Тривалий після початку великої війни я, передовсім як людина, частково - і як журналістка, теж носилася з цим запитанням: ну чому так?
Чому не було відвертої розмови із громадянами?
Чому коли американська розвідка говорила, що ось-ось почнеться, і радили копати окопи, президент пропонував святкувати якийсь день єднання?
Чому така недовіра до свого ж суспільства?
Наївне і, напевне, навіть травматичне відчуття.
У листопаді 2022 року в мене була нагода спитати про це особисто - це була зустріч президента з головними редакторами та ведучими радіо і телебачення.
Я тоді ще була головною редакторкою Громадського радіо, і мені це питання здалося важливим для рефлексування в часі. На той момент пройшло вже 8 місяців від вторгнення, щойно звільнили Херсон.
Тому я спитала, чому президент так не довіряв людям і чи не переконався він за цей час, що це було помилкою, що українські громадяни більш зрілі, більш сміливі, ніж він вважав, ніж, можливо, ми самі про себе думали.
Президент відповів дуже емоційно, він багато говорив про себе, про те, що він особисто не втік, що була пропозиція від партнерів евакуювати столицю, і він сказав, що це неможливо і що Росія зайде і займе те, що покинуто (і це правда, і навіть не займе, а випалить, як росіяни це роблять).
Сказав, що там, де немає людей, там буде смерть.
І це теж правда.
Але ця відповідь мені здалася все одно не про нас, як про спільноту.
Вона все одно була про недовіру до громадян. Бо коли довіра є, ми вважаємо людину/спільноту суб'єктною.
Здатною ухвалити правильне, корисне рішення.
Ми здатні дивитись в очі загрозі разом і бути партнерами.
Відтоді було багато чого.
І журналістських реконструкцій, і статей, й інтерв'ю.
Ця остання публікація Шона Вокера в The Guardian, окрім того, що є прекрасною журналістською і аналітичною роботою, ще й дуже стимулює спогади.
Власне, емоційно повертає в ті дні і свідченням цього є те, що ми знову почали згадувати про цю відсутність чесної відвертої розмови з громадянами.
Як пише Шон Вокер: "Найголовніше, що український уряд був повністю непідготовлений до майбутнього нападу, а президент Володимир Зеленський витратив місяці на те, щоб відхиляти все терміновіші американські попередження як страх і придушення занепокоєння своєї військової та розвідувальної еліти, яка врешті-решт зробила обмежені спроби підготуватися за його спиною".
Але зараз я би не питала про це.
Бо мені здається, що всі відповіді - в нас самих.
Фейсбук мені нагадав, що 4 роки тому, напередодні 24 лютого, я постила цю картину полтавського художника Юрія Шаповала.
Вона мені здалась магнетичною, попри моторошність.
І пророчою, як тепер ми бачимо.
Тоді чимало людей написали мені, що це ж "жах".
"Як ви можете таке публікувати".
"Як можна садити картоплю під ракетами".
"Як можна".
Але ми ще тут.
Шон Вокер пише, що ключовим уроком вторгення в Україну було те, що "не варто відкидати речі лише тому, що колись вони могли здаватися неможливими".
Це взагалі важливий і прикрий урок не лише для світових розвідок, не лише для політиків, а й для громадян.
Чи ми його до кінця вивчили?
Не всі, але велика частина з нас.
Ми ще досі тут не тому, що хтось не втік.
Ми ще досі тут тому, що були люди, які першими все зрозуміли про війну ще у 2014 році і прийняли цей бій.
Бо були люди, хто першими опинився у лютому 2022 біля військоматів, і хто був здатен ухвалити саме це рішення - битися.
Якраз за самих себе, за країну - не за президентів чи владу.
Що була довіра і солідарність.
Бо це ніколи не одне рішення однієї людини.
Це завжди сума зусиль, сміливості, сили і жертовності тисяч людей, мільйонів людей.
Саме це робить нас спільністю, політичною нацією.
