Історико-культурне значення садиби Качанівка далеко переступило межі України. І річ не лише в тому, що Качанівка — дійсна перлина палацово-паркової архітектури європейського рівня, і не в тому, що це єдиний в Україні ансамбль дворянської садиби XVIII—XIX ст., що практично повністю зберігся. Качанівка — це ще й одне з найбільших вогнищ українського культурного і суспільного життя XIX століття. Сюди приїжджали, тут гостювали і працювали художники, поети і музиканти зі світовими іменами, видатні діячі української і російської культури: Т. Г. Шевченко, Н. В. Гоголь, І. Е. Рєпін, М. І. Глінка, М. А. Врубель, В. І. Штернберг, Марко Вовчок, В. Н. Забила, С. С. Гулак-Артемовський, Н. Н. Ге, В. Д. Орловський, І. М. Прянішніков, Л. М. Жемчужніков, К. Е. і В. Е. Маковські, Н. А. Маркевич, Н. І. Костомаров, Д. І. Яворницький, М. В. Добужинський, К. С. Петров-Водкін і багато інших. Глінка тут написав фрагменти опери «Руслан і Людмила», Гоголь вперше читав «Одруження», Рєпін працював над етюдами до картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Художник Василь Штернберг втілив образ цього «дворянського гнізда» на полотні «Садиба Г. Тарновського в Качанівці», що зберігається нині в Національному художньому музеї в Києві.
Ансамбль палацу в Качанівці складався впродовж півтора століття. Назва садиби походить від прізвища придворного півчого Федора Каченівського, що придбав цей маєток — в ту пору звичайний хутір — в 1742 р. у ніжинського грека Федора Болгарина. Від Федора Каченовського Качанівку успадкував його родич, секунд-майор Михайло Каченовський. У 1771 р. він продав хутір фельдмаршалу П. А. Румянцеву-Задунайському (1725-1796 рр.). У тому ж році тут почалося будівництво величного палацового ансамблю. Вважається, що автором проекту палацу міг бути відомий московський архітектор Карл Бланк (1728-1793 рр.), визнаний майстер архітектури пізнього бароко. Будівельні роботи велися під керівництвом українського майстра Максима Мосцепанова.
Спочатку Качанівський палац зводився у дусі псевдоготики, але до наших днів він дійшов у формах класицизму — результат перебудов початку XIX ст. Центральний корпус двоповерховий; перший поверх кам’яний, другий — дерев’яний, фанерований цеглою. Разом з двома одноповерховими флігелями вони утворюють традиційну П-подібну в плані композицію. Білосніжний палац увінчаний витонченим круглим декоративним куполом на високому барабані. Його центральну частину архітектор виділив глибокою лоджією з чотирьохколонним доричним портиком. На першому поверсі розташовані вестибюль і літній зал, на другому — їдальня і рицарський зал. Кімнати і зали були оброблені червоним деревом і дубом, натуральним і штучним мармуром, кольоровим склом і метлахською плиткою. До наших днів збереглися розпис плафона рицарського залу, каміни, кахельні печі.
Обидва флігелі побудовані одночасно з палацовим корпусом. Спочатку вони з’єднувалися з палацом одноповерховими переходами, але в 1808-1824 рр. над західною частиною флігелів були розібрані мансарди і замість них був надбудований дерев’яний другий поверх, внаслідок чого ця частина флігелів увійшла до складу палацу.
Після смерті фельдмаршала П. А. Румянцева в 1796 р. Качанівкою володів його син. У 1808 р. власником садиби став Григорій Почека, колишній керівник П. А. Румянцева, а після його смерті — дружина Прасков’я Андріївна, по першому чоловіку — Тарновська. У цей період Качанівський палац був перебудований і набув свого нинішнього вигляду. У 1817 р. була закладена ампірна Георгіївська церква (1817-1828 рр.). Її добудовував вже наступний господар Качанівки, Григорій Степанович Тарновський (1788-1853 рр.), син П. А. Почеки-Тарновської від першого шлюбу, який в 1824 р. успадкував садибу після смерті матері. При Г. С. Тарновському в основному завершилося формування палацово-паркового ансамблю, завершеного вигляду придбало планування садиби, оформлювався парк. У 1830-1840-х роках композицію парадного двору поповнили два корпуси служб, абсолютно однакових за своїми архітектурними формами. Вони споруджені в стилі пізнього класицизму. Головний фасад кожного з корпусів прикрашає тосканський портик, що підтримує балкон мезоніну з балюстрадою. З боків головних входів встановлені скульптури сплячих левів.
Новий власник Качанівки Г. С. Тарновський був особою вельми колоритною. Скупість в ньому поєднувалася зі щедрістю, невихованість — з доброзичливістю і привітністю. Він довго жив в Петербурзі, мав чин камер-юнкера імператорського двору, був знайомий з багатьма видатними діячами літератури і мистецтва, в числі його друзів були В. А. Жуковський і К. П. Брюллов. Людина малоосвічена, Р. С. Тарновський втім був власником величезної бібліотеки і картинної галереї, був крупним меценатом. Він дружив з конференц-секретарем Російської Академії мистецтв, був членом «Товариства заохочення мистецтв». Протегуючи художнику В. І. Штернбергу, Тарновський, як пише В. В. Стасов, «В 1837 р. ... дав кошти академісту Штернбергу писати з натури в селі своєму Качанівці і в Києві, багатих незвичайно живописними видами, величчю і красою південної природи». Гостинність господаря і його музично-художні інтереси сприяли тому, що Качанівка стала найбільшим вогнищем українського культурного життя. Сюди приїжджав Гоголь, — згідно переказу, «Тарас Бульба» був вперше прочитаний вголос саме в Качанівці.
У 1838 р. у садибі гостював композитор Глінка, а разом з ним — його товариш по навчанню по пансіону історик Микола Маркевич і художник Штернберг. «Господар, — згадує М. І. Глінка в своїх «Записках», — приймав гостей привітно і прагнув по можливості різноманітити задоволення. Прогулянки, поїздки, ілюмінації і танці — всі ці засоби вживалися задля нашої розваги. Коли приїжджали декілька сусідів, танцювали. Господар був надзвичайно акуратний, і всі наші задоволення і сюрпризи неодмінно закінчувалися до опівночі. Але не всі вдавалися до сну; у мене в оранжереї збиралися Маркевич, П. Скоропадський, Забила і Штернберг. З’являлись Палагін зі скрипкою, Яків з контрабасом і віолончеліст; грали російські і малоруські пісні, представляли в особах і розмовляли дружньо іноді до трьох і чотирьох годин після опівночі».
Глінка згадує про те, як гості співали «хором в чотири голоси малоруські пісні, а іноді сусід Тарновського Петро Скоропадський затягував яку-небудь чумацьку пісню». Голоси тих, що співають деколи покривав могутній бас Семена Гулака-Артемовського, вихованця київської семінарії. Глінка старанно займався з українським співаком, і згодом той не тільки виправдав його надії, але і перевершив їх: Гулак-Артемовський став знаменитим співаком і автором відомої української опери «Запорожець за Дунаєм».
Глінка і сам пробував писати у дусі народної музики, вибравши для цього простодушні, але глибоко щирі вірші Віктора Забили «Гуде вітер вельми в полі» і «Не щебечи, соловейку». Ці досліди виявилися настільки вдалими, що деколи слухачі приймали їх за обробку справжніх народних мелодій. Тут, в Качанівці, Глінка працював над оперою «Руслан і Людмила». Готові частини опери — «Персидський хор» і «Марш Чорномора», вперше прозвучали в парадній їдальні Качанівського палацу у виконанні кріпосного оркестру Г. С. Тарновського. Правда, в оркестрі не знайшлося набору дзвіночків і їх довелося замінити скляними чарками. Розлучаючись з садибою і її щедрим господарем, на вечері, влаштованій в садку, Глінка встав з-за столу і проспівав оду, складену їм разом з Маркевичем і Штернбергом на честь Тарновського і його дружини Ганни Дмитрівни:
Прекрасний, о господар милий
Чарівний твій будинок;
Якою ж цілющою силою
Для нас сповнений твій прийом;
Тобі з Гармонією від почуття
Дає поезія привіт
Дякує тобі мистецтво
І яскраве живопису світло...
У Качанівському парку збереглася «альтанка Глінки» — невеликий кам’яний павільйон, побудований в 30-і роки XIX ст. За переказами, композитор любив тут працювати. Альтанка, увінчана куполом з фігурним шпилем, стоїть на вершині невеликого пагорба, в товщі якого влаштований склепінчастий підвал з декоративними нішами і внутрішньостінними сходами. У роки Другої світової війни пам’ятка була пошкоджена і відновлена в 1947 р. Мабуть тоді ж фасади альтанки були прикрашені медальйонами, розписаними на теми опери «Руслан і Людмила».
Про Качанівський парк — найстаріший і найбільший на Чернігівщині — слід сказати особливо. Величезний, дуже живописний, із ставками, павільйонами, скульптурою, містками, руїнами і амфітеатром, він був закладений ще при фельдмаршалі П. А. Румянцеві і з часом перетворився на видатний витвір садибного садово-паркового мистецтва. Парк розкинувся на території 572 га. Він поділяється на дві частини — регулярну і ландшафтну. Регулярна частина з клумбами і партером набула свого остаточного вигляду в 1820-х роках. Вона прилягає безпосередньо до палацу і порівняно невелика. Ландшафтна частина парку значно більша. Вона складається із зелених гаїв і дібров, що чергуються з галявинами і ставками. Всього тут налічується 12 ставків, з яких найбільший — Майорський. Як вважається, він названий так на згадку про одного з перших власників Качанівки, секунд-майора Михайла Каченівського.
Численні живописні алеї прорізають парк по всіх напрямках. Тут представлено більше 50 видів дерев — дуб, граб, тополя, липа, береза, вільха, осика, горіх, ясен, сосна, ялина, ялиця, туя, кедр, модрина, є навіть пробкове дерево. На «галявині Шевченка» колись ріс величезний дуб — говорять, під ним любив сидіти великий український поет. У 1950-і роки 500-річне дерево звалилося, і пізніше на цьому місці посадили три молодих дубка.
Тарас Григорович Шевченко вперше приїхав в Качанівку на запрошення Г. С. Тарновського в 1839 році і був підкорений красою садиби. Пізніше він писав, що немає у нього іншого притулку на Україні, окрім як у Качанівці. Шевченко ще не раз бував в гостинному будинку Тарновських: він був закоханий в дочку господаря, Надію Тарновську. Самого Тарновського поет не дуже любив, вбачаючи в ньому поміщика-кріпосника, схильного до самодурства і розпусти. Втім, саме Тарновському він в 1840 р. подарував одну з кращих своїх картин — «Катерину» (ту саму, що нині виставлена в Київському музеї Т. Г. Шевченка). Востаннє Шевченко відвідав Качанівку 21 серпня 1859 р.
У другій половині 1840-х років Качанівка стала будинком для професора медицини Фрідріха Мерінга, що приїхав в 1845 р. до Києва з Саксонії. Чекаючи конкурсу на отримання кафедри в Київському університеті, Мерінг жив в маєтку Тарновського, лікував навколишній люд і дуже скоро став своїм в колі друзів гостинного господаря.
У 1853 р., після смерті Г. С. Тарновського, власником садиби став його двоюрідний племінник, Василь Васильович Тарновський-старший. Гоголь характеризував його як вельми порядну і освічену людину. Тарновський-старший багато часу присвячував земельному питанню і статистиці, шукав шляхи звільнення кріпосних селян і був одним з провідників реформи 1861 р. на Чернігівщині, за що одержав декілька нагород.
У 1866 р. Качанівка перейшла до його сина — Василя Васильовича Тарновського-молодшого, при якому садиба знов повернула собі славу культурного центру. Сам В. В. Тарновський був особою неабиякою: пристрасний прихильник давнини, колекціонер, меценат. Характеризуючи Тарновського, Д. І. Яворницький називав три головні пристрасті його життя — парк, колекція українських старожитностей і жінки. Значну частину своїх статків Тарновський-молодший витратив на збирання унікальної колекції предметів української давнини і народного мистецтва, яку в кінці життя безкоштовно передав Чернігівському земству. На основі цієї колекції був створений Чернігівський історичний музей.
Не менше сил В. В. Тарновський поклав на створення в Качанівці ландшафтного парку. Він від природи володів талантом паркового архітектора, фахівці серйозно порівнювали його із знаменитим Ленотром, прославленим садівником французького короля Людовика XIV. Саме завдяки старанням Тарновського-молодшого качанівський парк розрісся до сьогоднішніх грандіозних розмірів і набув властивої тільки йому одному неповторної мальовничості. На декількох ярусах було прокладено більше 50 км паркових доріжок і алей, що то відкривають захоплюючі види на гладінь ставків, то відводять в таємничі тісні «ущелини». До цього часу (1866-1898 рр.) до торця південного флігеля була прибудована кругла триярусна водонапірна башта заввишки 20 м. Вона досить органічно вписалася в ансамбль парадного двору.
При Тарновському-молодшому Качанівка продовжувала приймати іменитих гостей — вчених, письменників, художників. Тут бували Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Дмитро Яворницький, перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Деякі, подібно до відомих художників — братам Костянтину і Володимиру Маковським, приїжджали сюди на все літо, іноді багато років поспіль. Деколи одночасно збиралося до п’ятдесяти чоловік. Гості гуляли по нескінченних алеях парку, відпочивали біля ставків, каталися на човнах і збиралися разом лише за сніданком або обідом.
Для багатьох відпочинок в Качанівці був пов’язаний з роботою. Костянтин Маковський, який з 1878 по 1888 р. проводив в садибі Тарновських літні місяці, написав тут свого прекрасного «Поміщика», де зображені стара мати В. В. Тарновського-молодшого і один з старих служників, колишній кріпосний. У Качанівці Маковському працювалося «легко і радісно». Тут ним була написана низка пейзажів, портретів, картин сільського побуту, натюрморт «Квіти», який з барочною розкішшю відобразив літній достаток. У Качанівці був створений і один з найпопулярніших творів Маковського — «Русалки» (1879 р.). Створюючи «Русалок», Маковський шукав романтичний антураж, фольклорний образ, навіяний в основному творами Н. В. Гоголя, і невипадково художник поміщає своїх русалок в український ландшафт, одна з прикмет якого в картині — церква з характерними барочними формами.
Влітку 1880 р. в Качанівку приїхав збирати матеріали для картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану» І. Е. Рєпін. У своїй роботі він користувався експонатами колекції Тарновського-молодшого. «Козацькі» збори Тарновського були в ті роки унікальними: гармати, шаблі, пістолети, порохівниці, музичні інструменти, люльки, чорнильниці, справжні предмети одягу. Рєпін ретельно змальовував вишивку на поясах, баклаги для вина і навіть ґудзики. Ця скрупульозна робота не відволікала його від пошуку живих моделей: він кожен вечір ходив в село Качанівку і там заповнював альбоми барвистими етюдами, замальовував типи селян.
Рєпін відобразив і образ Тарновського-молодшого. На портреті, який нині відомий під назвою «Гетьман», власник садиби зображений в червоному запорізькому жупані XVII століття, з пістолем і шаблею в піхвах, оброблених сріблом. А на знаменитій рєпінській картині «Запорожці» в образі худорлявого козака в чорній смушевій шапці, що стоїть праворуч від писаря, легко вгадуються вольові риси обличчя Тарновського, його звислі, на козацький зразок, вуса.
До кінця 1890-х років добробут сім’ї Тарновських був підірваний, і в 1898 р. В. В. Тарновський був вимушений продати Качанівку за мільйон рублів крупному цукрозаводчику П. І. Харитоненку. Сім’я Харитоненків — спершу сам фабрикант, а потім його дочка Олена з чоловіком Михайлом Оливом — володіла садибою аж до 1918 року. В цей час територія парку розширилася за рахунок викуплених у селян лісів, палац піддався новим перебудовам.
Олена і Михайло Олива підтримували знайомство з багатьма художниками «срібного століття» і привітно приймали їх в своєму маєтку. Відомо, що Мстислав Добужинський робив ескізи для розписів Качанівського палацу. У 1915 р. він приїхав в Качанівку разом із знаменитим живописцем Кузьмою Петровим-Водкіним, автором «Купання червоного коня». У листі до дружини Петров-Водкін захоплено відгукується про качанівську садибу: «Дуби, тополі, каштани, білки, що стрибають з гілки на гілку, ставки з лелеками, лебедями і лебедятами. А в центрі всього палац на 76 кімнат, переповнений рідкісними меблями і витворами мистецтва».
У 1918 р. Качанівка спустіла. В історії садиби, що створювалася впродовж півтора століть, почався період грабунків і руйнувань. Тут по черзі розміщувалися комуна безпритульників, військова частина, неврологічний санаторій, госпіталь, туберкульозний санаторій, рибне господарство... У напівзруйнованій церкві влаштували клуб, частину господарських і паркових споруд знищили, величезного збитку було завдано парку і палацовим інтер’єрам, майже повністю загинула обстановка... До реставраційних робіт приступили тільки в 1974 р. Реальне ж відродження Качанівки почалося лише після того, як у 1981 р. цей шедевр палацово-паркової архітектури одержав статус Державного історико-культурного заповідника.
