Як і про причини цього – відсутності термінів служби, жебрацької зарплати, перетворення військового з героя на стрес-фактор для цивільних через проблему ТЦК, відсутність нормальної ротації та можливості переведення, тощо.
Так за що ж воюють ті, хто реально тягне лямку війни вже по 2-3 роки? Про тих, хто воює з 2014-го, я взагалі мовчу – бо це реально кіборги.
Узагальнювати точно не варто – як не варто й кидатися гучними патріотичними штампами, які вже не викликають ні в кого, передовсім в армійців, нічого, окрім втоми й роздратування. Тож, і не буду.
Враховую, що в армії ще досить не довго. Тому про її проблеми наразі волію говорити історіями та голосами інших. Хто тут давно і на кому все тримається. Так-так, в етері знову рубрика: «Невигадані історії з армії», яка вам так подобається. Щоправда, сьогодні без гумору.
Отже, просто розкажу історію одного дуже крутого воїна, з яким звів курс БЗВП. Яка ІМХО гарно дає відповідь на поставлене питання щодо реальної мотивації.
Думаю, ні для кого не секрет, що зараз масово відправляють на отримання ВОС-100 всіх тих, хто пішов воювати в 2022 р, й досі в строю. Адже тоді часу на навчальні курси особливо не було, та й не задумувався ніхто про необхідність наявності папірця, без якого тепер воювати – зась. Тож, нерідко людей прямо з окопів, де вони вже кілька років, відправляють в навчальні центри.
На моєму курсі таких людей був щонайменше взвод. І одним з них був мій сьогоднішній герой – назвемо його Олексій. Перед війною він займав чималенький пост в багатій державній компанії, керував понад сотнею людей. За пів року до початку широкомасшатбного вторгнення він записався у своє місцеву територіальну оборону, адже розумів незворотність війни.
А 24 лютого він зустрів дзвінком від знайомих. Які терміново його викликали у чималу військову частину, розташовану на території його рідного міста. Куди він приїхав і побачив її покинутою. Величезні склади зі зброєю стояли без охорони. А місцеві вже почали тягти з нього автомати.
Олексій швидко викликав тероборону, взяв на своєму підприємстві вантажівки та швиденько перевіз всю зброю на склади ТРО. І все миттєво було поставлено на облік – не пропало жодного патрону.
Як ви, напевно, вже здогадалися, буквально за місяць проти нього ДБР відкрило справу за крадіжку зброї. Добре, що він був не бідний. Тому найняв цілу адвокатську групу для захисту себе від української держави. При цьому, він продовжував воювати в найгарячіших місцях типу Бахмуту, отримав дуже важке поранення голови. 3 роки тягнулася справа, Олексій витратив на адвокатів понад 4 млн. грн. Закрили її тільки навесні 2025...
Нині у нього в голові постійно є велика кількість рідини після поранення. Відкачати можна – але, як кажуть лікарі, шанси 50/50.
І ця людина, яку після поранення перевели в мобільно-вогневу групу, збиралася після БЗВП переводитись в ССО на мінометку. Казав: ну міни таскати вже не можу, ну, так просто з бусоллю попрацюю.
То чого ж він досі не списався? Все просто – син. Який має відстрочку, поки батько воює. Тому він і не йде, хоча має повне право.
А в мінометку хоче, бо, каже, перед мертвими побратимами незручно в тилу сидіти. А в піхоту вже ну ніяк не може за станом здоров'я.
За моїми нерелевантними враженнями, саме отака мотивація – за побратимів, рідних, друзів – і досі тримає левову частку тих, хто давно на цій війні. І це цілком природно саме для цих людей як для 4 року такої війни.
Проблема в тому, що їм нема заміни. Ні в плані мотивації, ні в плані тупо наявності людей як таких у війську.
