Живописець-авангардист з широким спектром творчої діяльності: сценограф і театральний художник; теоретик мистецтв, професор КХІ. Маючи багатогранний талант і величезну працездатність, він створював декорації для київського «Молодого театру» Л. Курбаса, Музично-драматичного, Першого театру ім. Шевченка, Українського драматичного театру ім. І. Франка й Харківського театру опери та балету; виконував монументальні розписи; малював жанрові картини, портрети, пейзажі, плакати; ілюстрував книжки, займався художнім конструюванням. У кожній з цих галузей A. Петрицький залишив довершені твори, які не раз ставали видатною подією в українському мистецтві. Разом з О. Богомазовим, B. Єрмиловим1 він представляв в українському мистецтві яскравий авангардний напрям. Якщо у ранній творчості художник перебував під впливом імпресіонізму і модерну (вплив «сецесії» відчутний у його картині «Сатана в образі дівчини», що нагадує вітраж), то у 1920-х роках він працював у стилі «конструктивізм». Це, зокрема, помітно в легкому скетчі (ескізі) костюмів для балету «Червоний мак».
1 Олександр Богомазов (1880-1930 рр.) — український графік, живописець, педагог, теоретик мистецтва, яскравий представник «кубофутуризму». Василь Єрмилов (1894—1967 рр.) — український художник, майстер графічного офорту та книжкової ілюстрації.
У 1930-х роках творча манера художника знову змінилася — він став орієнтуватись на традиції народного українського мистецтва. Для картин, ескізів костюмів та декорацій пізнього періоду характерні яскраві кольори і декоративність. Більшість ранніх робіт Петрицького перебуває у вітчизняних музеях та закордонних приватних зібраннях. Чимало їх продається на мистецьких аукціонах. На нещодавно проведеній у Чикаго (США) виставці «Український модернізм у 1900-1930-х роках» твори А. Петрицького (ескізи театральних костюмів, вишукані колажі для опер і балетів та три портрети з «харківського циклу» 1930-х років у стилі кубофутуризму1) стали відкриттям для американських шанувальників українського мистецтва.
А. Петрицький народився у Києві в родині залізничного службовця. Рано втративши батьків, Анатолій провів дитинство у притулку для сиріт у київській «Залізничній колонії» — містечку залізничників. У 1910-1918 рр., навчаючись у Київському художньому училищі у професора О. Мурашка, разом з молодим художником Ф. Кричевським він мешкав на вул. Паньківській, 8 — в одному будинку з істориком М. Грушевським, з племінницею якого одружився.
З 1914 р. художник регулярно брав участь в українських та російських художніх виставках, працюючи сценографом2, перебував під впливом творчості художниці О. Екстер3 і здобув визнання як театральний художник-новатор. Разом з прогресивними українськими режисерами А. Петрицький став на шлях оновлення й реформи сцени, зробивши значний внесок у розвиток сценічного дизайну. Так, режисери Л. Курбас та Г. Юра уявляли театральну виставу як синтез різних мистецтв — поєднання пантоміми і словесної драми, пластики та музики. Від художника-декоратора вони вимагали нових художніх засобів. І А. Петрицький переніс на сцену насичену живописом графіку, лаконічні архітектурні форми, створюючи декорації для театрів Києва, Харкова, Москви — класичних та авангардних п’єс: «Тартюф» Мольєра, «Кам'яний господар» Лесі Українки, «Мойсей» І. Франка.
1 Кубофутуризм — авангардний напрям поч. XX ст., який у живописі поєднував здобутки італійських футуристів та французьких кубістів. У Росії популяризувався членами творчої групи «Гілея», до якої належали поети В. Маяковський та В. Хлєбніков, художники В. та Д. Бурлюки, Н. Удальцова, О. Богомазов.
2 Сценографія — вид художньої творчості, що займається оформленням театрального спектаклю та створенням його зображувально-пластичного образу — декорацій, інвентаря, костюмів, гриму, масок тощо.
3 Олександра Екстер (1882-1949 рр.) — учениця О. Мурашка. У 1916—1919 рр. разом з О. Богомазовим та Д. Бурлюком перенесла засади кубізму в український живопис та в російську театральну декорацію. Працювала в Парижі, бувала в майстернях П. Пікассо, Ф. Леже, Ж. Брака.
Програмною виставою стала трагедія «Цар Едіп» грецького драматурга Софокла (1918 р., київський театр «Березіль»). Її режисер Л. Курбас1 дав завдання художнику А. Петрицькому не реконструювати античну виставу, а замінити реальне середовище античного світу його «відчуттям», оформлення ж сцени мало бути виконане в дусі символізму. Так Л. Курбас руйнував звичні штампи глядацького сприйняття, виводячи його за межі традиційного замкненого простору. Для цього Л. Курбас і А. Петрицький «розсунули» сцену, розташувавши на тлі грубого сірого драпірування білі колони, куби та сходи, створивши сценічний абстрактний простір «чистих архітектурних форм» та надавши п’єсі епічного позачасового звучання.
В основу ескізів театральних костюмів А. Петрицького середини 1920-х років (коли Л. Курбас 1926 р. перемістив свій «Березіль» з Києва до Харкова) покладено «скульптурні» спіральні мотиви. Вони нагадують костюми О. Екстер для вистав московського авангардного режисера О. Таїрова2. Проте сценографічна творчість А. Петрицького, ґрунтувалася на фольклорних елементах українського етносу, він використовував великий набір матеріалів і технік — аплікацію «золотою» фольгою по полотну, геометричні мотиви на тлі, що світилося, тощо. В цьому полягав справжній дух українського мистецького авангарду — поєднання професіоналізму з примітивізмом, конструктивізму з модерновим орнаменталізмом.
У постреволюційні роки А. Петрицький створював театральні афіші та агітаційні плакати. Переїхавши до Москви, художник 1922 р. разом з К. Голейзовським оформив у Московському камерному балеті виставу «Ексцентричні танці»3. У 1922-1924 рр. А. Петрицький, навчаючись у ВХУТЕМАСі1 у професорів О. Древіна та Н. Удальцової2, створив картини «На барикадах», «Шахтарі», «Інваліди», Останню (інша назва — «Мати», 1924 р., Національний художній музей України) вирізняє глибока духовність. В атмосфері трагедії розкрито красу людської душі: мати своєю любов’ю зігріває понівечені долі дітей. У центрі полотна — проста жінка, що сидить в оточенні синів-калік — сліпого та безногого. Картина мала великий успіх на міжнародних виставках, проте тривалий час не експонувалася через невідповідність «ідейному спрямуванню та завданням відображення радянської дійсності».
1 Лесь (Олександр) Курбас (1887-1937 рр.) - режисер-реформатор, засновник «експериментального» українського театру.
2 Олександр Таїров (справжнє прізвище — Корнбліт, 1885-1950 рр.) — російський режисер, засновник і керівник Московського камерного театру.
3 Касьян Голейзовський (1892-1970 рр.) — хореограф, лідер «балетного авангарду» 1920-х років; шукав нові форми та «мову» танцю, творчо переосмислюючи класичний спадок. Його експерименти з пошуку відповідності балетних рухів та емоційної виразності музики, звернення до «конструктивізму» у сценографії та хореографії приваблювали глядачів. «Ексцентричні танці» — це популярні танці (фокстроти, танго, «тустепи») у новому хореографічному трактуванні.
У 1924 р. художник працював над ескізами костюмів і декорацій до опери Р. Вагнера «Трістан та Ізольда», проте ця постановка так і не відбулася. У 1928 р. для опери «Турандот» Дж. Пуччіні А. Петрицький придумав феєричні декорації, що наближали театральну виставу до народної гротескної «комедії масок». На сцені на тлі великих віял, що складалися й розгортались, розташовувався золотавий трон на чорному лакованому подіумі. Костюми хористів то зливалися з темрявою, то розквітали зловісним пурпуром. З кожним запитанням принцеси Турандот претендентам у наречені на сцені, як під час футбольного матчу, спалахувало світлове табло з цифрами 1 та 2.
У 1925 р. А. Петрицький експонував свої твори на Міжнародній виставці декоративно-прикладних мистецтв у Парижі. Того самого року, переїхавши до Харкова, він працював карикатуристом та книжковим ілюстратором, створив серію полотен на міську тематику. В них він передав ознаки стрімкої епохи, що виявились у ритмічній організації композиції, у живописній манері, в динамічному характері малюнка. Природу міста А. Петрицький також зобразив у драматичній динаміці — поєднанні вертикальних та горизонтальних ліній.
У Харкові А. Петрицький розробив художнє оформлення опери М. Мусоргського «Сорочинський ярмарок» (1925 р., Театр опери та балету), спектаклю «Вій» М. Гоголя (Український драматичний театр ім. І. Франка), в яких використав українські етнічні елементи. В Одеському театрі він створив сценографію опери «Князь Ігор» та балету «Корсар» (1926 р.).
1 Вищі художньо-технічні майстерні, засновані на базі Строганівського художньо-технічного училища та Московського училища живопису, скульптури та архітектури.
2 Олександр Древін (латиш, справжнє ім’я — Олександр-Рудольф Древіньш, 1889-1938 рр.) — «російський Ван Гог». Його дружина Надія Удальцова (1886-1961 рр.) також належала до авангардних художніх напрямів «кубофутуризм», «супрематизм» та «експресіонізм».
1929 р. у Харкові побачив світ альбом В. Хмурого «Анатолій Петрицький. Театральний стрій», в якому було зібрано ескізи сценічних костюмів. Нині це видання є бібліографічною рідкістю і високо цінується на аукціонах антикварної книги. Багато зі «скетчів», представлених у цій книзі, нині виринає на мистецьких аукціонах. Серед них — ескізи костюмів князя Ігоря та половця до опери О. Бородіна «Князь Ігор»; воїна в обладунках; перської танцівниці; Хіврі та Грицька до опери «Сорочинський ярмарок». Усі вони виконані у змішаній графічній техніці: наведені тушшю контури розписано аквареллю, гуашшю, бронзовою фарбою; окремі деталі виконано в техніці аплікації срібною фольгою по текстилю та паперу.
У першій половині 1930-х років А. Петрицький під тиском об’єктивних факторів (переслідування митців-авангардистів) відмовився від конструктивізму і став створювати костюми й декорації у манері, що ґрунтується на декоративному спадку українського народного мистецтва. У Харкові він продовжував займатися сценографією, співпрацюючи з різними театрами: виконав художнє оформлення п’єс І. Микитенка «Дівчата нашої країни» (1933 р., Харківський театр революції) та О. Корнійчука «Богдан Хмельницький» (1939 р., Малий театр, Москва).
Талант А. Петрицького повною мірою розкрився в портретному жанрі. Він намалював олією й аквареллю 60 портретів «харківського циклу» (1925-1932 рр.), зокрема наркома освіти М. Скрипника, письменника І. Микитенка, актора й режисера В. Василька; поетів М. Семенка, М. Доленго, П. Тичини, П. Усенка, Я. Савченка. У цих портретах немає офіціозу, відчувається дружнє ставлення автора до моделей, артистичне оперування зображувальними засобами, які дають змогу відчути образ у контексті життєвої ситуації та сприяють передачі характеру моделі. Композитора М. Вериківського художник зобразив у процесі диригування: його світлі руки акцентовані тлом — великою чорною плямою, яка відтіняє їхню форму. Портрет М. Хвильового написано у розпал його цькування і за рік до самогубства поета. У 1932 р. «харківський цикл» експонувався в Харківському будинку літераторів, згодом планувалося видати альбом. Утім урядові репресії, що розпочалися 1933 р. й стосувалися багатьох портретованих, унеможливили друк цього альбому. Під загрозою звинувачень у політичній неблагонадійності та «формалізмі» опинився сам А. Петрицький. Більшість портретів цієї серії він знищив сам, деякі загинули під час війни. Збереглося лише десять полотен.
Творчий спадок митця становлять і чудові краєвиди та натюрморти, а також монументальні панно, одне з яких він створив для оформлення інтер’єрів кафе «Мистецький льох» (розташовувалось на сучасній київській вул. Архітектора Городецького), в якому у 1920-х роках молодий режисер Л. Курбас розпочинав свою блискучу кар’єру з інсценізації віршів.
1944 р. А. Петрицький був удостоєний звання народного художника СРСР. У 1948-1950 рр. він викладав у КХІ, отримав звання професора. У 1948 та 1950 рр. за оформлення спектаклів «Макар Дубрава» та «Калиновий гай» О. Корнійчука у Київському драматичному театрі ім. І. Франка художника нагородили Державними преміями СРСР.
Співпрацюючи у 1940-1950-х роках з Великим театром у Москві, А. Петрицький створив ескізи костюмів та декорацій до опери Ю. Шапоріна «Декабристи». 1954 р. він відтворив власну сценографію опери «Тарас Бульба» для Київського театру опери і балету ім. Т. Шевченка. Уперше оформлення цієї опери М. Лисенка А. Петрицький зробив ще у 1920-х роках: спочатку — в Києві, потім — у Харкові.
У 1961-1964 рр. художник мешкав у Києві на вул. Золотоворітській, 8/4 (на цьому будинку встановлено меморіальну дошку). Поховано митця на Байковому кладовищі, 1965 р. на його честь названо одну з київських вулиць.
