"Точка біфуркації" - Владислав Смірнов

Цей прострілений вказівник — не просто музейний експонат. Це — документ епохи. Свідчення нашої затяжної помилки, нашого коливання між правдою і зручністю, між собою — і тінню, що завжди стояла позаду, дихаючи в потилицю. Знак між Україною і Росією — як розірване речення в нашій історії. Але тепер ми мусимо поставити в ньому крапку.

Росія — це не сусід. Не брат. І навіть не ворог у класичному сенсі. Це — залишок. Рештки імперського проєкту, що мав померти разом із СРСР, але вижив за рахунок нашої нерішучості, нашого страху, нашої звички жити в чужому коридорі.

Ми роками тягнули за собою це минуле. Зберігали радянські ритуали. Носили георгіївські стрічки й пускали “русскій мір” у підсвідомість. Ми боялися дратувати. Шукали компромісів. Водили дипломатичні танці, мов на кладовищі. Але правда була перед очима: Росія ніколи не прийме незалежної України, бо її саме існування — виклик кремлівському міфу. Ми були викривленням у їхній картині світу. І нас мали виправити.

Москва не змінилася. Вона просто змінила вивіску. Замість комунізму — “традиції”. Замість серпа — ікона. Але ціль та сама — поневолення, злиття, зникнення. Росія — це не майбутнє. І навіть не теперішнє. Це минуле, яке не хоче вмерти. Минуле, що б’ється в агонії, але смертельно ранить, перш ніж впасти.

Наша трагедія — в тому, що ми довго не наважувалися його відрізати. Політична еліта ходила на поклон. Бізнес розмовляв російською. Культура жила цитатами Пушкіна, ніби не було Голодомору. Ми зберігали підручники, в яких були “Вєлікая Отєчєствєнная”, але не було УПА. І платили за це роками отруєння. Ми самі дозволили Москві залишатися в собі.

І ось тепер ми нарешті стоїмо перед точкою біфуркації — моментом, коли шлях назад стає неможливим. Коли держава або переосмислює себе повністю, або гине. Це не просто війна — це злам. Перехід між Україною, яка ще боролася зі своєю колоніальністю, і Україною, яка остаточно рве кайдани. Це шанс — і це останній шанс. Або ми підемо далі як самостійна цивілізація, або знову впадемо в обійми мертвого імперського хижого минулого, яке нас ніколи не відпустить живими.

Цей знак — ніби дзеркало. Розбите. Посічене. Кожна діра — як втрата. Він вказує вбік — але ми вже не маємо права звертати. Ми вже не на роздоріжжі. Ми на прямій. І вона — лише вперед, лише геть від тіні.

Майбутнє України починається там, де ми більше не озираємося на Росію. Не виправдовуємо, не пояснюємо, не пояснюємося. Де ми не розглядаємо її як частину нашої історії, а лише як травму, яку треба прожити — й залишити.

Ми не повернемося туди. Не тому, що не хочемо. А тому, що більше не можемо. Бо кожен, хто хоче “домовитися” — мусить пройтись цими могилами. Подивитись у очі дітям без батьків. Послухати, як звучить ніч під обстрілом. І тільки тоді відповідати: чи варта ця примара майбутнього?

Росія для нас більше не альтернатива. Це не просто ворог — це закрите минуле, до якого нас довго змушували повертатися знову і знову. Ми жили на перехресті, де політики постійно розвертали країну то в бік Москви, то назад — не здатні зробити вибір. Але тепер усе інакше. Ми заплатили надто велику ціну, щоб залишитися на місці. Вибір зроблено не деклараціями, а кров’ю, втратою і незворотністю.

Точка біфуркації пройдена…