Чернігів, який розкинувся на живописних пагорбах над Десною, є одним з найстародавніших українських міст, що вже переступив своє 1300-річчя. Це місто-музей, місто-пам’ятка. Ніде в усій Україні не збереглося більше такої кількості пам’яток домонгольської епохи. Та ще й яких!
Про сиву старину, про далеку юність стародавнього Чернігова розповість знаменитий курган Чорна могила. Колись це була грандіозна земляна споруда об’ємом більше 6 тис. куб., заввишки 11 м. За переказами, тут похований легендарний засновник міста — князь Чорний. У 1872-1874 рр. археолог Д. Я. Самоквасов, який дослідивши курган, знайшов тут безліч предметів матеріальної культури X ст. — зброю, обладунки, прикраси, золоті монети, оковані в срібло роги тура. У 1873 р. на кургані був встановлений пам'ятний знак. Княжі і дружинні поховання збереглися в урочищі Гульбище, де, напевне, знаходилося святилище Перуна. Про стародавні язичницькі обряди нагадує Святий гай з її віковими соснами, а недалеко від П’ятницької церкви до середини XIX ст. височів курган, де, за легендою, була похована міфічна княжна Чорна.
Вперше Чернігів згадується в літописі під 907 роком. Молодший брат і суперник Києва, в епоху середньовіччя він був центром величезного князівства, володіння якого тягнулися на південь — до Чорного моря, на схід — до Дону, на північ — до смоленських лісів. Північно-східна межа чернігівських володінь доходила до Москви, в династичному і церковному відношенні до Чернігова тягнулася навіть далека Рязань. Чернігівським князям належала Тмутаракань (сучасна Тамань) — стародавнє місто біля Керченської протоки, великий різномовний порт, де жили слов’яни, греки, хазари, вірмени, євреї, алани. У XI—XII ст. Чернігів був одним з найбільших центрів художньої культури.
Чернігівське князівство відокремилося від Києва в 30-і роки XI ст., коли спадок Володимира Святого розділили між собою два його сина — Мстислав і Ярослав. У ту пору в стольному граді князя-багатиря Мстислава, того самого, що «зарізав Редедю перед полками касозькими», був закладений Спаський собор. Письмові джерела не повідомляють про час початку будівництва, але до 1036 р., коли князь Мстислав помер, розхворівшись на полюванні, стіни собору були збудовані на висоту, «яко на коні стояще рукою досящи». Чи був собор добудований тоді ж або після смерті Мстислава в будівництві настала перерва — невідомо.
Живий свідок слави княжого Чернігова, Спаський собор зберігся до наших днів майже цілком. Це якнайдавніший кам’яний храм Лівобережної України. П’ятиглавий, з круглою сходовою баштою, що примикає з південної сторони, і невеликою каплицею-хрещальнею — з північної, він був побудований вже після знаменитої Десятинної церкви в Києві, але раніше за Софійський собор. Фахівці не знаходять йому прямих аналогій у візантійській архітектурі. Очевидно, чернігівський собор в якійсь мірі успадковував принципи, закладені в Десятинній церкві, але в той же час він мав свої особливості. Будучи головною святинею Чернігівської землі, Спаський собор одночасно служив княжою усипальнею. Тут були поховані князь Мстислав Володимирович, його дружина Анастасія і син Євстафій, князь Святослав Ярославич і один з героїв «Слова про полк Ігорів» — князь Всеволод Святославич.
У 1239 р. храм спалили татарські орди, після чого він був відновлений. Великі роботи в соборі велися в 1675 р., коли були зроблені нові покрівлі і верхи. Пожежа 1750 р. знищила всі дерев’яні частини, пошкодила куполи, обвалилась сходова башта, все внутрішнє оздоблення було знищено. До 1754 р. відновні роботи були закінчені, і у такому вигляді храм простояв до 1792-1798 рр., коли піддався новій переробці. Були розібрані стародавні каплиці і хрещальня, що розташовувалася праворуч, замість неї зведена кругла башта, а симетрична їй ліва башта надбудована. У такому вигляді храм зберігся до наших днів.
Розміри собору складають 22,4x35,25 м (з апсидами), висота — більше 30 м. У давнину його інтер’єр був багатший, красивіший і різноманітніший, аніж зараз. Стіни і склепіння храму були розписані фресками, а підлога прикрашена орнаментами, інкрустованими різноколірним камінням. Барвистість набірних підлог, фрескових розписів, а, можливо, і мозаїк, доповнювалася завісами з кольорових тканин, шитими пеленами, іконами. На жаль, майже все первинне внутрішнє оздоблення загинуло під час пожежі 1756 р. Уціліли тільки підлоги з шиферних плит і незначні фрагменти живопису, що свідчить про красу і своєрідність художнього оздоблення Спаського собору, зокрема — напівфігура Святої Фекли (30-40-і роки XI ст.). Завдяки високим художнім достоїнствам ця чернігівська фреска займає особливе місце в мистецтві середньовічної України. У ній відчуваються відгомони традицій елліністичного живопису.
Різьблений позолочений іконостас собору — пізній, він виконаний в 1793-1798 рр. ніжинськими майстрами-різьбярами Саввою Волошенко і Степаном Белопольським у стилі класицизму за проектом архітектора А. Яснішина. Багата чернігівська міщанка і козацька старшина щедро одаровували храм срібним і золотим начинням. Нині частина предметів з ризниці Спаського собору зберігається в міському музеї.
Спаський собор стоїть на території колишнього княжого дитинця або, як називають його чернігівці — Валу. Колись це була цитадель стародавнього Чернігова, політичний і релігійний центр міста. Під захистом його валів знаходилися єпископський двір, боярські тереми. На захід від Спаського собору розташовувався ансамбль з двох кам’яних княжих теремів, один з яких був споруджений у XI ст., а інший — ймовірно, в другій половині XII ст. Знайдені тут уламки кольорової поливної кераміки, лекальної цегли, фрагменти штукатурки із залишками фресок свідчать про те, що обидва ці палаци були пишні і виглядали дуже вражаюче. Поряд з ними стояв храм, побудований, ймовірно, в кінці XI ст., а потім зруйнований з невідомих причин. На його руїнах у 1123 р. чернігівський князь Давид Святославич звів Борисоглібський собор, що зберігся до наших днів. Цей одноглавий храм, з трьох сторін оточений відкритою галереєю-аркадою, будувався як фамільна усипальня Чернігівських князів. Вважається, що зводила його якась нова, не київська будівельна артіль, походження якої поки не піддається точному визначенню. Разом з візантійськими традиціями (плінфа, розчин з цементівкою) у зовнішньому вигляді Борисоглібського собору виразно виявляються і романські елементи (аркатурні пояси, білокам’яне різьблення та ін.). Незабаром після побудови Єлецької і Борисоглібської церков у Чернігові ці ж майстри звели два храми в столиці Рязанської землі (тепер — городище Стара Рязань), що входила в сферу впливу чернігівських князів.
За своїми розмірами (18,25 х 27 м) Борисоглібський собор поступався Спаському, але вигідно відрізнявся від нього різьбленим білокам’яним оздобленням. Він став одним з перших чернігівських храмів, де був застосований різьблений камінь у поєднанні з цегляною кладкою. При розкопках в соборі були знайдено декілька білокам’яних капітелей, покритих прекрасним різьбленням з орнаментом так званого звіриного стилю; можливо, вони прикрашали портали і зовнішні напівколони собору. Інтер’єр храму був прикрашений фресками, а підлога — поливною плиткою і інкрустаціями з кольорового каменю.
Під час татарського нашестя Борисоглібський храм був розграбований, але на щастя уникнув руйнування, постраждала лише покрівля. Більший збиток собору був завданий під час пожежі в 1611 р. Після визвольної війни 1648-1654 рр. на щедрі пожертвування козацької старшини до західної частини була прибудована восьмигранна башта з грушовидним куполом, характерним для української архітектури XVII-XVIII ст.
У 1700 р. під час будівельних робіт поблизу собору був знайдений срібний ідол. По розпорядженню гетьмана Івана Мазепи його розплавили і з цього срібла в місті Данціґ були виготовлені царські брами для іконостасу — видатний витвір ювелірного мистецтва. Їх композиція, пластичні особливості говорять про те, що малюнок брам створений кимось з чернігівських художників. Прямі аналогії зустрічаються в гравюрах книг того часу, виданих в чернігівській друкарні.
У XVI-XVII ст. Борисоглібський собор служив головним храмом невеликого однойменного монастиря. У 70-і роки XVII ст. відомий церковний і громадський діяч Лазар Баранович, що впродовж 37 років (з 1657 по 1693 р.) очолював чернігівську кафедру, заснував при Борисоглібському монастирі слов’яно-латинську школу. Пізніше, в кінці XVII ст., інший діяч української освіти,
Іоанн Максимович, перетворив цю школу на колегіум, якому були передані Борисоглібський собор і келії колишнього монастиря з будинковою церквою Всіх Святих на другому ярусі. Свого нинішнього зовнішнього вигляду Колегіум набув у 1700-1702 рр. Будівля складається з трьох різночасних споруд: келій, прибудованого до них в кінці XVII ст. двоповерхового приміщення і побудованого трохи пізніше західного корпусу, що слугує підмурком для живописної 4-метрової двоярусної башти-дзвіниці. Під час реставраційних робіт 1952-1953 рр. була знайдена керамічна дошка (51х58 см) з прекрасним рельєфним рослинним орнаментом, гербом гетьмана Мазепи і написом: «Цей храм створений Божиїм благословенням і прещедрим даром і утриманням від ясне вельможного пана Іоана Мазепи славного військ Російських гетьмана. Над тисяча в сімсотному році здать начася і другому поспішеством божиїм скінчася». Фасади будинку оформлені пілястрами і нішами, аркатурним поясом, вставками з поливних кахлів в стилі українського бароко, вікна — лиштвами і фронтончиками складної форми, між якими тягнеться фриз квадратних маленьких ніш з розетками і сюжетними рельєфами із зображенням Богоматері «Знамення» і Спаса Нерукотворного.
Під час Другої світової війни будівлі Колегіуму згоріли. Реставрація 1952-1954 рр. повернула будівлі первинний вигляд. Нині тут розміщуються дирекція архітектурно-історичного заповідника «Стародавній Чернігів» і частина музейної експозиції.
До кінця XVII ст. відноситься і час будівництва одного з кращих пам’ятків Чернігова — будинку полковника Якова Лізогуба, героя взяття Азова. Колись тут розташовувалася і Чернігівська полкова канцелярія. Ця рідкісна пам’ятка цивільної архітектури епохи раннього українського бароко зберігся в своєму первинному вигляді майже повністю. У ньому органічно злилися характерні особливості української архітектури (планування будинку на кшталт народного житла — «хатина на дві половини»). Дві східні кімнати займала жіноча половина сім’ї, а дві західні, більші за площею, — чоловіча. Головний вхід розташований на півночі, де в XVII ст. розташовувалася головна міська площа.
На місці стародавнього чернігівського торгу стоїть П’ятницька церква — справжнє диво середньовічної архітектури. Час її будівництва точно не відомий. Одні дослідники датують храм кінцем XII — початком XIII ст., інші — 90-ми роками XII ст.
П’ятницька церква належить до типу невеликих (8,2x12,5 м) однокупольних храмів. Історія цього унікального витвору середньовічної чернігівської архітектури відома погано. Ні у літописах, ні в інших джерелах про церкву немає ніяких згадок, і до початку XX ст. ніхто навіть не припускав, що вона є видатним твором домонгольської епохи. Після татарського нашестя вона була, вочевидь, відновлена, як і решта храмів міста. У 1670 р. за рахунок пожертвувань чернігівського полковника, а пізніше за генерального обозного Дуніна-Борковського храм одержав нову покрівлю. Під час Другої світової війни він був майже повністю зруйнований прямим попаданням авіабомби і в 1962 р. відновлений за проектом і під керівництвом відомого реставратора П. Д. Барановського.
Сміливістю і новизною конструкцій П’ятницький храм перевершив все, що було побудовано до нього. Його силуету властиві надзвичайно стрункі пропорції, надзвичайна динамічність і виразність, а отже, дякуючи цьому, шедевр середньовічної архітектури сприймається буквально як скульптурний витвір. Всі особливості церкви суворо підпорядковані одній ідеї — спрямованості у височінь. Заради цього архітектор пішов на докорінну зміну традиційної конструкції склепінь — геніальне рішення, зважитися на яке при всій удаваній простоті було нелегко. Замість звичайної візантійської хрестовокупольної системи майстер створив систему арок, що підносяться до центру і завдяки яким барабан з куполом буквально злетів над склепіннями. Звідси беруть свій початок конструкції «заломів», що набули широкого поширення в українській архітектурі XVII-XVIII ст. Ім’я архітектора, що зробив цей великий прорив, в точності не відомо; існує достатньо обґрунтоване припущення, що ним міг бути відомий київський майстер Петро Мілонег, якого літописець захоплено порівнював з біблейським архітектором Веселіїлом. Так чи інакше, будівельник П’ятницького храму був геніальним майстром, що затвердив нові принципи архітектурної естетики.
На схилах Болдиних гір, на правому березі Десни, мальовниче розташувалися два стародавні чернігівські монастирі — Єлецько-Успенський та Троїцько-Іллінський. Коли був заснований Єлецький монастир достеменно не відомо — переказ відносить це до 1060 р. Поза сумнівом лише те, що він був побудований князем Олегом Святославичем або його братом Давидом після того, як Чернігів був закріплений за їх родом рішенням Любецького з’їзду (1097 р.). Непрямі дані дозволяють уточнити дату зведення храму — вірогідно, незабаром після 1113 р. У епоху українського національного відродження Єлецький монастир був одним з найбільших центрів української культури. Його настоятелями були відомі церковні і громадські діячі Л. Баранович і І. Галятовський, в 1646 р. український письменник К. Ставровецький надрукував тут першу на Чернігівщині книгу «Перло багатоцінне».
Цегла, з якої складено монастирський Успенський собор, помічена клеймами — княжими знаками XII ст. Під час татарського нашестя цей багатоглавий храм, один з кращих творів середньовічної української архітектури, був розграбований і спалений. У 1642 р. під час нападу на Чернігів поляків собор постраждав ще більше: «верхи муровані над хором і з боків впали, на залишок і великий верх мурований в засклепенню ся проламав і впав і учинив грамот великий, який по всьому Чернігову люди чули». Храм був відновлений в 1668-1670 рр. і тоді ж набув свого нинішнього вигляду. Його внутрішнє — багате і, ймовірно, дуже оригінальне оздоблення не збереглося. Знайдені при дослідженні уламки червоно-рожевих, синіх, жовтих, лилових і блакитних вітражних шиб свідчать про вітражі, що існували тут колись. Підлога була зроблена з різноколірних керамічних плиток зеленого, жовтого і коричнево-червоного кольорів, що створювали яскравий нарядний візерунок. Стародавні фрески, що уціліли після Батиєва погрому, майже повністю загинули під час пожежі 1750 р. Уціліли лише невеликі фрагменти фресок «Страшний суд», «Хрещення», «Три отроки в печі вогненній», фігур невідомих святих (можливо, Костянтина і Олени).
У 1676-1678 рр. в Єлецькому монастирі були споруджені трапезна з церквою Петра і Павла, два корпуси келій і каплицю-усипальню сім’ї Лізогубів. До цих же часів відноситься будівництво дзвіниці (1670-1675 рр.). Поставлена над в’їздом, вона одночасно грала роль надбрамної башти, про що сьогодні нагадує ряд бійниць на третьому ярусі.
Другий чернігівський монастир, Троїцько-Іллінський, є не менш стародавнім, ніж Єлецький. «Монастир Троїцько-Іллінський — місце перебування чернігівських архієпископів, розташований на Болдиній горі, з першого погляду нагадує Києво-Печерську обитель», — писав про нього в XIX ст. чернігівський архієпископ Філарет (Гумільовський). Хоча архітектурний вигляд монастиря складалася тривалий час, для нього характерні цілісність і гармонія з навколишнім ландшафтом. У другій половині XVII ст. був зведений південно-західний корпус келій, в 1677-1679 рр. трапезна з Введенською церквою, в 1679-1689 рр. — Троїцький собор, у середині XVIII ст. зведені архієрейський будинок, кріпосні стіни з кутовими баштами і величезна дзвіниця заввишки 65 м (1774-1775 рр.) — один з найоригінальніших творів пізнього українського бароко.
Головний храм монастиря, Троїцький собор — найбільший у Чернігові. Він стоїть на вищій точці придеснянських висот, добре проглядається звідусіль та додає вигляду міста неповторну своєрідність і красу. Цю грандіозну споруду було побудовано віденським архітектором Іоганном Баптистом за ініціативи Лазаря Барановича. Будівництво, розпочате в 1679 р., тягнулося близько десяти років. Оздоблювані роботи продовжувалися до 1695 р. Первинні розписи стін і іконостас не збереглися, загинули під час пожежі 1731 р. Тоді ж загинули всі сім куполів, що вінчали храм. Після пожежі були відновлені тільки куполи над баштами і один — над середхрестям.
До ансамблю монастиря входить і Іллінська церква — одна з найцікавіших пам’яток середньовічної архітектури Чернігова. Церква стоїть на штучно вирівняному майданчику на південному схилі Болдиної гори, біля входу в знамениті Антонієві печери. Разом з Іллінським храмом ці печери утворюють комплекс Іллінського монастиря, перші відомості про який відносяться ще до XI ст. Побудована, очевидно, на початку XII ст., Іллінська церква збереглася до наших днів цілком, хоч і в сильно спотвореному вигляді. Це єдиний в Україні безстовпний храм домонгольського періоду. У XVI — XVIII ст. церква була перебудована з одноглавої в триглаву з характерними для українського бароко багатоярусними верхами. Апсиду надбудували, із західної сторони на місці старого притвору виріс гранований об’єм бабинцю, а з півдня — невелика будівля ризниці.
У давнину Іллінська церква, як вважають деякі фахівці, служила хрещальнею. Головне ж життя монастиря розгорталося під землею, в рукотворних печерах, що одержали назву Антонієвих. Ці печери, можливо, менш відомі, чим київські, проте початок їм поклав ніхто інший, як Антоній Печерський — один із засновників Києво-Печерської лаври, якого називають «батьком російського чернецтва». У 1069 р. він прийшов з Києва до Чернігова рятуючись від гніву великого князя Ізяслава Ярославича: під час знаменитого київського повстання Антоній підтримав повсталих городян. Чернігівський князь Святослав Ярославич привітно зустрів ченця, слава про якого у той час вже розповсюдилася по всій Русі, і підтримав задум Антонія влаштувати поблизу міста печерний монастир Святої Богородиці. Чернігів у ту пору вже активно конкурував з Києвом, і князь плекав надію, що новий монастир, який був огорнутий авторитетом Антонія, стане не менш славним і великим, ніж Києво-Печерський.
Місце для печерного монастиря було вибрано за міською межею, в урочищі Яр, поблизу овіяного легендами Святого урочища, де, за переказами, за князя Володимира чернігівці прийняли святе хрещення. Створений за зразком стародавніх скельних монастирів (Антоній певний час жив на Афоні), монастир на Болдіних горах за сторіччя перетворився на ціле підземне місто. Власне Антонієві печери є лише невеликою частиною величезного лабіринту, дослідження якого продовжуються і регулярно приносять нові відкриття.
У 1072 р., після трьох років перебування в Чернігові, Антоній повернувся до Києва, але заснований ним монастир продовжував розширюватися. У 1239 р. орди Батия захопили і спалили Чернігів, проте печерна обитель, судячи з усього, уникнула розгрому; про це свідчить, зокрема, Іллінська церква, що добре збереглася.
Аж до 1649 р. про монастир немає ніяких письмових згадок, хоча результати археологічних розкопок свідчать, що ще в XIII—XV ст. тут протікало життя. Після того, як у 1649 р. Чернігів був звільнений від влади Річі Посполитої, сотник Чернігівського полку Степан Подобайло і ієромонах Зосима Тишевич відновили стародавній монастир, що одержав назву Іллінського. До цього часу відноситься поява нових підземних галерей, що одержали назву Новоантонієвих печер.
Будівництво упорядкованого Троїцького монастиря, до складу якого увійшла Іллінська обитель, примусило ченців на якийсь час забути про печерні келії і переселитися в нові кам’яні корпуси. Під землею залишалися лише нечисленні аскети, сюди водили зціляти «біснуватих» (умови у печерах вельми сприяли тому), паломники приходили в келію преподобного Антонія поклонитися пам’яті «батька російського чернецтва». Церковна влада поволі займалася реконструкцією підземних церков і каплиць. Остаточно комплекс Антонієвих печер сформувався до кінця XIX ст. Чотири яруси підземних галерей протягнулися на 350 м (деякі стверджують, що це тільки «надводна частина» айсберга — в реальності їх протяжність складає мало не 4 км). Найбільша глибина печер складає 12 м. На другому ярусі підземель розташовані два головні храми підземної обителі: церква преподобного Антонія Печерського (її розміри складають 11,7x4 м) і найбільша в Україні підземна церква Феодосія Тотемського. Висота останньої досягає 8,4 м — це висота триповерхового будинку! На третьому ярусі — каплиця з похованнями ченців, на четвертому — церква Ніколи Святоші і келія Антонія Печерського.
Будівництво підземних галерей продовжувалася і в XX столітті. У 1918-1919 рр. ієромонах Троїцько-Іллінського монастиря Алімпій разом з нечисленними прихильниками викопав ще один комплекс галерей — так звані Алімпієві печери, де послідовники гнаної комуністами церкви могли таємно збиратися для богослужінь. У 1919 р. цей новий печерний монастир був освячений, проте незабаром припинив існування. Інша печера, Західна, пов’язана з ім’ям псаломщика Троїцько-Іллінського монастиря Луки Проскури, під керівництвом якого це підземелля перетворилося на культовий центр таємної чернечої общини, створеної після закриття комуністами Троїцького собору в 1929 р. Ця община проіснувала аж до 1950-х років.
З Антонієвими печерами пов’язано безліч легенд і дивних, у прямому розумінні слова аномальних явищ. Ось, наприклад, що розповідає Володимир Руденок — учений-археолог з багаторічним досвідом, завідувач відділом печер Чернігівського національного архітектурно-історичного заповідника «Стародавній Чернігів», автор книги «Таємниці монастирських підземель»:
«Розкидавши по всьому комплексу мережу дротів і датчиків, фахівці «промацали» кожен сантиметр стін, полови і склепінь, відзначивши ряд аномалій. Найбільш виражена з них фіксувалася в галереї, що йде від церкви Ніколи Святоші углиб гори. За попередніми оцінками, це могла бути підземна порожнина, і ми раділи в очікуванні успіху і нового відкриття. Але після розшифровки показників датчиків в лабораторних умовах ми отримали невтішний результат: одержана інформація не піддається науковому поясненню.» Хочеш не хочеш учені були вимушені допустити реальність існування могутньої аномалії в тому районі Болдіних гір, де преподобний Антоній свого часу влаштував підземний монастир. Всі дослідники одностайні в тому, що Антонієві печери чинять вплив на людей, причому понад усе це відчувається в підземній церкві Ніколи Святоші.
У 1967 р. Антонієві печери увійшли до складу Національного архітектурно-історичного заповідника «Стародавній Чернігів» і з 1968 р. частково відкриті для відвідин.
