Розмірковування про мирну угоду або угоду про припинення бойових дій носять тактичний характер і не вирішують питання загалом. Зусилля, які докладаються зараз Україною, що намагається витиснути із західних партнерів, перш за все зі США, якомога детальніші обіцянки щодо їхніх дій у разі нового нападу на Україну, — це шлях прогностичний. Тобто такий, що не обов’язково станеться, а тому під час обговорень можна обіцяти й гарантувати що завгодно, тримаючи при цьому дулю в кишені.
Єдиним зобов’язуючим (нам так сказали) документом, який закріплює роль США у майбутньому відбитті агресії, може стати закон, проголосований у Конгресі. Це більше, ніж просто слова, але слова, які все одно потребуватимуть підтвердження. Візьмімо для прикладу Ізраїль — найбільшого отримувача військової допомоги з боку США. Десять років тому між ними було підписано «Меморандум про порозуміння», за яким Вашингтон зобов’язався надати до 2028 року приблизно $38 млрд на військову допомогу Ізраїлю: $3,3 млрд щорічно у вигляді Foreign Military Financing плюс $500 млн на спільні оборонні програми, зокрема закупівлю протиракетних систем. Але ця підтримка не надається за замовчуванням. Щороку за неї голосує Конгрес, закладаючи необхідні кошти в бюджет.
Навряд чи нам запропонують умови кращі, ніж Ізраїлю. Але це не означає, що нам не варто вимагати гарантованих гарантій (вибачте за тавтологію). Питання в іншому. Усі гарантії — надані усно чи письмово — не вирішують стратегічно питання завершення війни. Той перелік допомоги та зобов’язань, про який нам відомо з преси, що пише про хід мирних перемовин, дає можливість «триматися», але не перемагати, «захищатися», а не диктувати свої вимоги й мати постійну перевагу на полі бою.
Днями я прочитав текст президента Фінляндії Александра Стубба у Foreign Affairs, який переклали «Тексти», за що їм велика подяка. Читав три дні. Не тому, що він незрозумілий, а тому, що великий. Стубб цікаво розповідає про цивілізаційні загрози, можливу перемогу мультиполярності над мультилатералізмом. Пише, що «війна росії проти України знаменує початок чергової зміни світового порядку». Як глава держави, він має розмірковувати саме в таких категоріях. Але, заходячи на територію великих концептів, він, як на мене, робить щонайменше дві помилки.
Перша — Стубб залишається в дискурсі пошуку раціонального вирішення протистояння. Тобто все можна вирішити, якщо домовитися. Друга — віддаючи належне інституціям, він не помічає важливості ролі індивідуальності, особи.
Війна росії проти України не є раціональною. Не має розумного пояснення бажання путіна збільшити територію росії на 0,4% ціною втрати майже 1,2 млн свого населення — вбитими та пораненими. Ці цифри не б’ються. Один квадратний кілометр дорівнює втраті 18 людей. А якщо рахувати в грошах, то ціна одного окупованого квадратного кілометра — приблизно $4–5 млн. І це при тому, що ці території не отримають міжнародного визнання, потребуватимуть постійних окупаційних витрат і можуть бути (я в це вірю) в майбутньому деокуповані Україною. Тобто все це — шо б шо?
Російським диктатором рухають ірраціональні мотиви: «величие», «рускій мір», «защита русскоговорящих», «исторические земли», «один народ», «Україна — не держава, а антиросійський проєкт Заходу», «росія — країна-фортеця». І це не повний перелік. Тому домовитися з точки зору раціонального підходу — неможливо. Ми намагаємося грати в шахи, а путін — «у Чапаєва». Неможливо домовитися з параноїком і шизофреніком, читаючи йому підручник із психіатрії. Потрібен інший підхід. Путін має померти.
Це тактичне рішення, яке матиме стратегічні наслідки. Після смерті диктатора система або ламається, або різко змінюється, бо персоналістська влада не має механізму спадковості. Диктатура не передається у спадок. Смерть Гітлера та Муссоліні призвела до завершення нацизму та фашизму. Після Салазара й Франко — розвал режимів і перехід до демократії. Після Сталіна та Брежнєва — десталінізація, ХХ з’їзд, відлига, перебудова. Фізична смерть диктатора веде до ерозії системи, боротьби еліт і, навіть за умови перемоги чергового диктатора, наступник стає слабшим за попередника.
І ось тоді можна буде реалізовувати те, про що пише Стубб. Тоді — після смерті російського диктатора — можна починати розмовляти з менш навіженими, переляканими елітами з позиції раціо. А доти всі розмірковування про побудову нового, справедливого світу — це ігри розуму, самозаспокоєння та будівництво замків на піску.
Путін має померти
