Під час зустрічі з представниками єврейської громади України міністр закордонних справ Ізраїлю Гідеон Саар згадав, що це його другий візит до Києва. Перший відбувся ще 1999 року — тоді він прибув у складі ізраїльської делегації разом із прем’єр-міністром Біньяміном Нетаньягу, який зустрічався ще із президентом Леонідом Кучмою.
Цей спогад міг би залишитися просто сентиментальним — якби не контекст. Насправді це перший візит високопоставленого представника Ізраїлю до України з початку повномасштабної війни в лютому 2022 року. Лише зараз, через понад два роки після вторгнення, міністр закордонних справ Ізраїлю обговорює зі своїм українським колегою спільні стратегічні дії — проти Ірану.
Але тільки зараз. Хоча саме з перших місяців війни, коли в українському небі з’явилися іранські «шахеди», було очевидно, що Україна перетворюється для Ірану на полігон для відпрацювання майбутніх атак на Ізраїль.
Водночас — жодного слова про аналогічні дії проти Росії. Хоча жоден аналітик не має сумнівів: Росія — стратегічний союзник Ірану. Вона допомагає Тегерану триматися на плаву, координує військово-технічну співпрацю, підтримує проксі-угруповання на кшталт ХАМАС і «Хезболли», які загрожують існуванню Ізраїлю. Саме ці теми міг би підняти президент України, якби після 7 жовтня відвідав Ізраїль. Але цей візит так і не відбувся — не тільки тому, що в Києві побоювалися його наслідків, а й тому, що у Єрусалимі не надто його прагнули.
Парадокс полягає в тому, що дві держави — Україна та Ізраїль — які фактично стоять перед однаковою екзистенційною загрозою, досі не усвідомили спільність своїх викликів. Вони продовжують існувати в режимі обережної дипломатії, яка часто ґрунтується не на реаліях, а на старих страхах і штучних «червоних лініях». У Єрусалимі бояться викликати гнів Москви — хоча Росія давно обрала свій бік у близькосхідному конфлікті. У Києві досі вірять у важливість збереження хороших стосунків із країнами Глобального Півдня — хоча саме вони, своїм економічним партнерством з Росією, допомагають Кремлю продовжувати війну.
Насправді ні Україна, ні Ізраїль не мають жодних реальних причин обмежувати співпрацю між собою. Єдине, що їх стримує, — це непрофесійно вибудувані пріоритети й небажання визнати: світ змінився. І він вже ніколи не буде таким, як раніше.
