В нас ще є трохи часу перед національною катастрофою, яка повторюватиме падіння УНР у 1919-1920 через діяльність Петлюри. Залишається тільки дивуватися, як історія робіть 100-річні кола.
Час, що лишився, краще за все витратити на читання підручника з Історії України за 10-11 клас. Не знаю, як у вас, а в мене в Бердичіві у 10-11 класі підручник був такий: величезна цеглина з газетного паперу, у блакитній обкладинці, книжка, у якій був тільки текст та не було жодної ілюстрації.
Він був написаний жахливою канцелярською мовою. Ті, хто поступав у серединні 90-х у виші, де треба було складати вступний іспит з історії України та готуватися по цьому підручнику, побачивши фото, відчують відчай та безвихіддя, як тоді, попри те, що минуло 30 років. Не дивно, що моє покоління не знає історії України взагалі та сприймає все, що зараз відбувається, як щось унікальне, як якесь одкровення.
Й ми не унікальні. Історії України не знали наші батьки й не знають наші діти. Така вже в українців доля: не знати минулого, а через це – себе, а через це не мати майбутнього.
Бо нація, яка знає та шанує свою історію, пам’ятає її та навчається на ній, ніколи не стикнеться з тим, що її кату та вбивці стелять червону доріжку та аплодують лідери країни, в якій дійсно знають своє минуле.
Ми не хочемо захищати країну. Не хочемо шанувати тих, хто це робить. Не хочемо нічого чути та знати про війну. Ми говоримо: «Донбас? Тільки? Ну слава Богу, хай забирає, це менше, ніж 5 областей!» «Донбас? За те, що з неба зникнуть шахеди а з вулиць ТЦК? Звісно! Обома руками підтримуємо!»
Я не засуджую. Живіть як хочете. Але хоча б підручник про трагедію УНР, це перша чверть десятого класу, було б варто почитати. Там буде багато речей, які вас вразять.
