Ми більше не в реформі. Ми у фіналі. Ім’я йому — приватизація під прикриттям реформи, і цей процес відбувається мовчки, без рішення парламенту про зміну моделі медицини, без всенародного обговорення, без референдуму. Просто в один момент виявилося, що в Україні більше немає державної медицини. Є залишки інфраструктури — і плани перетворити її на актив, доступний для продажу або ліквідації.
Те, що відбувається, — не збій. Це свідомо спроєктована ліквідація моделі Семашка, в якій медицина — це зобов’язання держави перед народом, а не послуга на ринку. Падіння цієї моделі відбулося тихо, в дусі нової української політики: без відповідальності, без публічного діалогу, з відчутним цинізмом і бюрократичним азартом.
Вивіска «реформа», суть — демонтаж
Почалося все з красивих слів: «гроші за пацієнтом», «прозорість», «ефективність». Але під цими гаслами насправді запускали відмову держави від системного фінансування охорони здоров’я. Створена НСЗУ — це не модернізований міністерський апарат, а державна каса з затвердженим списком тих, кому ще можна допомогти. Усе, що не входить у програму медичних гарантій, — більше не обов’язок держави. Це послуга. Плати.
І саме на цьому етапі відбулася підміна понять: «медична допомога» перетворилася на «медичну послугу», з чітким тарифом і списком. Той, хто не входить у цей список — не пацієнт, а клієнт. І якщо грошей у тебе немає, держава тебе більше не лікує. Це вже не медицина як право — це сервіс як товар.
Закон 6013: ключ до корпоратизації лікарень
У січні 2025 року Верховна Рада ухвалила закон №4196-IX (відомий як законопроєкт 6013). Публічно — це закон «про діяльність підприємств у перехідний період». А по суті — похоронний марш для комунальних медичних установ.
Закон зобов’язує всі державні й комунальні унітарні підприємства (включно з КНП — комунальними некомерційними підприємствами, у які були перетворені всі лікарні) реорганізуватись у господарські товариства. Тобто, з бюджетних установ, які отримують гроші за програмою медгарантій, вони мають стати підприємствами, які функціонують як бізнес. Різниця принципова: підприємство може бути ліквідоване, продане, оголошене банкрутом.
І ось тут ми підходимо до суті: влада створила умови для навмисного доведення лікарень до банкрутства з подальшим розпродажем активів. Виглядає цинічно? Це не виглядає — це і є цинізм. Бо в бюджеті грошей немає, в тарифах НСЗУ — дірки, а зарплати лікарів — приниження. І замість того, щоб шукати вихід, держава просто знімає з себе відповідальність: ви — тепер акціонерні товариства, виживайте самі.
Громади викидають з процесу
Особливо ганебною є ситуація з місцевим самоврядуванням. Ще вчора лікарні були власністю громад. Завдяки цьому місцеві бюджети могли хоча б якось рятувати ситуацію: дофінансовувати зарплати, ремонтувати будівлі, купувати обладнання. Але після реорганізації в товариства місцева влада втрачає прямий вплив — вона тепер акціонер, а не власник, і в бюджетному кодексі вже не прописано, що такі структури підлягають фінансуванню з місцевих коштів. Результат очевидний: громади будуть змушені спостерігати, як їхні лікарні йдуть з молотка, не маючи жодного механізму захисту.
Це підрив не тільки медицини, а й місцевого самоврядування як інституції. Децентралізація перетворюється на фікцію, коли громадам не залишають інструментів.
Приватизація не скаже «добрий день»
Найбільша маніпуляція — у тому, що ніхто прямо не оголошує приватизацію медицини. Влада уникає цього слова, як вогню. Замість цього — «оптимізація мережі», «корпоратизація», «спроможні госпітальні округи». Але по суті, це класична схема приватизації радянської інфраструктури: створення штучного боргу, банкрутство, розпродаж.
Хтось скаже: «але приватні клініки надають якісні послуги». Так, надають. Тільки не в селах. І не в прифронтових зонах. І точно не безкоштовно. В умовах війни, економічної нестабільності й мільйонів соціально вразливих пацієнтів, масова приватизація лікарень — це гуманітарна катастрофа. Ми отримаємо Україну двох світів: одна — для тих, хто має гроші, інша — для тих, хто має страждання.
Чи потрібна нам державна медицина?
Питання не риторичне. Якщо вірити діям влади — ні, не потрібна. Але тоді треба мати мужність вийти до людей і сказати це прямо: «Лікування більше не входить до обов’язків держави. Тепер це ваша особиста справа. Проблеми з серцем, рак, вагітність — вирішуйте самі, як хочете».
Але влада не скаже. Вона зробить усе руками “незалежних” НСЗУ, “перехідних” законів, “індикативних” тарифів і відмовок про війну. А потім, коли все зламається, вийде якийсь чиновник і скаже: «Ми зробили все можливе».
І справді — вони зробили все можливе, щоб зламати медицину як публічну інституцію. Щоб перетворити лікарню на підприємство, хірурга на підрядника, пацієнта на гаманця. Ім’я цьому процесу — вмонтована приватизація. Без шуму, без камер, без відповідальності.
Висновок
Ми втратили медицину не через війну. Не через бідність. А через свідому політику демонтажу державної відповідальності. Уряд вирішив: утримувати лікарні дорого, захищати пацієнта — неефективно, підтримувати лікаря — не на часі.
Система Семашка мертва. Нова система — це ринок медичних послуг, де немає місця для слабкого, бідного, хронічно хворого або просто неуспішного. Це не реформа. Це відмова.
Історія ще скаже, хто і чому це зробив. Але вже сьогодні ми маємо бути чесними: це не криза — це вирок.
І підпис під ним — українська держава. Дякуємо!
