Ще одним представником «розстріляного відродження» був майстер новели Григорій Косинка, який, щойно дебютувавши на українському літературному небосхилі, одразу привернув увагу як читачів, так і критиків. Одні співали молодому письменнику дифірамби, як Василь Стефаник, що вважав письменника своїм наступником, інші — гостро критикували. Але байдужим Косинка не полишав нікого.
Григорій Михайлович Стрілець (таке справжнє прізвище письменника) народився у збіднілій селянській сім’ї в с. Щербанівка поблизу Обухова на Київщині 29 листопада 1899 р. 1908 р. безземельна родина виїхала на Далекий Схід, оселилася на берегах Амуру, але скоро повернулася назад. Щойно Григорій підріс — він мусив податися в наймити у рідному селі, працював на цукровому заводі, паралельно здобуваючи початкову освіту у двокласній місцевій школі. Величезну роль у формуванні світогляду хлопчини відіграв батько — неписьменний селянин, який купував для сина книжки, щоб той вчився читати! Першою опанованою ним книгою українською мовою стала повість Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма», про яку Косинка пізніше згадував: «Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицькому, а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після «Конотопської відьми» не знав — «хто ми і чиї ми діти...»
З часом Григорій перебрався до Києва, де в 1916-1918 рр. навчався на вечірніх гімназійних курсах і працював канцеляристом. Відомо, що за часів громадянської війни він воював у військах УHP, три місяці провів у в’язниці, найімовірніше більшовицькій, але детальніших подробиць життя Григорія в революційні часи немає. Втім, тоді ж він почав писати вірші, невелику прозу — спочатку для себе, а згодом під впливом ідей лівих соціал-революціонерів писав статті для газети «Боротьба». У цьому самому виданні 4 травня 1919 р. було надруковано перший твір молодого автора — новелу «На буряки» — під яким Григорій уперше підписався псевдонімом Косинка — від назви квітів, червоних косинців.
1920 р. юнак став студентом Київського інституту народної освіти, але через матеріальні проблеми так і не зміг закінчити повний курс навчання, провчившись лише до 1923 р. В той час разом з літераторами Павлом Филиповичем, Дмитром Загулом, художниками Георгієм Нарбутом, Миколою Бурачеком, Анатолієм Петрицьким Григорій Косинка входив до літературно-мистецького об’єднання «Гроно», в альманасі якого було видано три новели — «Під брамою собору», «Мент» та «За земельку». Саме студентські роки заклали підвалини творчого розвитку письменника, дали йому ґрунтовні історико-філологічні знання. Анекдотичною історія про те, як під час навчання Косинка, вже відомий новеліст, провалив іспит з історії української літератури, який у КІНО читав Микола Зеров. Суворий викладач завалив його на запитаннях з теорії новели!
Власне саме під час навчання в КІНО 1922 р. вийшла його перша книжка — збірка новел «На золотих богів». Ці новели стефаниківського типу були першою спробою автора долучитися до модерного письма. Косинка щиро вірив у «червону волю», але у відгукові на першу книгу молодого письменника ортодоксальний критик-марксист зауважив: «Виклад об’єктивний до того, що читач не розбере — за кого є, власне, автор — з революцією чи проти неї, чи споглядає як стороння людина». У чомусь він мав сенс: у кожного персонажа Косинки — своя правда, не спотворена авторськими ремінісценціями. У цій збірці були новели, проникнуті імпресіоністською стилістикою («Троєкутний бій» та інші), духом романтизму («На золотих богів»), але майже всі твори були дуже реалістичними, розповідали про долю народу, втягнутого у вир революції та громадянської війни (новели «В хаті Штурми», «За земельку» тощо). В той час Косинка заробляв собі на життя, працюючи в різних редакціях, відповідальним секретарем ВУФКУ, у сценарному відділі Київської кінофабрики, навіть актором на радіо.
Його твори друкувались у «Вістях Київського губревкому», «Новій Громаді», «Всесвіті». 1923 р. у часописі «Нова Україна» (Берлін-Прага) надруковано оповідання «Анархісти», що відтворювало складну післяреволюційну ситуацію в селі й містило протест проти насильницької більшовицької політики. Публікації цього твору сприяв Володимир Винниченко, що тоді перебував за кордоном, пізніше цей факт використали для доведення зв’язків Косинки з ворожою радянській владі еміграцією. В цей самий період Григорій Косинка познайомився зі студенткою Київського інституту кінематографії Тамарою Мороз, що стала йому вірною дружиною і вже після смерті літератора займалася впорядкуванням його посмертних видань.
Робота над наступною збіркою новел «Новели дезертира» не була безхмарною: 1924 р. Косинці відмовили в її публікації, що стало предметом серйозної занепокоєності автора і літературної громадськості. З 1924 р. Косинка належав до літературного об’єднання «Ланка», 1926 р. перейменованого на «МАРС» («Майстерня Революційного Слова»), дружив з Борисом Антоненком-Давидовичем, Валер’яном Підмогильним, а особливо з Тодосем Осьмачкою, їх навіть жартома називали Косьмачкою. 1926 р. вийшла наступна збірка новеліста — «В житах», що увібрала окремі твори з першої збірки, але більшість новел було написано в період 1923-1925 рр. У цій збірці основні мотиви попередніх новел поглибились, оголивши три основні драми: драму селянства, що внаслідок житейських бур так і не здобуло волі, драму героїв, що не визнавали жодної влади, і драму тих, хто пожертвував собою заради комуністичної ідеї.
Одним із центральних творів Косинки була новела «Фавст» — твір з дивною долею. Вона створювалася ще 1923 р., але письменник її не завершив, не маючи надії на публікацію, тож твір лишався в рукопись Але 1943 р. «Фавст» з’явився в часописі «Український засів», що протягом кількох місяців у 1942-1943 рр. виходив в окупованому німцями Харкові. Як новела потрапила до рук видавців — невідомо, адже після арешту Косинки всі його архіви було конфісковано. Герой новели — Прокіп Конюшина — як і Фауст Гете, шукав істини, щоправда, на шляхах революції, а не знайшовши, збожеволів і загинув у муравйовсько-більшовицьких застінках.
Однією з найглибших речей Косинки критики називають новелу «Мати», що була написана ще 1925 р. і з того часу входила до всіх збірок письменника. Можливо, цей твір з’явився внаслідок занепокоєння долею матері, Наталі Романівни, яка мешкала разом з братами і сестрами в селі і тяжко переживала всі біди, що спіткали селян.
Письменник дедалі гірше почувався в умовах чіткої регламентації творчості, проте не припиняв роботи над новими новелами. Восени 1934 р. на одному з літературних форумів він сказав: «За таких умов художня творчість неможлива». По суті, це був останній рядок у творчості письменника, якого дедалі частіше ідентифікували як ворожого елемента в радянській літературі, — адже після ліквідації літературних організацій 1932 р. він фактично лишився позагруповим.
Модерне письмо і багата мова вирішили долю новеліста: його навіть не мучили різними там Соловками — поквапливо розстріляли в приміщенні колишнього Інституту шляхетних дівчат 18 грудня 1934 р. після вироку військової колегії Найвищого суду в Києві, звинувативши у належності до групи терористів-білогвардійців. В обвинувачувальному акті зазначалося: «Суд встановив, що обвинувачені прибули в СРСР через Польщу, а частина — й через Румунію, маючи завдання вчиняти на території УРСР терористичні акти. При затриманні у більшості обвинувачених забрано револьвери і ручні гранати». Годі й казати, що ніхто із засуджених за цією статтею (Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Олекса Близько, Роман Шевченко), окрім батька і сина Крушельницьких, які були комуністами і прибули за запрошенням радянського уряду, навіть не був у Польщі, не кажучи вже про підготовку терористичних актів...
Лише 19 жовтня 1957 р. Григорія Косинку посмертно реабілітували «через відсутність складу злочину». А в 1960-х роках зусиллями шістдесятників, зокрема Григора Тютюнника, розпочалося творче відродження Косинки. 1962 р. Михайло Стельмах та Максим Рильський підготували до видання збірку «Новели», до якої входило 14 творів, що не суперечили радянській кон’юнктурі, деякі новели було опубліковано в 1970-х, а повне зібрання творів Григорія Косинки (щоправда, без новел «Фавст» та «Зустрічі») побачило світ 1988 р. Втім час довів, що головним злочином Григорія Косинки став його блискучий талант, який не давав змоги письменникові бути слухняним виконавцем замовлень режиму.
