На одній із презентацій буквально нещодавно я побачив фразу: “Свобода — це дочка промисловості та багатства”. Її автор — Луї Блан, французький політик і соціаліст XIX століття. Ці слова, на перший погляд банальні, насправді є ключем до розуміння того, чому Україна сьогодні балансує між демократією і спокусою авторитаризму. І чому саме економіка — не політичні гасла — вирішує, чи буде у нас свобода. Свобода — не духовна абстракція. Вона має матеріальну основу. Вона народжується не в маніфестах, а в майстернях, лабораторіях, ринках, університетах і виробничих цехах.
Бідність — фундамент для диктатури
Будь-який тоталітарний режим — радянський, путінський, північнокорейський — завжди спирається на штучно створене зубожіння більшості. Це не побічний ефект. Це інструмент. Бо бідна людина:
• залежна від держави — для виживання;
• не має доступу до якісної освіти та критичного мислення;
• не здатна до довгострокового планування, бо живе в режимі виживання;
• схильна до популізму та маніпуляцій;
• втрачає внутрішню гідність, бо її обставини не залишають простору для боротьби.
Таким чином, влада штучно утримує населення в стані нестачі, роздаючи крихти і вимагаючи лояльності. Коли людина не має вибору, вона обирає не свободу, а хліб. Тому хліб — завжди перший інструмент контролю.
Усі інститути, що створюють незалежність — наука, малий бізнес, самозайнятість, приватна власність, доступ до інтернету та ринку — становлять небезпеку для диктатури. Бо ці інститути живлять автономію громадян. А свобода — це завжди автономія. Вона виникає там, де є здатність сказати: «Я справлюсь сам».
Україна: 20 років розпаду економіки та інституцій
Якщо поглянути на карту економічного розвитку України за останні два десятиліття, ми побачимо не просто стагнацію. Ми побачимо систематичне знищення:
• ПТУ та робітничих спеціальностей — знецінено і закрито;
• Наука та дослідження — зведені до грантів або виживання, без сталого фінансування;
• Мале виробництво — знищено тиском, рейдерством або відсутністю підтримки;
• Індустрія — поступово перетворена на металобрухт, де на кожен новий завод припадає десятки закритих цехів;
• Освіта — знецінена популістськими “реформами”, де диплом важливіший за компетенцію;
• Фермерство — витіснене агрохолдингами, які експортують сировину замість доданої вартості.
Додатково, ми бачимо вимирання цілих індустріальних міст, які колись були хребтом української економіки. Відсутність довгострокових інвестицій, замороження програм розвитку, корупція в тендерах — усе це створює відчуття, ніби економіку вбивають свідомо. І це недалеко від правди.
У результаті ми маємо сировинну економіку, залежну від експорту кукурудзи, ріпаку, зерна і дешевої робочої сили. Це не випадковість — це стратегія зручна для касти можновладців. Бо контроль за потоками від продажу сировини — це швидкий кеш без залучення громадян. А сильна промислова економіка завжди вимагає сильної демократії. І навпаки — там, де демократія небажана, вбивається економічна складова, яка здатна її підживлювати.
Хто виграє від цього?
Поки країна бідніє, одна група тільки зміцнюється: функціонери, силовики та чиновницька каста. Саме вони:
• мають доступ до бюджетів;
• контролюють правоохоронну систему;
• паразитують на тендерах;
• тримають монополії на ринок і розподіл ресурсів;
• купують нерухомість за кордоном, водночас критикуючи “західні цінності”;
• використовують війну як прикриття для збереження status quo.
Україна вже має чиновницько-силову або кримінально-кастову модель влади, яка дуже близька до авторитарної. І головний її союзник — злидні українців. Саме злидні забезпечують відсутність вимог, страх перед вільною думкою, і максимальну залежність від системи. Бідна країна — це країна, де легше маніпулювати. А отже — легше керувати в інтересах обраного прошарку.
Згадаймо слова Мілтона Фрідмана: «Тільки в умовах економічної свободи можлива політична свобода». Україна — яскраве підтвердження зворотного: коли економіка задушена — свобода стає привілеєм, а не правом.
Свідома політика економічного душіння: кейс Гетьманцева
Окремим символом політики економічного придушення став Данило Гетьманцев — голова податкового комітету, який послідовно блокує будь-які спроби лібералізації, захисту підприємництва чи реформування фіскального тиску. Його діяльність — це не технократична помилка, а інструмент політичного контролю через економічне задушення.
• Проти воєнного часу та масового відтоку бізнесу — він ініціює репресивні перевірки;
• Проти малого бізнесу — нав’язує фіскалізацію навіть там, де вона неефективна та руйнує самозайнятість;
• Проти свободи найманої праці — вводить надмірну звітність, штрафи, страх, обмеження;
• Проти експорту — створює непрогнозоване середовище, в якому легально працювати складніше, ніж сховатися в тіні.
Гетьманцев — політична парадигма, в якій економіка має бути під ковпаком, а підприємці — на колінах. У цій системі свобода — небезпечна. Бо той, хто має прибуток, має силу. А такий громадянин не потребує чиновника як благодійника.
Його риторика як радянський рецидив: держава контролює все, а ті, хто вільно дихає, — підозрілі. Він вважає фіскальний тиск не інструментом, а місією. І саме в цьому — найбільша небезпека.
Це вже не просто антиекономічна політика — це атака на право людини бути самодостатньою. А значить — це атака на демократію як таку.
Війна як точка прориву: створити економіку сили, а не страждання
Війна — це трагедія. Але також — момент для радикального переосмислення економіки. Ми не можемо будувати майбутнє на ріпаку й гуманітарці. Нам потрібна не лише перемога на полі бою, а й перемога у сфері майбутнього — тобто в економіці, індустрії, науці та інноваціях.
Україна має шанс стати новим оборонно-промисловим хабом Європи. Потенціал нашої оборонної промисловості — від дронів до електроніки, від систем зв’язку до бронетехніки — величезний. Але:
• нам потрібна приватизація оборонної сфери — із залученням малого та середнього бізнесу;
• держава має вкластися у військові інкубатори, технопарки, навчання, R&D;
• мають з’явитись експортні програми, які принесуть валюту і створять робочі місця;
• врешті-решт, потрібно демілітаризувати корупцію, яка знищує довіру до оборонного сектору;
• створити нові кластерні моделі співпраці між університетами, виробниками і замовниками;
• стимулювати внутрішній попит через програму модернізації лікарень, шкіл, інфраструктури українським продуктом, а не імпортом.
Ми маємо шанс вийти з війни не лише зруйнованими містами, а з відновленою економікою, яка працює на силу, а не на злидні. Цей шанс треба використати.
Свобода — це дочка промисловості. Якщо ми не маємо сильної економіки, що живе на основі знань, навичок, підприємництва, експорту — ми приречені або бути жебраками при владі, або бунтівниками без результату. Лише промислова, інноваційна Україна стане вільною Україною. Бо де є справжній бізнес — там зникає диктатура.
Новий суспільний договір: свобода через достаток!
Україна потребує нового договору між державою та громадянами. Не популізму й обіцянок “триматися”, а:
• гарантій приватної власності;
• свободи для бізнесу;
• чесного оподаткування;
• інвестицій в інтелект;
• розвитку сучасної промисловості;
• активної участі громад у розподілі ресурсів і контролі за владою.
Має бути створений чіткий запобіжник проти того, щоби влада знову зростила касту недоторканних чиновників. У центрі економіки має стояти не бюрократ, а підприємець, не податківець, а інженер, не перевіряючий, а творець.
В основі суспільного договору нового типу має бути раціональна довіра і відповідальність, а не страх і податкова покора. Громадяни мають розуміти: чим більше вони заробляють — тим сильніша країна. І держава має це підтримувати, а не душити.
Лише тоді свобода перестане бути абстракцією з книжок і стане реальністю, якою володіє не 10% населення, а кожна людина, здатна реалізувати себе — без дозволу згори.
Замість висновку
Там, де є виробництво — там народжується свобода. Там, де лишився тільки ринок для чужих товарів — народжується тиранія. Час будувати країну, в якій свобода не є милістю, а наслідком сили, добробуту і гідності. Україна має шанс — і не має права його втратити. Але вікно можливостей невпинно зачиняється з корупціюю, рукожопістю, шкурняками та свідомому виборі влади треку на авторитаризм.