Схоже, враховуючи склад делегації, іранський режим ставиться до нинішніх переговорів із високим ступенем серйозності, розглядаючи їх як потенційну можливість просування свого набору з десяти керівних принципів, щодо яких адміністрація США дала зрозуміти, що готова розглядати їх як основу для діалогу.
З точки зору Тегерана, це не просто дипломатичний процес, спрямований на деескалацію, а радше стратегічна можливість сформувати умови ширшої угоди, яка включатиме не лише обмеження, але й суттєве економічне полегшення, якого Іран терміново потребує. Важливо зазначити: Іран не сприймає ці переговори як опцію щодо припинення ворожнечі як такої. Скоріше вони розглядають їх як засіб для консолідації та формалізації нової стратегічної реальності, заснованої на тому, що Тегеран вважає своїми досягненнями під час конфлікту.
Що тут важливо зафіксувати - Іран веде переговори не з позиції реальної військової переваги, адже його збройні та командні можливості серйозно підірвані. Справжній козир Тегерана - в інституційній стійкості режиму, збереженій ядерній програмі (при всій умовності цієї опції) і контролі над Ормузькою протокою як інструменті економічного тиску. Іншими словами, Іран прибув до Ісламабаду не як переможець на полі бою, а як держава, яка вижила і зберегла головне - і саме це дає йому переговорну суб'єктність. Про це ми вже говорили раніше.
Іранське керівництво, схоже, оцінює, що поєднання цієї стійкості та нинішньої зацікавленості адміністрації США в угоді створює рідкісне вікно можливостей. Це дозволить забезпечити суттєві економічні поступки, водночас підтверджуючи статус Ірану як ключового регіонального актора у Перській затоці.
Але це вікно є «вузьким» для обох сторін - і це головна напруга переговорів. Якщо Іран висуне надто максималістські вимоги і переговори зайдуть у глухий кут, наступний раунд відбуватиметься за значно гірших для Тегерана умов: економіка продовжує деградувати, військові можливості не відновлені, а внутрішньополітичний тиск зростає. Вікно можливостей відкрите, але це буквально мить.
