Двадцяте століття подарувало українській оперній сцені ім’я, після появи якого весь світ заговорив про українську вокальну школу, — це ім’я Бориса Гмирі, «Великого Бориса», як його називали. Спів цей і досі вважають еталоном, який ще нікому не вдалося перевершити.
Борис Романович Гмиря — видатний оперний і камерний співак, народився 23 липня 1903 р. у містечку Лебедин Сумської області в бідній родині робітника-каменяра. З дитинства хлопчик заробляв .на хліб, важко працюючи. Лише в 27 років він отримав атестат про середню освіту! А до того ким тільки не працював — сторожем, вантажником, кочегаром, друкарем, архіваріусом, діловодом, техніком і навіть відповідальним секретарем товариства «Геть неписьменність»...
1930 р. вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту, який закінчив 1935 р. Будучи ще студентом четвертого курсу, Гмиря отримав запрошення на прослуховування до Харківської консерваторії, яку закінчив з відзнакою 1939 р. Там його вчителем був талановитий педагог Павло Голубев, учень славнозвісного співака Федеріко Бугамеллі. Цікаво, що дозвіл навчатися одночасно у двох вишах Гмиря отримав особистим розпорядженням тодішнього наркома освіти Миколи Скрипника — як виняток. На третьому курсі консерваторії співака запросили до Харківського оперного театру і з 1936 р. він виступав на його сцені. Такі творчі успіхи збіглися з його особистим горем — під час голодомору 1932-1933 р. померли батько та сестра. Втім він знайшов у собі сили продовжувати співати. Мати, Ганна Федорівна, ще встигла побачити світанок його кар’єри (померла 1938 р.) і казала: «Ну те, що мій син співає, то це не диво (бо в їхній родині всі співали). А те, що мій син генерал!». Вона дуже пишалася, що він співає партію генерала Греміна в опері «Євгеній Онєгін». І коли мати помирала, Борис Романович взяв театральний реквізит, затримувався, прийшов до мами і співав їй Греміна...
1939 р. Борис Гмиря взяв участь у Всесоюзному конкурсі вокалістів у Москві і став його лауреатом, не зважаючи на 77 конкурентів. Молодому співакові пропонували місця у Великому театрі, в Ленінградській та Мінській операх, та 1939 р. співак обрав Київський театр опери та балету, на сцені якого виступав до 1957 р. Адже Гмиря не уявляв своєї кар’єри поза межами України. 1941 р. співакові присвоєно звання заслуженого артиста УРСР.
Коли розпочалася війна, Борис Романович лишився на окупованій території і з вересня 1943 р. до червня 1944 р. працював у Кам’янці-Подільському: спочатку в переведеному сюди німцями Полтавському музично-драматичному театрі, а потім у міському музично-драматичному театрі. В цей період він брав участь у славетних постановках — зокрема у квітні 1944 р. в опері «Запорожець за Дунаєм». Пізніше Гмирі закидали співпрацю з нацистським режимом — мовляв, лишився на окупованій території та ще й продовжував працювати, навіть виступав перед Гітлером у Вінницькому міському театрі, поговорювали навіть, що не лише там, а й у командному пункті «Вервольф» під Вінницею! Щоправда, деякі дослідники творчості співака стверджували, що виступ Гмирі перед Гітлером — лише легенда. Нащадки виправдовували Бориса Романовича тим, що він залишився на окупованих землях не зі своєї волі, — співак лікувався в Харківському рентген-інституті (у нього був розрив зв’язок), а за два тижні німецькі війська зайняли місто. Існує й інша версія: коли розпочалася війна, Гмиря з дружиною відпочивав у Криму і просто не встиг на потяг, яким трупа театру евакуювалася до Уфи. Втім, коли німці залишали Україну і пропонували співакові вивезти і його, той відмовився.
Борис Гмиря підкоряв своїм талантом не лише звичайних шанувальників музичного мистецтва, а й сильних світу цього. Сталін уперше почув його спів під час декади українського мистецтва та літератури у Москві 1951 р., де співак виконував партію Максима Кривоноса в опері Данькевича «Богдан Хмельницький» і був вражений його талантом. За творчі здобутки того самого року Гмиря отримав звання народного артиста СРСР (причому Сталін власноруч підписав наказ про надання йому цього звання, проминувши звання народного артиста УРСР), а наступного року став лауреатом Сталінської премії. 1960 р. співака було нагороджено орденом Леніна. Втім отримував Борис Гмиря не лише радянські нагороди і відзнаки — 1962 р. його ім’я було внесено до престижної енциклопедії «Who is who?» Співак дуже багато гастролював, мав так звану «відкриту візу» у московському Великому театрі — в будь-який момент міг заспівати будь-яку виставу на цій сцені. Та завжди повертався на Батьківщину. Гмиря був постаттю світового масштабу, що інтегрував українську вокальну школу і музичну культуру до світового контексту. Але парадокс: маючи світову славу, в Радянському Союзі співак вважався неблагонадійним. Йому закидали те, що в його квартирі проводились таємні збори націоналістів, забороняли співати деякі твори, — як от 13-ту симфонію «Бабин Яр» Дмитра Шостаковича, на слова Євгена Євтушенка — мовляв, не з його біографією виконувати цей твір. І це незважаючи на те, що сам Шостакович мав прекрасні стосунки зі співаком, до якого в одному з листів писав: «Я ще не створив музики, гідної вашого дивовижного таланту». Борис Романович дуже переживав цю поразку, така його вразливість стала однією з причин передчасної смерті. На гастролі ж Гмирю відпускали лише до країн соціалістичного табору (Китаю, Угорщини, Чехо-Словаччини, Болгарії, Югославії, Польщі тощо).
Після того як 1957 р. він змушений був залишити театр через конфлікт з керівництвом, співак постійно гастролював — за все життя дав понад дві тисячі концертів, і з них лише 211 у Київській філармонії. І хоча він ніколи не викладав у навчальних закладах, чимало співаків світового рівня називають себе його учнями. Помер Борис Романович 4 серпня 1969 р., поховано на Байковому кладовищі. В останню путь його проводжали піснею «Чуєш, брате мій» на слова Богдана Лепкого, яку Гмиря любив виконувати і завжди наполягав на оголошенні імені автора, забороненого радянською владою.
Після смерті співака його спадком — нотною бібліотекою, епістоляріями, платівками тощо — опікувалася друга дружина Віра Августівна. Творчий доробок Бориса Романовича становлять понад 600 камерних творів — народних пісень, романсів тощо, 39 оперних партій, 85 вокально-симфонічних і симфонічних творів. Із записами його голосу видано понад 200 платівок, причому близько 120 разів наклади становили 100-600 тисяч екземплярів. Серед найпопулярніших оперних партій, виконаних співаком, були партії Тараса Бульби в однойменній опері Миколи Лисенка, Івана Сусаніна в однойменній опері Михайла Глінки, Трохима у «Наймичці» Михайла Вериківського, Мельника в «Русалочці» Олександра Даргомижського, Мефістофеля у «Фаусті» Шарля Гуно та інші.
Співак мав унікальний голос (бас-кантанте) із широчезним діапазоном — міг виконувати і баритонові, і тенорові партії, вирізнявся яскравою манерою виконання, артистизмом, темпераментом, які поєднувалися з умінням раціонально мислити, аналізувати. Окрім того, це була освічена, інтелігентна людина, що добре зналася на мистецтві, стежила за театральним життям, мала винятковий художній смак. Гмиря захоплювався скульптурою, навіть допомагав ліпити власне погруддя, а після війни його запрошували стати експертом з відбудови Хрещатика! Він виконував різножанрові твори, але з особливою повагою ставився до української класики, українських народних пісень та романсів. Борис Романович підготував цілу концертну програму на твори Тараса Шевченка, причому власноруч редагував відповідно до власного бачення багато творів, серед яких «Чого мені тяжко», «Зацвіла в долині» тощо. Ретельно працював співак і над камерними творами.
Відзначено його він був і в наш час: 1992 р. це ім’я внесено до списку ста славетних українців за тисячолітню історію України, 2001 р. — до альманаху «Видатні діячі України минулих століть», 2002 р. — до альманаху «Золота еліта України». Музикант зі світовим іменем — диригент симфонічного оркестру Санкт-Петербурзької філармонії Давід Бухін — так сказав про нього: «Гмиря є найбільш національною ідеєю, такою необхідною нині незалежній, але стражденній Україні».
