоді саме таку думку.
Ще одне важливе питання, про яке слід згадати і яке вплинуло на систему управляння військами, – це розпочате поглиблення взаємовідносин з НАТО. У той час, коли армія Росії здобувала бойовий досвід у війнах на Кавказі, ЗСУ намагалися отримати досвід у міжнародних миротворчих операціях та під час сумісних навчань. Усе це призвело до удосконалення процесу реформ власних Збройних Сил у бік опанування так званих «стандартів НАТО».
Апогеєм цього, став наказ Міністерства оборони України №141 від 29.03.2019 року. Зараз його мало хто згадає, адже людей, які працювали над його створенням, а особливо над його реалізацією, в строю вже не залишилося. Так склалося, що саме я був чи не головним його виконавцем на стратегічному, а згодом і оперативному рівні. А тому мав зрозуміти усі тонкощі чи не першої кардинальної реформи системи управління Збройними силами України.
«Про трансформацію системи об’єднаного керівництва силами оборони та військового управління у Збройних Силах України» – ось його повна назва. Звісно, це підзаконний акт і базувався він на законах України, указах президента, рішеннях Ради національної безпеки і оборони. Але вперше наказом Міністерства оборони створювався механізм і процедура завершення створення ефективної системи об’єднаного керівництва силами оборони та військового управління у ЗСУ. І все це на основі принципів і стандартів, прийнятих державами-членами НАТО.
Чи було це наслідком історичної ретроспективи? Звісно, так. Бо саме огляд операцій НАТО вводив поняття об’єднаного управління та об’єднаних операцій. Дуже цікаві поняття з точки зору оперативного мистецтва. Цей характер операцій передбачає, що усі операції за своєю суттю є об’єднаними і проводяться об’єднаними силами. Відповідно – усі операції в будь-якому оперативному просторі (на морі, на суші, у повітрі та в кіберпросторі) є об’єднаними або міжвидовими за своєю суттю. Вони проводяться силами і засобами об’єднаних (міжвидових) угруповань із залученням видів і родів військ (сил) та інших складових сил оборони. Тут все начебто добре. І досвід гідний перейняття. І напрямок руху в НАТО очевидний.
Але є одне але. У відповідності до доктрини НАТО, ці операції розрізняють:
- на стратегічному рівні – рівень на якому збройні сили застосовуються в рамках політичної структури як частина колективної стратегії з метою досягнення стратегічних цілей альянсу;
- на оперативному рівні – рівень, на якому кампанії і основні операції плануються, проводяться і підтримуються з метою досягнення стратегічних цілей в театрі або районах проведення операцій;
- на тактичному рівні – рівень, на якому сили застосовуються для виконання військових завдань і досягнення цілей, що у свою чергу, забезпечує успішне виконання завдань на оперативному і стратегічних рівнях.
За гарною структурою цих визначень криється головна відмінність від того, що ми побачили у 2022 році. Усе це не передбачає ведення війни на широкому фронті. Операції мають у більшості експедиційний характер і обов’язкову колективну складову. Тому управління такими діями буде суттєво відрізнятися від повномасштабної війни. Чи знали ми тоді про те, що рівно через три роки ми дорого за це заплатимо? Але чи могли ми подивитися на інший досвід? Мабуть, ні.
31 березня 2020 року наказом Міністерства оборони України №106 наказ Міністерства оборони від 29 березня 2019 року №141 “Про трансформацію системи об’єднаного керівництва силами оборони та військового управління у Збройних Силах України” (зі змінами) був визнаний таким, що втратив чинність як реалізований.
У грудні 2019 року мене було призначено командувачем оперативного командування «Північ». Тоді моя робота над реалізацією наказу номер №141 завершилася. А 27 липня 2021 року пізно увечері я зайшов до кабінету Головнокомандувача Збройних Сил України вже як господар. Система управління на той момент на стратегічному і оперативному рівні залишилася рівно у тому ж стані, в якому я залишив роботу над нею. У відповідності до принципів і стандартів НАТО, Збройні Сили України фактично мали:
- на стратегічному рівні один орган управління – це об’єднаний оперативний штаб з командувачем об’єднаних сил;
- на оперативному рівні п’ять – оперативні командування «Північ», «Південь», «Захід» і «Схід» зі своїми штабами та ще одне командування об’єднаних сил, що діяло на території Донецької та Луганської областей.
У відповідності до схеми, розробленої мною ж, командування об’єднаних сил могло у своїй оргштатній структурі розгорнути ще один орган управління оперативного рівня. Таким чином органів, здатних і підготовлених до саме планування та управління операціями, було на стратегічному рівні – один, на оперативному – шість.
Більше того, сама реформа по суті була завершена на стратегічному рівні. Так, були чітко розділені функції міністра оборони та Головнокомандувача ЗСУ. Нарешті відбулося відокремлення функції з формування державної політики у сфері оборони від функції її реалізації. Також здійснено відокремлення процесу планування розвитку спроможностей від операційної (поточної) діяльності Генштабу Збройних Сил та органів військового управління ЗСУ.
Врешті чи не вперше відбулося відокремлення функції генерування сил від функції їх застосування. Так, генерування сил стало основним змістом діяльності командувачів видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, саме вони відповідають за розвиток підпорядкованих їм військ (сил), їхнє технічне оснащення та всебічне забезпечення, підготовку та готовність до виконання покладених завдань.
Командувач же об’єднаних сил у межах визначених завдань з оборони держави мав здійснювати застосування переданого в його підпорядкування комплекту військ (сил) через підпорядкований йому Об’єднаний оперативний штаб (Командування об’єднаних сил – у перспективі).
На оперативному ж рівні, ситуація кардинально відрізнялася. Реформа оперативного рівня фактично була тільки розпочата і не завершена. На тактичному рівні, можна впевнено сказати, що вона навіть не розпочиналася. Практично це означало, що на стратегічному рівні вже діяли структури і процедури, відповідно до принципів об’єднаного керівництва, а на оперативному і тактичному рівні все залишалося фактично на стадії перехідного періоду. Уже згодом саме відсутність дієвої ієрархічної вертикалі, наприклад, в системі генерування (підготовки), давала досить серйозні збої.
Ще одним важливим аспектом слабкості системи управління було повна відсутність засобів автоматизації. Система «ДЗВІН» все ще розроблялася і паралельно вела запеклу боротьбу з конкурентами. Хоча розроблена мною організаційно штатна структура, наприклад, Об’єднаного оперативного штабу якраз і передбачала поступовий вивід людського ресурсу від шаблонних операцій, потрібної кількості комплектів обладнання все ще не було ні на стратегічному, ні на оперативному рівні. Для тактичного рівня такі комплекси все ще перебували тільки на стадії розробки.
До речі, сама система розробки і прийняття на озброєння таких комплексів і зараз перебуває в процесі обговорення. М’яко кажучи, обговорення. Усе це з одного боку викликало занепокоєння, а з іншого – давало можливість нам, командирам, експериментувати та пропонувати хоч якесь рішення. Так, у травні 2021 року, будучи командиром оперативного командування «Північ», я проводив навчання з однією з механізованих бригад. Акцент робився не лише на так званій об’єднаній підготовці, яка складається з міжвидової та міжродової складових. А головне – на намаганні створити нами праобраз першої системи ситуаційної обізнаності. Як казали мої підлеглі та волонтери, які допомагали власними коштами і силами збирати обладнання, основним технічним рішенням був звичайний канцелярський скотч, яким нам вдалося об’єднати систему розвідки, управління діями і вогневого ураження.
Не зважаючи на великий інтерес командирів і командувачів, які були присутні на навчаннях, оцінку ми отримали таку: «Що це за мультики ви тут показуєте?». Вже згодом з майбутніми системами ситуаційної обізнаності виникла ще одна анекдотична ситуація. Так, восени 21 року вже на посаді Головнокомандувача ЗСУ я отримав офіційне попередження від одного контролюючого органу про негайне припинення експлуатації програмного забезпечення «КРОПИВА» у військах. Звісно, цього я робити не став. А згодом розпочалася повномасштабна війна.
Відсутність автоматизованих систем управління несла ще одну проблему. На пункті управління основною бойовою одиницею залишався лише підготовлений особовий склад. А отже – лише від його навичок і знань повністю залежав результат роботи. І не дивно, що саме Об’єднаному оперативному штабу, укомплектованому кадровими офіцерами, був потрібен час на злагодження. Якого, звісно, вже не було.
Усе це, ще наприкінці 2021 року у нас викликало великий сумнів, який був підтверджений і в ході комплексу навчань зі штабами, що проводилися до самого початку вторгнення.
Ще однією розбіжністю було те, що оперативні командування, як види і роди Збройних сил України, мали функцію генерації. А отже – штаби мали подвійне навантаження. Оргштатна структура ж, наприклад, командування Сухопутних військ , які теоретично могли б здійснювати процес планування та управління, не мала у своєму складі органів, які б здійснювали цю функцію. Зовсім інші завдання мав і Генеральний штаб. Звісно, усе це оперативно виправлялося вже під час повномасштабної агресії.
Хотів би ще пригадати історію. Тоді, весною 2022 року, я перегортав сторінки одного підручника. Його автора та походження, звісно, сьогодні назвати неможливо. Але сторінка 308 була просто затерта мною. Я безліч разів відкривав її перед багатьма людьми і не лише у погонах.
Ось що там написано:
«Удосконалення структури органів управління не обходилося без помилок. З початком війни до них слід віднести ліквідацію корпусних управлінь. Так, до кінця 1941 р. з 62 управлінь корпусів залишилося лише 6, а кількість управлінь загальновійськових армій зросла з 27 до 582. За відсутності корпусних управлінь командувачі арміями змушені були створювати тимчасові оперативні групи керівництва військами, які діяли на окремих напрямах.
У ході війни бойова практика змусила відродити корпусну ланку управління. Протягом 1942-1943 років кількість корпусів зросла до 161. Істотно сприяло поліпшенню системи управління військами створення під час війни потужних механізованих, танкових, артилерійських та зенітно-артилерійських з’єднань. У цілому нині на вироблення оптимальної структури органів управління військами у війну знадобилося понад два роки. Вона створилася переважно лише до кінця 1943 року».
З початком повномасштабного вторгнення система управління в ЗСУ безперервно змінювалася, відповідно до обстановки. Безпрецедентний розмах збройного вторгнення потребував значного збільшення кількості органів та пунктів управління. У першу чергу, це пов’язано зі збільшенням просторових розмірів районів ведення бойових дій та кількості військ, які залучалися до них.
І якщо на початку вторгнення нам вдавалося задіювати усі можливі ресурси, у тому числі і за рахунок розгортання органів управління видів і родів військ ЗСУ, то влітку ситуація докорінно змінилася. Перш за все, я наполягав на активній участі саме командування Сухопутних військ у процесі відмобілізування та підготовки резервів. Підготовка яких інколи набувала суспільного резонансу. Важливо було задіяти якомога більше ресурсу саме цього органу управління. Адже і сам командувач, і його заступники виконували завдання з управління застосуванням у районах виконання бойових завдань.
До цього процесу необхідно було залучити й безпосередньо оперативні командування за територіальним принципом. Але їхнє задіяння до комплектування інших органів управління майже унеможливлювало виконання цього завдання. Врешті, нажаль, ситуація складалася по іншому.
Влітку 2022 року система управління Збройними Силами України виглядала так:
- на стратегічному рівні – Генеральний штаб ЗСУ;
- на оперативному і оперативно-тактичному рівні – 24 різних органів управління, що діяли на різних напрямках.
Отже, фактично дефіцит підготовлених органів управління складав не менше 18 об’єктів. Це мали бути сформовані і підготовлені до роботи у різних умовах органи управління. За браком часу ці тимчасові органи управління інколи комплектувалися оперативним складом одночасно з 10-ти або більше різних військових частин та установ ЗСУ.
Особовий склад, що прибуває на доукомплектування такого органу управління, звісно, не був ефективним виконавцем. Враховуючи необхідність їхнього навчання та набуття досвіду, а також інтенсивність зміни обстановки, це лише загострювало проблему.
У ході нарощування угруповань підрозділами та військовими частинами відбувалося зростання об’єктів управління. Це інколи приводило до зниження керованості та швидкого виснаження суб’єктів управління.
Причина цього у тому, що у підпорядкуванні командувача перебувало одночасно 15-20 бригад, а у підпорядкуванні командирів окремих бригад на широкій ділянці фронту перебувало до 12 і більше батальйонів. Ураховуючи високу інтенсивність дій, детально розібратися, провести якісно аналіз та спланувати майбутні дії майже неможливо. Увага і ресурси зосереджені на реагуванні, відповідно до ситуації. В окремих органах управління це приводило до так званого «ручного управління» – коли керівник управляв окремим підрозділом через «голову» командира. Як наслідок – поява безвідповідальності та інколи втрата ініціативи.
Ще однією проблемою, яка досить суттєво знижувала ефективність управління військами, була відсутність органу управління розвідкою на стратегічному рівні та, відповідно, комплекту сил та засобів. Поява новітніх засобів ураження вимагала негайного прийняття рішення щодо організації обміну розвідувальною інформацією в режимі реального часу. Такого органу, як і функції розвідувального забезпечення, Генеральний штаб не мав. Згодом технічно цю проблему вдалося вирішити. Ми реалізували чудову ідею щодо залучення цивільного космосу до процесу збору та обробки розвідувальної інформації. Також вдалося створити ієрархічну вертикаль до оперативного рівня, що давало можливість командувачам угруповань швидко застосовувати виділені ресурси. Проте згодом, нажаль, цей орган одним із перших було ліквідовано.
Таким чином, можу з впевненістю сказати, що вже на початковому етапі повномасштабного вторгнення проявилися проблеми у системі управління ЗСУ як на функціональному, так і на ієрархічному рівнях.
Саме тому Генеральний штаб ЗСУ улітку 2022 року ініціював перехід до армійських корпусів. Сказати ініціював – це замало. Була проведена величезна робота чималого колективу щодо підготовки саме такої моделі, яка б відповідала запитам не тільки сьогоднішнього дня, а й майбутнього. Адже потрібно було не лише запропонувати структуру органу управління, а й органів забезпечення, зв’язку, логістики і врешті – пунктів постійної дислокації.
Дуже важливо було також передбачити саме перспективну модель Збройних Сил України, де ієрархія органів військового управління буде відповідати потребам стратегічної побудови. Така модель була розроблена вже наприкінці літа 2022 року й передбачала ієрархію корпус-дивізія-бригада у Сухопутних військах. Цю ідею тоді підтримали американські та британські партнери. Врешті-решт, нам вдалося створити 9 і 10 корпуси й розпочати їхню прискорену підготовку. Але, нажаль, сама ініціатива була заблокована. Корпус ДШВ, який ось-ось мав розпочати підготовку за кордоном, так і залишився лише на папері.
Орган військового управління – це надскладний орган. Тому, звісно, я погоджуюсь, що він ще неідеальний. Але разом з тим орган управління не лише важливий, а й надвразливий – як для ворога, так і для надмірної централізації. Тому успіх на полі бою завтра повністю залежить від того, на скільки якісно нові органи управління будуть підготовлені сьогодні. Зовсім не важливо, які назви вони будуть мати і якими будуть імена командирів.
Щоб забезпечити оперативне керівництво військами у складних, нерідко критичних ситуаціях, домогтися переваги над противником у сфері управління, необхідно:
- безперервно покращувати технічну базу управління, впроваджувати автоматизовані системи управління та ситуаційної обізнаності у всі ланки управління;
- удосконалювати професійну підготовку органів управління, особливо розвивати їхні творчі якості.
Наприклад, здатність до передбачення, аналізу обстановки та великих баз даних.
Без сумнівів, успіх нових органів управління – це сила інтелекту, глибина передбачення, оригінальність задуму та гнучкістю узгодження зусиль, сил та засобів.
