Відстань від мене до місця влучань - біля 30 км. Але все ж таки відчувається землетрус. Будинок здригається. Скільки прилетіло - стільки й здригнувся.
Я кожного разу згадую фотографію якогось нашого поля, яке все в дірах від влучань снарядів. І чомусь уявляю, як землі може бути боляче. І плакати вона, напевно, вміє. По-своєму. Якщо вона народжує живе - отже й сама жива.
Страшні ліси, вкриті кілометрами оптоволокна, як павутинням - це ж скільки шкоди завдано? І де межа витримки? Тут одне питання - вбивства наших людей. Друге - тортури над нашою землею. Щоб не народжувала більше. Щоб не годувала. І це все після того, як ми їх вигодували нашим зерном. Невдачні дармоїди...


















