Західноукраїнський письменник-майстер психологічної новели, автор збірок "Синя книжечка", "Камінний хрест", "Дорога", "Моє слово". Громадський і політичний діяч, учасник делегації, яка брала участь у підписанні Акта злуки УНР і ЗУНР. Його ім'я носять Прикарпатський національний університет і Львівська національна наукова бібліотека України.
Народився на Станіславівщині в селянській родині. Навчався в Снятинській, Коломийській і Дрогобицькій гімназіях, на медичному факультеті Краківського університету. 1899 року опублікована перша збірка новел “Синя книжечка”. За рік вийшов “Камінний хрест”, 1901-го – “Дорога”, 1905-го – “Моє слово”. Важливою подією для Стефаника стало відкриття 1903-го в Полтаві пам’ятника Іванові Котляревському, де познайомився з Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, Михайлом Коцюбинським та іншими. 1904–1909 роки проживав у селі Стецевій, а з 1910-го і до кінця життя – на малій батьківщині.
Від початку ХХ століття брав активну участь у громадсько-політичному житті. Двічі обирався депутатом до австрійського парламенту від Української радикальної партії. Заснував у Русові читальню “Просвіти”, був її почесним членом і головою Товариства письменників і журналістів. У роки Української революції входив до УНради ЗУНР, а також до делегації, яка брала участь у підписанні Акта злуки. 1928-го отримав від уряду УСРР персональну пенсію, від якої відмовився 1933-го на знак протесту проти Голодомору, що вирував Україною. В 1926 році побачила світ остання збірка “Земля”, 1933-го – ювілейне видання “Твори”.
Залишив низку автобіографічних спогадів та багату епістолярну спадщину. Після важкої хвороби помер у селі Русові, де й похований.
