«Коли місто під обстрілами — мовчання влади стає спільником обстрілів»
Новий фронт без оголошення війни
Сумська область у червні 2025 року — це вже не тил. Це прифронтова зона, яку держава офіційно ще не назвала війною, але де війна вже точиться в кожному селі. Російський наступ із боку Курської області — цілеспрямований, повзучий і стратегічно холоднокровний. Головна мета Кремля — створення "буферної зони", яка б унеможливила удари по Бєлгороду, Суджі, Тьоткіному. Але справжній намір — зробити Суми новим Харковом, без зайвого шуму, без штурму — лише терором і тиском.
Росіяни вже взяли понад 200 км² території. Локня, Андріївка, Водолаги, Костянтинівка, Кіндратівка, Олексіївка, Яблунівка. Це не "сіра зона", це окупація. І що важливіше — це плацдарм. Перший обстріл самого міста Суми касетними боєприпасами 3 червня — не випадковість, а сигнал. Місто — в зоні досяжності. Ворог — у 19 кілометрах. І чим далі, тим більше ця відстань не матиме жодного значення.
Але найбільш огидне — це не сам ворог. Найбільш огидне — це мовчазний комфорт чиновників, які вважають, що нічого критичного не відбувається. Що на карті досі все синє. Що карта важливіша за життя.
Оборона на фоні імітації державності
ЗСУ тримають лінію. Вони б’ються за кожен яр. Вони повертають Андріївку. Вони стримують хвилі "мобіків", які йдуть без броні, але з наказом здохнути за Путіна. Наші тримаються — не завдяки державній машині, а всупереч їй.
Фортифікації? 3.3 мільярда гривень. Вкопані? Частково. Якісні? Не всюди. Депутатка Безугла прямо заявляє: Сумщина — гірше за інші області по готовності. Чому? Бо між рішенням і бетонною плитою — три міністерства, п’ятнадцять папок, десять тендерів і один губернатор, якому простіше звітувати, ніж копати.
Військові самі будують укриття з колод і шиферу, поки в ОВА звітують про "сотні метрів дотів". У реальності — замість дотів на передовій: траншеї, вириті за ніч. Замість модульних укриттів — глиняні заглиблення з дошками. І замість нагляду — кругова порука.
Це не брак ресурсу. Це — брак совісті. І якщо держава справді готується до великої війни — чому під час наступу раптом виявляється, що "не встигли"?
Евакуація на свій страх і ризик
Евакуація сіл — іде. Але без розголосу. Без чіткої інструкції. Без логістичного резерву. Держава діє за принципом: вивезли — молодці, не вивезли — самі винні. По Сумах — “немає підстав”. Це місто, яке вже обстрілювали — але формально не прифронтове. Тобто загинути можна, але евакуацію не оголосять.
Громада рятує себе сама. Люди шукають знайомих на заході. Волонтери скидаються на бензин. Цілі вулиці організовуються в групи і домовляються про “умовну готовність” — вивозити родини у разі погіршення. І все це без участі влади.
Більше того — активісти скаржаться, що будь-яка ініціатива з боку громадськості щодо допомоги з евакуацією зустрічає “обережне гальмування” з боку місцевої влади: “аби не створити враження паніки”.
Ви уявляєте? Ми вже на стадії, коли головний страх чиновника — не ворожий снаряд, а заголовок у ЗМІ. А люди — пакують речі мовчки. І це — вирок системі.
Комунікація з потойбіччя
Інформація — це поле бою. Але на Сумщині влада його здає щодня. Генштаб говорить про “Курський напрямок” — щоб уникнути слова “Суми”. Чиновники мовчать до останнього — або коментують вже після деокупації. Іноді здається, що ОП дізнається про ситуацію в Сумах з телеграм-каналів, як і решта країни.
Офіційні звіти мають лаг 5–10 днів. Подія вже відбулась, інформація є в DeepState, місцеві це знають — але в брифінгах тиша. Жодного зізнання, жодного попередження. Лише постфактум: “Так, ми звільнили село, яке раніше не було втрачене за офіційною версією”.
Це не просто недбалість. Це системна стратегія глухоти. Якщо не згадувати — не існує. Якщо замовчати — не треба реагувати. Якщо стерти з карти — не треба захищати.
Внаслідок — люди не вірять ні словам, ні мапам, ні офіційним заявам. І що гірше — вірять фейкам, бо фейк хоч дає відповідь. А влада — тільки чергове “все під контролем”.
Економіка, яка вичікує — і готується бігти
Суми не зупинилися. Але Суми вже — на паузі. Бізнес не тікає, але вже тримає руку на кнопці «evac». Люди працюють — але при першому ударі по ТЕЦ або автостанції поїдуть всі.
McDonald's не відкрився. Кав’ярні не інвестують у розширення. АЗС запасаються, але розраховують на «режим економії». Логістичні компанії переводять вантажі через Полтаву. Компанії з Сум шукають запасні офіси в Дніпрі.
Ринок праці є — але “з умовами”. Роботодавці не дають довгих контрактів. Персонал — на змінних. Вакансії — із застереженням. Бізнес — не довіряє ні безпеці, ні владі.
І водночас — волонтери, які працюють без вихідних. Люди, які самі доставляють ліки на передову. Жінки, які шиють турнікети. Це не просто економіка — це економіка опору. Але вона не витримає довго, якщо їй з тилу — б’ють по руках, а не по плечу.
Висновок: не здамо — але нам здають
Суми — це не просто точка на мапі. Це моральний тест для всієї державної системи. Тут перевіряється не лише міць окопів, а й щирість кабінетів. Бо якби Суми були в західному регіоні або ближче до столиці — їхня доля вже давно була б у заголовках щоденних зведень. Але вони — на північному фланзі, між Харковом і забуттям. І тому на них спускають тишу, як ковдру — щоб не чути криків.
Це місто не зламається. Його не зламають ракети, його не зламає армія трупів Путіна. Але його може зламати байдужість своїх. І ми наближаємося до цієї межі.
Найнебезпечніший ворог — це не той, хто б'є ззовні. А той, хто всередині ухвалює рішення мовчати, затягувати, “не підіймати паніку”. Бо за цими словами — страх. Страх узяти відповідальність, визнати помилки, вийти перед людьми і сказати: “Так, ми не впоралися. Так, нам треба допомога. Так, Суми — під загрозою.”
Ми вимагаємо не героїзму від ОВА і не відваги від міністерств. Ми вимагаємо правди. Чесної, повної, негайної. Без неї кожен новий день — це день програшу.
Суми не здадуться. Але їм не можна здавати тил. Якщо ми справді держава, а не фрагмент, то захист Сум — це не просто завдання ЗСУ. Це відповідальність усієї системи. І якщо вона знову вирішить брехати — відповідати доведеться не лише на виборах. А на історії.
Бо Суми — це вже не просто місто. Це дзеркало, в якому видно обличчя всієї України. І якщо там буде порожнеча — ми самі вирили її власними руками.
