Сходознавець і фольклорист, письменник і перекладач, що володів понад 60-ма мовами, співзасновник Академії наук, її неодмінний секретар. Репресований за "український націоналізм" загинув у 1942 році.
Кримський татарин із білоруським корінням народився у Володимирі-Волинському. Навчався в Лазаревському інституті східних мов у Москві, де готували перекладачів і чиновників для роботи на Сході. Після закінчення отримав дворічну стипендію для поїздки до Лівану й Сирії, а повернувшись, викладав, написав серію підручників, перекладав Коран на російську.
У 1918 році переїхав до Києва, увійшов до Комісії з розроблення законопроекту про заснування УАН. Від початку існування Української академії наук – її неодмінний секретар, очолив історико-філологічний відділ академії і кабінет арабо-іранської філології. Викладав у Київському університеті, створив українську школу орієнталізму. Автор понад 1000 публікацій. Започаткував школу художнього перекладу східної поезії не тільки в Україні, а й у Європі. Залишив велику художню спадщину (поезії, оповідання, повісті). Науковець заперечував теорію про “колиску трьох братніх народів”. Тож більшовицький уряд від 1928 року почав цькувати вченого: відсторонили від посади секретаря Всеукраїнської академії наук, ліквідували всі установи, що він очолював, а в 1930-ті усунули від викладацької роботи. Від 1937 року працював в Інституті мовознавства АН УРСР. Улітку 1941 року заарештували як особливо неблагонадійного і вивезли до Казахстану. Невдовзі помер у Кустанайській тюремній лікарні. Реабілітований 1960 року.
