Брати Дмитро і Лев (Левко) Ревуцькі були яскравими представниками музичної культури XX століття, але долі їхні склалися по-різному. Одному за радянських часів судилося забуття, іншому — щаслива викладацька доля і пошана.
Дмитро Миколайович Ревуцький — музикознавець, фольклорист, був одним з найяскравіших музичних діячів першої половини XX ст. Він народився 1881 р. у с. Іржавиця на Чернігівщині в інтелігентній освіченій родині. Смаку до гарної музики, основ іноземних мов набув у родині — в основному завдяки матері, Олександрі Дмитрівні, уродженій Канівській, що чудово грала на фортепіано — ще в пансіоні здобула музичну освіту у німецького викладача Блюмеля, а також вільно володіла німецькою та французькою мовами. Батько, Микола Гаврилович, здобув освіту у духовній семінарії, проте священиком не став — учителював. Окрім того, за дорученням земства він проводив спостереження на метеорологічному пункті, готував статистичні дані. Він також добре грав на скрипці, мав гарний голос і багато перейняв з репертуару свого старшого брата Олександра, співака Петербурзької італійської опери. Про свою родину молодший брат Дмитра, Левко, пізніше говорив: «Виховання, яке я дістав від своїх батьків, демократичні погляди, прищеплені мені з дитинства, лягли в основу мого світогляду. Вони завжди були надійною опорою в житті й допомагали мені долати ті чи інші труднощі або суперечності, з якими доводилося стикатися». Микола Гаврилович мав непоганий голос, часто співав, грав на скрипці під акомпанемент дружини. Брати Ревуцькі зростали у творчій атмосфері й обидва невдовзі пов’язали своє життя з музикою.
Дмитро продовжив освіту у Прилуцькій гімназії, а 1906 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університет. Протягом 1918-1932 рр. він був професором Київського музично-драматичного інституту імені М. Лисенка, з 1923 р. — співробітником етнографічної комісії АН УРСР. Діяльність комісії, яку очолював академік Андрій Лобода, була дуже активною, фактично вона поставила вивчення етнографії та фольклористики на наукову основу, створено десятки етнографічно-краєзнавчих осередків у навчальних закладах по всій Україні, друкувалися численні видання і бюлетені. Тому з часом вона привернула до себе увагу влади і зі згортанням українізації стала не просто зайвою, а й небезпечною. 1932 р. діяльність комісії оголошено «ворожою пролетаріатові та реакційною», всіх співробітників звільнено, а деяких — піддано репресіям. На базі комісії 1934 р. було засновано Інститут матеріальної культури. Ревуцькому пощастило уникнути покарання, 1938 р. його поновили на посаді старшого наукового співробітника новоствореного Інституту фольклору АН УРСР, а також на посаді викладача Київського театрального інституту.
Ревуцький зробив величезний вклад у поширення музичної культури в Україні: окрім того, що був чудовим виконавцем народних пісень і дум, він займався перекладом текстів творів європейських композиторів, зокрема для Київського оперного театру переклав лібрето опер «Фауст» Гуно, «Пророк» Мейербера, «Паяци» Леонкавалло, «Викрадення з Сералю» Моцарта, «Руслан і Людмила» Глинки, «Алєко» Рахманінова — загалом понад 15 лібрето; редагуванням нотних видань — композиторів світового рівня, українських композиторів тощо, викладанням музичних дисциплін. Він автор близько шістдесяти наукових творів, центральними з яких були «Українські думи та пісні історичні» (1919 р.), «Живе слово», «Т.Г. Шевченко і народна пісня», збірки народних пісень «Золоті ключі», дослідження життя і творчості Лисенка, Гулака-Артемовського тощо. Ревуцький розробив унікальний курс «Історія світової пісні», який викладав у Музично-драматичному інституті ім. Лисенка, був чудовим лектором, якого дуже любили і поважали студенти. Він — людина широких інтересів, надзвичайно інтелігентний, добрий знавець історії та літератури.
Життя Дмитра Миколайовича скінчилося трагічно: уникнувши смерті у радянських таборах, він загинув під час німецької окупації. 29 грудня 1941 р. на їхнє помешкання напали, його та дружину вбили. Тоді само зник і архів ученого, не знайдений і досі.
Тривалішим був творчий і життєвий шляхи його молодшого брата Левка Миколайовича — композитора, одного з найвидатніших музичних діячів свого часу. Він народився 20 лютого 1889 р. Зростаючи у творчій атмосфері, дуже рано виявив музичний талант — ще в чотири роки вивчив ноти, з п’яти почав навчатися грі на фортепіано. Хлопчина мав тонкий музичний слух, за що його жартома прозвали Камертоном.
1903 р. його одночасно зарахували до Київської приватної гімназії Вальтера та музичної школи Миколи Тутковського, де навчався грі на фортепіано у самого Миколи Лисенка. Про свого вчителя він пізніше згадував: «Лисенко став для мене зразком ставлення до мистецької справи». 1907 р. юнак вступив до Київського університету на фізико-математичний факультет, але, провчившись рік, перевівся на юридичний — вивчав право. В цей час він почав писати музичні твори для фортепіано. З 1908 р. Левко Миколайович відновив заняття в музичному училищі Російського музичного товариства, багато працював над різноплановими музичними творами. Юнак здобув ґрунтовну музичну освіту — в 1913-1916 рр. вивчав композицію в Київській консерваторії у всесвітньо відомого композитора Рейнольда Глієра та вдосконалював гру на фортепіано у класі С. Короткевича і Григорія Ходоровського. 1916 р. паралельно закінчив консерваторію та університет. За цей час він створив кілька знакових творів, зокрема першу частину фортепіанної сонати, першу симфонію в ескізах тощо.
На 1916-1918 рр. припадає перерва у творчому житті юнака — він відбував службу в армії. Демобілізувавшись, оселився у Прилуках і з 1919 по 1924 рр. займався викладацькою діяльністю, керував сільськими хорами в рідному селі і в Прилуках. В цей період було написано один з його найвідоміших творів — кантату «Хустина» на слова Тараса Шевченка (друга редакція цього твору побачила світ 1944 р.). А 1924 р. Ревуцького запросили до Києва і він, як і брат, викладав у Київському музично-драматичному інституті, а з 1934 р. — у Київській консерваторії. В цей час було написано чи не найкращі твори — 1926 р. симфонію на теми українських пісень (нова редакція — 1940 р.) тощо. Саме тоді почав формуватися стиль Левка Ревуцького як композитора, що ґрунтувався на поєднанні народного мелосу із сучасними професійними стандартами. Треба зазначити, що оригінальні обробки народних пісень посідали значне місце серед його спадщини — їх було понад 120! Фактично Ревуцький розвинув досягнення славетних попередників — Лисенка і Леонтовича, що полягали у поєднанні народного мелосу з досягненням музики XIX ст. 1936 р. разом з Максимом Рильським і Борисом Лятошинським Левко Ревуцький займався створенням нової редакції опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба», й опера зажила новим життям, не в останню чергу завдяки таланту Ревуцького як композитора і тому, що він як ніхто відчував творчість свого вчителя.
У 1930-х роках Левко Ревуцький також потрапив під критику радянської системи за свої погляди, зокрема 1934 р. його гостро критикували за фортепіанний концерт, який, утім з успіхом виконували в Києві, Ленінграді, Москві. Тому композитор помітно обмежив свою творчу діяльність, зосередившись на викладацькій та громадській діяльності у Спілці композиторів України. Цій організації він присвятив значну частину свого життя, в 1944-1948 рр. був навіть головою правління. А його учнями були знані в майбутньому композитори — Микола Дремлюга, Анатолій Коломієць, брати Георгій і Платон Майбороди та багато інших і не лише українських.
1941 р. композиторові на знак визнання його заслуг у розвитку мистецтва без захисту дисертації було присвоєно вчений ступінь доктора мистецтвознавства і почесне звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Під час Другої світової війни Левко Миколайович перебував в евакуації, де очолював кафедру історії та теорії музики Ташкентської консерваторії. За значні творчі здобутки 1942 р. він отримав звання народного артиста УРСР, а 1944 р. — народного артиста СРСР. Після завершення війни Ревуцький повернувся до Києва, продовжив викладацьку діяльність (до 1960 р.). Можливо, він присвячував більше часу викладанню і через те, що радянська система очікувала від нього творів, що оспівували б радянську добу, а Ревуцький не бажав писати на догоду системі. Вагоме місце у житті композитора займала і громадська активність — його було обрано депутатом Верховної Ради України. Та все ж основною залишалася творчість. На повоєнні роки припадає активна робота митця над творчим доробком Миколи Лисенка — редагування творів, підготовка їх до друку, адже він був редактором повного видання творів М. Лисенка. 1969 р. на честь 80-річчя він отримав звання Героя Соціалістичної Праці. Помер славетний композитор 30 березня 1977 р. у Києві, поховано його на Байковому кладовищі.
Ім’я Ревуцького носять численні навчальні заклади і творчі колективи: Державна чоловіча хорова капела України, музичне училище у Чернігові, дитяча музична школа № 5 у Києві. На його честь названо одну з вулиць Києва.
