Московія вірна своїй тактиці терориста, «привітала» старт переговорів масованим ударом по нашій енергетиці. Сотні дронів і десятки ракет — це і є справжній non-paper Кремля: не документ, а ультиматум, написаний уламками трансформаторів і холодом у батареях. Це не «паралельні треки» і не «несуміжні процеси». Це одна єдина стратегія: зламати нам хребет морозом, щоб у Женеві ми підписували капітуляцію тремтячими руками — не від ваги історії, а від температури у власних квартирах.
Треба дивитися тверезо: те, що відбувається зараз, — це не пошук миру. Це торг за наш суверенітет, де Україна намагається залишитися суб’єктом, але її вперто тягнуть у роль товару. Трамп хоче швидко «продати» це своєму електорату як “успішний кейс”: зупинив війну, поставив галочку, поїхав далі. Путін хоче продати це своїм — як легалізацію дикої окупації: мовляв, світ визнав, що можна вбивати, грабувати і отримувати за це території. А справжня ціна цього «миру» — наша земля, наша армія, наша пам’ять, наші діти, наші мертві і наше право називати злочин злочином.
Хто в кімнаті?
У кімнаті троє. Але вагу в кімнаті мають двоє.
1) США (Віткофф і Кушнер).
Трамп відправив своїх «рішал» — не дипломатів. Це люди, для яких Україна не є історією свободи, а є кейсом управління ризиками: як «закрити» війну з мінімальними витратами. Їхня релігія — дедлайн. Їхня мета — “швидко”. Бо «швидко» для Трампа важливіше, ніж «справедливо», а справедливість — це завжди довго, дорого й незручно. І головне: «швидко» означає, що рахунок виставлять тому, хто слабший і кому болить. Це базова бізнес-логіка, коли гуманітарна трагедія переводиться в KPI.
2) Росія (Мединський і силовики).
Вони прийшли не за перемир’ям. Вони прийшли за рештою Донеччини і печаткою, що узаконить мародерство. Їм треба не тиша в небі — їм треба папір, який перетворить злочин на норму. Усі їхні «мирні» формули — це інструменти легалізації окупації, інституціалізації насильства і відбілювання агресії заднім числом. Їхній ідеальний «мир» — це пауза, в якій Україна демілітаризується, а Росія доозброюється.
3) Україна (делегація Умєрова).
Українська делегація затиснута між молотом російських ракет і ковадлом американського тиску «на результат». Це переговори з пістолетом до скроні, де «деескалація» означає “віддай частину себе, щоб ми зняли пістолет на годину”. Але головна проблема не в тому, хто сидить у кімнаті. Головна проблема — що лежить на столі, і які пастки вшиті в папери.
Що на столі?
Нам намагаються втюхати так званий 28-пунктний “US-backed” план. Давайте називати речі своїми іменами: це документ, надиктований російським non-paper, лише надрукований на американському принтері. Це спроба зробити так, щоб Москва отримала стратегічне, а Вашингтон — медійне, а Україна — «пояснення, чому інакше не можна».
Ключові елементи цього “плану” — такі, що самі по собі є сигналами капітуляції:
“Швидкі вибори” (за 100 днів) — у країні, де мільйони людей в окупації, мільйони — за кордоном, десятки тисяч — у війську, а інформаційний простір прострілюється ІПСО як решето. Це не демократія. Це технологічний спосіб розхитати державу, зірвати мобілізацію, посіяти внутрішню ненависть і відкрити ворота реваншу під виглядом “оновлення легітимності”. Вибори під обстрілами і під тиском «угоди» — це не вибір, це керована нестабільність.
“Амністія всім” — тобто і катам, і жертвам. Це не примирення, це ліквідація справедливості. Це плювок на могили закатованих, поранених, зґвалтованих, депортованих. Амністія в цій війні — це не правовий інструмент, а інструмент стирання пам’яті. Вона вбиває саме поняття злочину: якщо злочину «нема», то нема й агресора, є «конфлікт сторін». Це і є головна мета Москви.
“Peace Council” під головуванням Трампа — як вершина абсурду: створення наддержавної надбудови, яка буде вирішувати, що Україна може, а що ні. Це не гарантії. Це опіка. Це новий формат васальної залежності, де Україна отримує не захист, а наглядача. Ми вже проходили «нагляд» у 1990-х — тільки тоді його називали “стабілізацією”.
Пастка тут проста: легалізація окупації через формальні конструкції. Не визнання анексії прямо — а створення «сірих зон» і «перехідних статусів», де на папері ніби Україна, а по факту — криміналізована територія під ФСБ. Це може бути оформлено як «вільна економічна зона», «особливий режим», «тимчасове адміністрування», «міжнародна місія» — назва не важлива. Важливе одне: там не буде українського суверенітету як реальності. Буде “територія торгу”, де право замінене «порядком», а порядок — силою.
Європа: E3 намагаються, але Трамп грає в сольний покер
Британія, Франція, Німеччина намагаються вставити свої 5 копійок — «умовність санкцій», «гарантії», «механізми перевірки». Але коли за столом сидить Трамп, Європа перетворюється на фон: він не грає коаліційно, він грає так, як звик — власним покером. І якщо його мета — “закрити тему”, то європейські застереження стануть лише дрібним шумом. Європа в цій конструкції ризикує бути тим двором, де відбувається віджим, але ключі від під’їзду тримає не вона.
Українська рамка: 20 пунктів проти 28 пасток
Україна виставила свою 20-пунктну рамку. У ній — дистанційний моніторинг лінії контакту (супутники, технічна верифікація), і головне: водонепроникні гарантії безпеки на 20+ років. Це правильно, бо війни не закінчуються словами — вони закінчуються страхом агресора повторити.
Трамп пропонує 15 років. Чому 15? Бо він прекрасно знає: через 15 років це буде проблема вже не його адміністрації. Короткі гарантії — це пряме запрошення Путіна до реваншу. Це не «компроміс». Це таймер на нову війну. Це гарантії не безпеки України, а комфорту американської політики: “до мого горизонту проблем не буде”.
Енергетичне «перемир’я»: наївність, яка межує зі злочином
У Києві сподіваються виторгувати «енергетичне перемир’я». Але після вчорашніх прильотів вірити в обіцянки РФ без автоматичних санкцій — це не просто наївність. Це управлінська безвідповідальність. ООН прямо фіксує: удари по енергетиці позбавляють людей води й тепла в люту зиму. І це не «супутній збиток». Це — ціль. Це соціальний шантаж холодом, який має породити політичний тиск «погодьтеся вже на будь-що».
Якщо ми підпишемо «тишу по енергетиці» без жорсткої верифікації й автоматичної ціни порушення, Путін зробить рівно те, що робив завжди: перегрупується, накопичить ракети, відбудує логістику — і вдарить знову в ту секунду, коли захоче виторгувати наступну «хотєлку». Перемир’я без примусу — це не мир, це пауза для агресора.
А ще — це психологічна пастка. Бо коли суспільству один раз продають «тишу» як продукт, завтра йому продадуть «тишу по містах», потім «тишу по фронту», потім «тишу по праву». Це механізм нормалізації насильства: спочатку ви радієте, що вас не б’ють день, потім починаєте думати, що вас б’ють “за щось”.
Три тести для будь-якого підпису
Будь-який підпис під женевським документом має пройти через три тести. Без винятків.
1) Правова позиція
Жодного міжнародного визнання анексії. Жодних формул, які перетворюють окупацію на «перехідний статус». Резолюція ООН ES-11/4 — це наш юридичний бетон. Будь-яка «вільна зона» без прапора України — це зрада, яка буде дорого коштувати вже наступному поколінню. Будь-яка “умовна нейтральність” — це не нейтральність, це роззброєння жертви перед агресором.
2) Механізм примусу
Не «Peace Council» з красивими словами. А автоматичний snap-back санкцій, без дискусій, без “занепокоєнь”, без голосувань «пізніше». Плюс — ППО/ПРО як частина механізму: у першу секунду порушення має бути не дипломатичний дзвінок, а збиття того, що летить. Примус — це не мораль. Це інженерія стримування.
І ще: моніторинг без примусу — це камера спостереження у під’їзді, де всі знають, що вона не підключена.
3) Люди
Повернення депортованих дітей і заручників — це пункт №1, а не бонус після “врегулювання територій”. МКС уже має ордери. Амністія воєнним злочинам — це не мир. Це індульгенція катам і плювок на могили закатованих. Жодна країна, що поважає себе, не підписує документ, який знімає відповідальність за катування як «політичний компроміс».
Як не дати себе кинути
Україна має чітко сказати США: «Швидко — не означає добре». Якщо ви хочете дедлайн, то ціною цього дедлайну мають бути юридично зобов’язуючі гарантії безпеки, а не черговий “Будапештський меморандум 2.0”, який перетворюється на макулатуру в момент першого ж удару.
Гарантії «після угоди» — це не гарантії. Це торг страховкою. Це спроба змусити Україну зробити незворотні поступки «в кредит», який ніхто не гарантує повернути.
Бо мир — це не зупинка стрільби. Мир — це знищення агресора та/або його здатності до насильства. Все інше — відстрочена війна.
План Б: якщо Женева перетворюється на «Мюнхен-1938»
Якщо переговори в Женеві перетворюються на «Мюнхен-1938», Україна має робити три речі — без істерики, але жорстко:
Глуха оборона енергетики: інженерний захист, резерви, автономізація, швидке відновлення, системна ППО.
Дотиск санкцій (умовний 20-й пакет ЄС і далі) — без “втоми”, без “виключень”, без приватних схем «порозумітися з Москвою».
Тримати лінію фронту: краще холодна зима і боротьба, ніж “теплий мир” у російському концтаборі.
Висновок
Женева — це не про кінець війни. Женева — про те, чи зможуть Трамп і Путін легалізувати агресію нашою кров’ю і нашим підписом. Україна не торгує територіями. Україна може обговорювати механіку припинення вогню — але тільки таку, де порушення коштуватиме агресору дорожче, ніж виконання.
Все інше — це не мир. Це красиво упакована поразка. Це відстрочена смерть.
