«Від Ай-Тодора до Ялти берег можна назвати царським, — пише в «Нарисах Криму» Є. Л. Марков. — Це - район царських дач. Спочатку дика запустіла Верхня Оріанда великої княгині Олени Павлівни, потім Нижня Оріанда великого князя Костянтина Миколайовича і, нарешті, Лівадія, яка належить імператриці. Всі ці маєтки є надзвичайно великими за масштабом південнобережних володінь. Лівадія має абсолютно не такий характер, як Алупка, Оріанда та інші знамениті місця Південного берега. Місцевість Лівадії не можна назвати ні красивою, ні оригінальною (що є звичайним для Південного берега). По досить похилому схилу стелються вниз від дороги ліси, сади і луги царської дачі. Лівадія означає грецькою «луг», «пасовище», те ж, що і малоросійською «левада». Багатство Лівадії знаходиться не в скелях і прірвах, а в соковитій зелені трав і дерев, в широкому просторі виноградників. Якби при виїзді на прекрасне шосе Лівадії ви не відзначили витончених стовпів із золотими імператорськими орлами і гербами, вам би не спало на думку, що перед вами стоять царствені палаци... Два палаци Лівадії — один Імператриці, інший Спадкоємця — також є повітрям чисто південної і чисто сільської архітектури, але вже не швейцарської, а швидше мавританської, яка нагадує легкі форми вілл, які прикрашають береги Босфору і Золотого Рогу. Зовнішні драбинки палаців і їх притвори в східному стилі є незвичайно граціозними. Я би будь-кому радив відвідати палац Імператриці і помилуватися на його повне смаку і витонченості оздоблення, хоч і не особливо багате».
Перш, ніж стати «царським берегом», Лівадія змінила декілька власників. На початку XIX ст. нею володів командир Балаклавського грецького батальйону полковник Ф. Ревеліоті. У 1834 р. він продав маєток дійсному таємному раднику графу Л. С. Потоцькому (1789-1860 рр.) — дипломату, члену Державної Ради. У тому ж році архітектор Карл Ешліман почав тут будівництво вілли, ансамбль якої включав, крім основної будівлі, низку житлових і господарських споруд. У 1835 р. парковий архітектор Е. Делінгер за участю ботаніка Геккеля і садівника І. Паттера заклав при садибі парк, де місцеві кримські породи дерев і чагарників були сусідами з екзотичними рослинами з Азії та Америки.
Граф Л. С. Потоцький помер 10 березня 1860 р. Дочки продають Лівадію удільному відомству. Під керівництвом архітектора І. А. Монігетті (1819-1878 рр.) тут розгортається значне будівництво: колишній садибі Потоцьких відтепер належало стати літньою царською резиденцією.
У 1862-1866 рр. весь комплекс було реконструйовано: колишню віллу перебудовано в літній царський палац, зведено палац для спадкоємця, який одержав назву Малого, різні службові будівлі — всього близько 70 споруд. У своїй роботі І. Монігетті надихався романтичними образами готичної і «мавританської» архітектури, які набули широкого розповсюдження в палацово-садибній архітектурі Південного берега Криму з часів спорудження Алупкінського палацу.
Палац у Лівадії служив літньою резиденцією трьох російських імператорів. Тут провів свої останні дні Олександр III. Він помер в Малому Лівадійському палаці 20 жовтня 1894 р. Цей палац до наших днів не зберігся. Він був зруйнований у роки Другої світової війни.
У 1910 р. у Лівадії знов починається велике будівництво: останній російський цар Микола II, якому залишалося сидіти на троні всього сім років, визнав Лівадію недостатньо розкішною для своєї персони. У короткий час були зведені Поштовий корпус (1910— 1911 рр.), палац Фредерікса (1916 р.), реконструйовано палацову церкву Воздвижения (1910—1911 рр.). Але головною перлиною ансамблю став Білий або Великий Лівадійській палац. Світлий і нарядний, він побудований за проектом і під керівництвом ялтинського архітектора Н. П. Краснова (1865-1939 рр.)в 1910-1911 рр. Дві з половиною тисячі робочих зводили палац впродовж 17 місяців. Архітектор задумав звести його фасадом у бік моря, але за примхою «найяснішого» господаря будівлю довелося розвернути на схід.
Добре знаючи специфіку Південного берега Криму, Н. П. Краснов постарався максимально зберегти споруду від обвалів і землетрусів. Фундамент палацу покоїться на залізобетонних подушках, а ті в свою чергу — більше, ніж на тисячі паль. Вся реконструкція палацового комплексу обійшлася скарбниці в 4 млн. 300 тис. золотих рублів, причому левова частка цих коштів — 2 млн. 600 тис. рублів — пішла на спорудження Великого палацу. Його оснастили за останнім словом тодішньої техніки; було створено лаштований ліфт, була власна електростанція.
Архітектурний стиль палацу визначити нелегко. Швидше за все, це — модерн з елементами історизму: тут присутні риси ренесансної, візантійської, готичної, східної архітектури. Великі світлі вікна, легкі балюстради, відкриті тераси і галереї нагадують про італійську архітектуру XVI ст. Особливо гарним є внутрішній Італійський (Флорентійський) дворик, оточений з чотирьох боків тосканською колонадою з біломармуровим фонтаном в центрі. Витончені колонки підтримують тонко профільовану аркаду, прекрасне різьблення по світло-сірому мармуру заповнює простір між арками. Потрапити в дворик можна через ажурні ковані ворота роботи італійських майстрів XVIII ст.
Ренесансний колорит Італійського дворика змінявся «мавританським» колоритом дворика Арабського: стіни першого поверху тут покриті поливними кахлями в «східному смаку», тихо дзюрчить вода в біломармуровій чаші фонтану. Арабський дворик значно менший за Італійський, що пояснюється його функціональним призначенням: він відігравав роль світлового і вентиляційного колодязя.
Палац будувався як приватна резиденція для відпочинку у вузькому сімейному колі, тому парадних приміщень тут було всього п’ять: їдальня (Білий зал), приймальня, кабінет, диванна кімната, більярдна. Особисті кімнати царської сім’ї розташовувалися на другому поверсі палацу. Первинні інтер’єри збереглися лише частково. Відомо, що меблі для палацових кімнат виготовлялися за малюнками Н. П. Краснова окремо для кожної кімнати і з того матеріалу, який використовувався для обробки приміщення: морений або світлий клен, дуб, каштан, горіх. Архітектор прагнув стилістично пов’язати декоративне рішення інтер’єрів. Так, парадну приймальню оформлено у венеціанському стилі, більярдну — в англійському стилі епохи Тюдорів (XVI ст.). У прикрасі палацу широко використовувалися кований метал, натуральний камінь, майоліка. Найбільшою пишністю відрізняється обширний (218 кв. м) Білий зал.
Ландшафтний парк Лівадійського палацу — один з кращих на Південному березі Криму. Він займає площу близько 40 га, був закладений ще в 30-х роках XIX ст. Основою парку послужив природний кримський гірський ліс, перетворений умілими руками садівників і доповнений безліччю екзотичних рослин. Тут ростуть блакитні ялини, секвої, канарські ялини, пінії, магнолії. Пішохідні доріжки було прокладено з розрахунком на різноманітність пейзажів: за кожним поворотом відкривається новий мальовничий вигляд. Там, звідки відкриваються найбільш захоплюючі панорами, зведені альтанки — Рожева, Турецька. Особливу красу парку додають мармурові лави і вази, столики і фонтани, підпірні стіни з в’юнкими гліциніями і трояндами. Поблизу палацу парк набуває регулярного вигляду, доріжки обрамлено підстриженими кущами самшиту, лавру, туї.
Микола II з сім'єю лише чотири рази приїжджав в Лівадію — восени 1911 і 1913 рр., весною 1912 і 1914 рр., проживши в палаці в цілому близько року. Після лютневої революції 1917 р. палацовий комплекс був націоналізований. У 1921 р. тут відкрили музей, а в 1925 р. влаштували санаторій. Лівадійський палац увійшов до історії XX століття тим, що тут з 4 по 11 лютого 1945 р. проходила відома Ялтинська конференція керівників трьох союзних держав — СРСР, Великобританії та США. В дні конференції палац служив резиденцією президента США Франкліна Рузвельта.
Відразу після конференції 1945 р. Лівадія була закрита для простих смертних і оголошена державною дачею. Лише в жовтні 1953 року тут знову відкрився санаторій, а в 1974 р. — музей, присвячений Ялтинській конференції. Всю обстановку палацу довелося відтворювати наново. У 1992 р. Лівадія одержала статус палацу-музею.
У пошуках «італійського» антуражу в Лівадію часто приїжджають кінематографісти. Тут знімалися фільми «Собака на сіні», «Овід», «Отелло», «Дванадцята ніч» й інші.
